Катерина Бужинська: «Образ білої пантери – не близький мені»
«Біла пантера» українського шоу-бізу святкує 15-річчя творчої діяльності.
Її голос, мабуть, знайомий кожному українцеві, адже на великій сцені вона – з 11 років! Нині, у свої 33, що їх зустріла 13 серпня, Катерина Бужинська є заслуженою артисткою України, володаркою гран-прі п'яти найпрестижніших міжнародних конкурсів та близько 30 міжнародних премій. Артистка видала 7 альбомів, зняла 16 кліпів, співає українською, російською, англійською, італійською мовами та на івриті. Свого часу саме її з-поміж усіх українських співаків запросили на один із найбільших у світі фестивалів до італійського Сан-Ремо, і за всю історію славнозвісного конкурсу «Слов’янський базар» жоден його учасник не досягав такого результату, як Бужинська: за підсумками вона набрала 297 балів із 300 можливих.
Нині Катерина далі активно гастролює, записує пісні, знімає музичні відео. А ще вона виховує п’ятирічну доньку Олену і досі чекає на кохання свого життя…
«І В НІС, КОМУ ТРЕБА, МОГЛА ДАТИ»
– Катерино, п'ятнадцять років на сцені – чималий термін… А чи пам’ятаєш ти себе отою 11-літньою дівчинкою? Якою була до того, як вийшла на велику сцену?
– Гадаю, родина мене добре виховала – навчила бути чесною, відповідати за свої слова та вчинки. З дитинства я була дуже серйозною і працьовитою: ще в десять років стала заробляти на життя. Перший бізнес ми зорганізували з подругою – купували за містом лосини, які тоді були у моді, а в школі перепродавали їх дорожче. Відтак працювала у філармонії, не маючи трудової книжки. Трохи пізніше співала в ресторані: мала програму десь на 40 хвилин, себто не трудилася до ночі. Але в мене був оклад і я щомісяця отримувала зарплатню.
– А що спонукало до таких ранніх заробітків?
– Я росла у бідній, але порядній родині. Хотіла мати свої гроші, аби купляти пісні, шити одяг, заощаджувати на дорогі мікрофони… Усе, що заробляла, вкладала у творчість. Бо батьки та мій дідусь не хотіли, щоб я була співачкою, вони хотіли, аби стала медиком. Тому я дуже рано почала заробляти самотужки, цілеспрямовано йшла до мети: вирішила, що співатиму, й боротися зі мною сенсу не було.
– Поділишся найяскравішими моментами з дитинства?
– Моє дитинство минало в Чернівцях, було веселим, бо у дворі гуляли лише хлопці, мені дуже подобалися саме хлопчачі ігри. Я й тепер добре граю у футбол, катаюся на ковзанах, і вогнище можу розпалити, шатро збудувати… Бойовою була, у ніс, кому треба, могла дати… Мама з татом розійшлися, коли мені було три роки, тож мене виховував вітчим, – дуже добра й хороша людина. Коли мама вийшла за нього, то його двоє дітей жили з нами, нам було цікаво втрьох рости. Дотепер підтримуємо стосунки. Мама живе зі мною і з моєю донечкою, яку я назвала на її честь Оленкою і яка дуже схожа на свою бабусю…
– То хто відіграв головну роль у становленні тебе, як особистості?
– Бабуся Паша. Мама працювала у дві зміни, тож до шістнадцяти літ мене ростила бабуся. Це була дуже рідна мені людина. Коли вона померла, мені не сказали, бо знали, що дуже переживатиму. Дотепер шкодую, що не попрощалася з нею, але оскільки не бачила, як її ховали, то вона для мене жива і я часто відчуваю, ніби вона мені допомагає. Бабуся пережила дві війни, голод, зростила чотирьох дітей… Тяжке мала життя. Пам’ятаю, у неї дуже боліли ноги, то я все бралася їх лікувати: рвала й прикладала листя лопуха, робила компреси. Мені хотілося піклуватися про неї. Коли мама давала мені у школу якісь гроші, я їх не витрачала, а збирала, аби бабці купити щось смачненьке. Часто приносила їй морозиво, яке вона дуже любила. Клала його у літровий слоїк і три години діставалася за місто, де бабця жила... Жалію, що вона не дожила до того моменту, коли я стала на ноги, бо могла б забезпечити їй значно краще життя…
«ПОКАЗНИК АРТИСТА – ГАСТРОЛІ, А НЕ ТЕЛЕЕФІРИ»
– Якось ти сказала, що, мовляв, мій шлях був вистелений трояндами з шипами...
