Карпатський Подорожник лікує... казками

Таки недаремно пан Петро має прізвище Зборовський, бо знає напам’ять стільки казок і легенд, що може їх розповідати по п’ять-шість годин поспіль – демонструє експонати зібраної ним колекції. А колискових у його нотатках понад дві тисячі!

Ось уже сорок літ ходить від села до села, спираючись на надійну помічницю – палицю, не минає жодної хатини: визбирує «правдиву всяку-всячину з життя наших пращурів»...

«Доїжджаю до якогось закарпатського кутка за півтори години, а звідти повертаюся через тиждень, а то й два!..» Відтак турківщанський Подорожник сім книжок уже видав, а матеріалу має іще на двадцять!  

«СИВИЙ І БЕЗДОМНИЙ… ЛІСОВИЙ ЧУГАЙСТЕР»

Люблять слухати казки Петра Андрійовича не лише діти. Коли запримітила колоритного чоловічка у вишиванці, то перед ним висиджували на траві саме дорослі. Як виявилося, цього казкаря зі стажем не втомлюєшся слухати навіть протягом кількох годин, бо розповідає невигадані історії майстерно, образно, ба навіть грамотно. А знає він і про всілякі закарпатські місцини, й звідки походять їхні назви, прикмети, традиції… Слухаєш і водночас береш участь у такій собі віртуальній екскурсії західною Україною.

– От приїхав якось я у село Нижні Турочки, – починає улюблену справу дядько Петро. – І почув у бесідах цілком незнайоме для мене слово «залошуванка». Питаю, що то таке? А мені й відповіли, мовляв, це великий шмат поля у селі, що його за домовленістю залишають незайманим аж до Зелених свят. Себто, на ньому не можна ні сіяти, ні орати, ні ходити, хіба добрива кинути, якщо є... А на Зелені свята все село жене туди худобу. Соковита трава, незаймана… А напередодні на цьому місці пастушки будують або поновлюють колибу й мусять там провести ніч. Бо старші після армії хлопці, бачачи, що там нікого нема, можуть її спалити… Ідуть туди й дівчатка, аби наплести вінків. Мами дадуть мандрик, вони й поспішають туди надвечір. Відтак бавляться у різні рухливі ігри, хлопчаки розкладають багаття, печуть бульбу, м'ясо, жартують і лягають спати… Довго почивати не вийде, бо холодно, то раненько усі розбігаються по хатах… 

Село цього дня прокидається раніше, бо худобу на пасовисько женуть. А залошуванка завше на горбі – то місця прадавніх капищ, де люди очищалися, приносили жертву богам... Отож, усі спершу в тумані, а коли розвидняється, то споглядають первісну красу, де ще не ступала людська нога… Стоять, наче заворожені… А далі знову біготня, готують їжу, відтак заганяють худобу, начепивши віночків, й дуже пильнують, щоб їх корови не з’їли, бо це вважається поганою прикметою. Себто, якщо повернеться яка корова без віночка, то вона або хворітиме, або й геть не житиме... Відтак ці віночки вішають на цвяшок, що має добути до наступних Зелених свят. Якщо серед року захворіє худобина, то виймають жмут, запалюють і обкурюють тварину, вважають, що поздоровшає… Відтак старша в родині жінка стоїть при вході в обору і латкає до худоби, себто співає… Як же, чекайте-но, – починає наспівувати: – «Наша лисонька пишна, за воротойка вийшла, шовкову траву пасла, цебрик молока несла, хай не цебричок, та хоч скибчичок. Все ж вона його принесла…». А саме тоді закінчується служба в церкві, то люди беруть мандрики й знову йдуть на капище. І там уже стіл, шалаш із гілля, пригощаються дорослі, музики грають. Забава до ночі! Святковість у цей день чується в кожному дворі…

– Ха-ха, – несподівано розсміявся сивий чоловічок. – Інколи навіть про мене байки ширяться, мовляв, ото, як до нас на фестини приїжджав президент, то вручав Зборовському дві медалі! А насправді і жодної не було. Я ж за оті книжки чи часті оповідки жодної копійчини ні від кого не отримав! «Так-так, бачили, і свідки є, що вручав…» «А хто ж він такий?» «Ати не знаєш? Отой, такий маленький, сивий, що ходить від хати до хати, збирає всяку-всячину…» «Отой бездомний, що бродить, щось там списуючи…» А в Дрогобичах мене ніяк не називають, окрім, як чугайстер, добрий дух лісу...

