Катерина Хінкулова: «У Лондоні багато таких, як Вєрка Сердючка»

Письменниця Катерина Хінкулова вже десять років живе у Лондоні. Працює продюсером української служби Бі-Бі-Сі. Незабаром у київському видавництві «Зелений Пес» вийде її другий роман. Більш класичним за формою, ніж «36 пісень про життя», і без ухилів у бік автобіографічності.

– На що витратили гонорар від дебютної книги?
– Він був таким маленьким, що я й не пам’ятаю. Здається, розійшовся у Києві на алкогольні напої.

– Який мінімальний прожитковий мінімум у Лондоні?
– Дуже багато залежить від того, чи є у тебе квартира, а якщо нема, то за яку суму ти її знімаєш. Кімната на місяць коштує шістсот фунтів (біля шести тисяч гривень. – Прим. авт.). І, якщо самому готувати їжу, треба мати на життя ще чотириста фунтів. Але у Лондоні – величезний вибір усього. Можна знайти як дуже дорогі, так і дешеві речі. Якщо щось шукаєш – обов’язково знайдеш.

– Чим ще Київ відрізняється від Лондона?
– Це дуже різні міста. Київ – великий, але географічно все зосереджено на малій території. У столиці Британії менше машин, майже немає заторів – аби в’їхати у центр міста, треба платити.

– Кажуть, у Лондоні дуже колоритні бомжі...
– Ага! Люблю маленький скверик у районі Сохо – там можна пити пиво, куплене у сусідньому магазині. Бомжі підходять і починають екзистенційні розмови про погоду, про сенс життя. Метою балаканини є отримання грошей, бо просто попросити – для них поганий тон. Коли я ще жила у Києві, із подругою якось побачили ноги, що стирчали з під’їзду. Подумали, що чоловік втратив свідомість, поплескали його по обличчю. Виявилося – це п’яниця. А у моєї подруги – розкосі очі. Він отямився і каже: «О, брат В’єтнам!».

– Важко було переїхати в іншу країну?
– Я недооцінювала, наскільки ностальгія буде мучати. Хоча у мене навіть не було матеріальних проблем. Офіціанткою не працювала. Вчилася у Лондонській школі економіки, бо отримала грант. Однокурсниці із Данії та Німеччини із жахом пригадували свій досвід роботи в барах, біганину з підносами... У школі з першого навчального року були вакансії. Спочатку я працювала на Бі-Бі-Сі на неповну ставку, а зараз стала продюсером програм.

– Стандарти журналістики в Україні і Британії сильно відрізняються?
– Кардинально! У Києві все перебуває у зародковому стані: і сама політика, і, відповідно, преса. У Британії на громадське обговорення виноситься набагато більший спектр питань.

– А які відмінності у видавничому бізнесі?
– У мене є кілька знайомих англійських письменників. В Україні автор напряму може звернутися до видавництва. А британські видавництва не приймають книги від людей «з вулиці» – потрібен літературний агент. Коли видам ще кілька книжок в Україні, спробую зробити це і в Британії. Загалом, рівень освіченості українців дуже високий. Серед британців зустрічаються люди, які взагалі ніколи книжок не читали.

– Світлана Пиркало теж працює на Бі-Бі-Сі...
– Вона – моя гарна подруга і дотепна людина. Приїхала до Лондона у 2001 році. Одразу порадила видавати мою писанину. Свєта рік жила у квартирі в самому центрі міста, біля Пікаділі. Але це був найменший простір для життя, що я будь-коли бачила! Розкладеш диван – і вже не пройти до вікна.

– Спільний текст із Пиркало не плануєте створити?
– Уже намагалися. Писали історію про те, як Свєта і Катя сидять у мексиканському барі, п’ють «маргариту» і скаржаться на те, що у Лондоні всі чоловіки – «голубі». Тут багато трансвеститів – таких, як Вєрка Сердючка. До речі, була в захваті від її виступу для «Євробачення»!.. Кілька днів тому по дорозі на роботу бачила чоловіка у срібних чоботах на високих підборах, синіх колготах і пальто на голе тіло. Він їхав на велосипеді!

– Часто таке спостерігаєте на лондонських вулицях?
– У Шеперд-Маркеті – історичному районі Червоних Ліхтарів – можна розважитися загляданням у вікна будинків. До порнографії не доходить, але часто за склом можна побачити осіб у пір’ях, негліже.

– Рок-концерти відвідуєте?
– Більше люблю літні фестивалі. Але на всі події квитки треба купувати за два-три місяці наперед. До цього звикаєш. Моя улюблена група – «Гоголь-Борделло». Її створив українець Євген Гудзь, який десять років тому переїхав в Америку. Перші п’ять років йому було важко навіть вижити, але поступово ставав відомим. Він дуже харизматичний – чимось нагадує Олега Скрипку.