– Мабуть, шипами без троянд. Мені в житті ніколи нічого легко не давалося, а якщо й давалося, то з третього разу. Усе – з таким боєм, скрипом, не знаю, чому так відбувалося. Але те, що отримувала, було довгожданим, тому дуже цінувала. Усі ті конкурси, фестивалі не обійшли боком мого здоров’я, бо то все – нерви, переживання, дієти, підготовки, безсонні ночі, великі гроші. Багато сил утрачено…
– Отже, трояндами слугували хіба перемоги на конкурсах?
– А все решта було шипами. Я не мала юності, кавалерів, весілля, як у всіх дівчат, лише – роботу. І то – з дня у день – жорстку, на виживання... Бували моменти, коли хотілося все кинути, почати робити щось інше, більш земне. Та коли бачила, як приймають мене на концертах, розуміла, що моя творчість потрібна людям і ради них не варто покидати сцени. Хоча насправді я – оптиміст і вважаю: якщо сьогодні погано, то завтра буде добре. Життя – це зебра: сьогодні – темно, завтра – біло. Заради дитини й мами маю триматися і йти вперед до нових перемог.
– Прослідкувавши за твоєю біографією, склалося враження, ніби після 2007-го, коли народилася Оленка, у твоїй творчості настало затишшя, яке тривало кілька літ…
– Це тому так видається, бо не було телеефірів. А насправді я постійно гастролювала. Такого, щоб сиділа вдома, не було ніколи. Я виступала і вагітною, і тоді, коли годувала дитину грудьми. Може, мене не було на телебаченні, але це не показник. Показник артиста – гастролі. Мене частіше зустрінеш на концертах, аніж удома…
– Наскільки близьким для тебе є образ хижої, хоч і білої, пантери, з якою асоціюєшся?
– Просто про левицю не написали пісні, бо я за гороскопом – Лев. І характер маю такий. Кажуть, на левицях тримається родина, вони годувальниці і найкращі мами. А білої пантери у природі не існує, це радше містичний образ. До того ж – не близький мені. Я значно комфортніше почуваюся у стилі довгокосої блондинки, яка співає «Романсеро про циганку й тореро», «Баладу про фігурне катання», «Матері», «Донечка», «Любов і щастя»… Моя публіка – люди 35-ти і більше років, я – не тинейджер. От і вчора мені подарували дуже гарну пісню «Люблю я українське». Якраз такої пісні нині бракує, бо нашу мову хочуть знищити. І я небайдужа до цього, бо мова – це народ, це нація. Патріотичні пісні й дітям у школах потрібні... Гадаю, невдовзі всі співатимуть «Люблю я українське». До речі, до цьогорічного Дня Незалежності я випустила цілий україномовний диск. І от-от вийде диск, куди увійде сто моїх пісень.
«ХОЧЕТЬСЯ СІМЕЙНОГО ЩАСТЯ»
– В одному з інтерв’ю ти захопливо розповідала, що, мовляв, так, я фатальна жінка, яка розбиває серця чоловікам… Як гадаєш, чому так відбувається? Річ лише у чоловічій слабкості?
– Я казала це рік тому, а тепер уже – не фатальна, та й нема кому розбивати серця, усі порозбігалися (сміється, – Авт.). Не клеїться щось у мене з чоловіками, а вже хочеться спокою, тиші, щоб удома на тебе чекали… Хочеться сімейного щастя.
– Можливо, для цього треба щось змінити?
– Ні, вважаю, що просто треба знайти достойну людину. Я вірю в казку і вірю, що Він мене знайде.
– Отже, щаслива й ідеальна – це не про теперішню Катю Бужинську?
– Ні, бо наразі я нещаслива в особистому житті. Та й публіку не обманеш: вона бачить, що останнім часом у мене сумні очі через те, що не маю кохання. У цілому в артистів є два стани – ейфорії та депресії. От коли я на сцені, то горю, з мене палає енергія, а коли розлучаєшся з глядачами, стає сумно. Сцена – моє життя і саме на ній я дістаю найбільше задоволення.
Розмовляла Жанна КУЯВА, Київ, газета "Сім'я і дім"
***Катерина Бужинська: «Моя слабкість – насіння. Лузаю його, хоча знаю, що для голосу це шкідливо. Видно, саме так заспокоююся…»