НАСПРАВДІ – ДИРЕКТОР, ЕТНОМУЗИКОЗНАВЕЦЬ, КОМПОЗИТОР

Авжеж, ніякий не бездомний наш герой Петро Зборовський, а відомий карпатський фольклорист, етнограф, дослідник. Безцінні його книжки «Різдвяна покулять на Турківщині», збірка різдвяних віншувань, фундаментальна праця «Таланти Турківщини: Довідник визначних людей краю», «Топоніміка Турківщини», монографія «Бойківський мій краю», «Бойківське весільне латкання», що сам автор вважає найсерйознішим зі своїх доробків: «Бо то давнє, як світ, оте латкання, вид співу, який дійшов до нас із часів матріархату, адже й виконавська і авторська роль належить тільки жінці...»

– А з чого все почалося? – не стримую допитливості.

– З простої цікавості. Я ніколи не думав тим займатися. Закінчив Львівське музучилище, Львівську державну консерваторію ім. М. Лисенка, працюю директором музичної школи. А якось задумався: співають же люди, а звідки ті пісні? Завітав у перше село Лосинець, а там жіночка наспівала такого! Відтак думаю: у цьому селі так, а як в сусідньому? А там інакше… Я ж навіть не карпатський чугайстер, як мене називають, бо родом із Миколаєва. До речі, семирічку я закінчив російськомовну! А якось чергові фестини відкривали моєю піснею, бо я ж іще й член Національної Спілки композиторів України, етномузикознавець, один із організаторів фольклорно-етнічних фестивалів, учасник щорічних наукових конференцій, організованих кафедрою музичної фольклористики Львівської консерваторії…

На запитання, як на всі його мандрівки реагує рідня, Петро Андрійович відповів, що, принаймні, ніхто не заважає. Дружина ж була першою, хто прочитав записані оповідки, адже все почуте фольклорист старається занотувати.

– А з грамотою у мене не вельми склалося, – сміється. – От я й давав записи на вичитку дружині, вона ж бібліотекар. Пригадую, як першу прочитала й сидить мовчки. Питаю, чи багато помилок знайшла? А вона: «Та я й не шукала, бо мені так було цікаво, що ж там далі...» Маю й двох дітей. Син живе в Америці, то троє онуків бачу раз у кілька літ... А донька біля нас живе.

«ЩО ТАМ ЇХАТИ? ТРЕБА ЙТИ! ПО 20 КМ ЗА ДЕНЬ!»

Петро Зборовський переконаний, що кожна з легенд чи оповідок, що їх доносить до слухача, має глибинний зміст, мовляв, украй важливо виховувати молоде покоління на благодатному матеріалі місцевого фольклору, адже, уважно прислухаючись до них, можна уявити себе на місці дійових осіб і з’ясувати справжню істину життя.

– Де б я не був, відчуваю, що людям цікаво слухати мої розповіді, – підсумовує. – Розказую дорослим те, що цікавить дітей і навпаки. Я ж не вигадую, це ж мудрість народна! От я приїжджаю у крайнє село під самий кордон: туди на автобусі, а звідти пішечком від хати до хати, від села до села… Якщо туди їхав півтори години, то звідти повертаюся за півтора-два тижні. Ночую, де ніч застала. Ще не було так, що хтось не хотів прийняти. Їздити мало що дасть, треба ходити. Хех, чи не тому мене й Подорожником кличуть… Загалом я звик вимірювати крок за годинником, але нині відчуваю, що крок уже не той. Бо йшов п’ять кілометрів на годину, а тепер чотири. Але ж іду. В день можу пройти 20 км. Щоправда, потім мені три дні не хочеться ходити…

Бувало, приїжджає в якесь село, а його там уже знають! Про розповіді Петра Зборовського, що ними зачаровує, чутно повсюди. Якось на Одещині хлопчик один, що заворожено слухав, вбирав дядька очима, видав: «Ви так гарно малюєте словами!». Авжеж так, бо ж вельми важливо любити чи то пак жити справою, яку робиш… Втім, бідкається карпатський Подорожник, що, знає близько двох тисяч колисанок, а ніяк їх видати, «лежать вони мертвий грузом»…

– Підготував третю книжку «Легенди та бувальщини з Турківщини», та жде вона свого часу у видавництві третій рік. Така палітра легенд… Нікому передати ці всі знання. Тому я фіксую, що можу, а потім комусь усе це віддам. Держава глуха, а меценат каже, мол, що з того матиму?..