Кенійсько-українська футбольна збірна, або Стьопине пирожене

Корній Чуковський

  Маленькие дети! Ни за что на свете Не ходите в Африку, В Африку гулять! В Африке акулы, В Африке гориллы, В Африке большие Злые крокодилы Будут вас кусать, Бить и обижать,- Не ходите, дети, В Африку гулять.  

Я тут собі попорався – і знову писати. Пишу, спостерігаючи за країною вже з вікна автобуса (я перебрався в середину, бо звільнилося місце в салоні, вийшла гладка голомоза жіночка в яскравій сукенці, аж мені від неї очі болять, з трьома упослідженими валізами. Місця стільки звільнилось, що чотири таких, як я, сяде, ще й зебра середніх розмірів, проте зебри тут в авто не їздять).

Люди в Кенії дуже відкриті, але живуть бідно, як Жебрак-Чебурашка, в будках і картонних коробках. І на тлі цього дивують хороші дороги. Я спочатку злякався, щоб до Кенії не перенесли Євро-2012, але потім побачив стадіон у Найробі і заспокоївся. У нас у країні натомість дві проблеми – дурні й дороги, і якщо з першою можна впоратись за допомогою катків, то другій – немає ради.

А тепер про головне. Ми тут з Катькою Несененчихою підготувались до Євро-2012. Наступним рейсом до України вилітає кенійська футбольна збірна, яка готова взяти українське громадянство. На їх вербування мене Катя не брала чомусь, проте щовечора вона поверталась, як новий шилінг, і, оскільки у мандрах ми були чотирнадцять днів, то крім одинадцяти гравців основного складу маємо ще тренера, суддю і масажиста.

Я дівчину розумію, місцеві дуже красиві, мають правильної форми череп і чорні-чорні, на відміну від майже білих, але з рисами негроїдної раси облич православних сусідів ефіопів.

Дуже прикро тобі це писати, але Кенія і Ефіопія ворогують, як у тій книжці про Монтеккі та Капулетті. Я хотів купити щось ефіопське для дядька, який написав чудову книжку про цю країну. До речі, ти вже певно її шукаєш, то не хвилюйся, приїду сам, поверну тобі і камеру, і книжку, й себе. Я трохи розчарований, що книга ця без малюнків і мап, проте яка ж вона красива, такі рядки друковані рівненькі, що хочеться торкнутись гарних, чорних як масайські голови, дрібненьких літер, пальцями, себто лапами.

Я тут розмірковував про письменників з твоєї полиці, хазяйко, от, скажімо, Гемінгвей… Що там той Гемінгвей писав – я не знаю, але ми з ним мешкали в одному лоджі, тільки я на вісімдесят років пізніше. Тут ще гора така, в білому капелюсі, Кіліманджаро називається.

О, міг же забути, але мушу розказати. Жив я в племені масаї, це ще в Амбуселі. Тут голомозі і жінки, і чоловіки – на фото побачиш. Чоловіки називаються папа, а жінки – мама. Дівчатам цього племені роблять обрізання для того, щоб не отримували задоволення. Я ще малий, тому не все зрозумів, але Несененчиха казала, в Сомалі ще й не таке робиться.

Мене страшенно дратують москітні сітки над ліжками, зробили з порядного ведмедя якусь принцесу. Але ти не бійся, я ще в Києві, таємно від тебе, зробив щеплення від жовтої лихоманки і їм пігулки від малярії. До того ж, підозрілих напоїв не п’ю, лід у ресторанах не замовляю, наїдків у місцевих не купую, мию лапи і вушка.

Ти головне за мене не хвилюйся, годують тут добре. Є навіть підвечірок, як у нас у пластунських таборах. На підвечірок дають печиво і какао. Вчора випив чотири горнятка какао і два чаю, так досі не здишу. От тільки десерти несмачні. Я, їх куштуючи, збагнув, про що співається в пісні «… пирожене не їсть, а тільки понадкушує». Це, значить, про мене, про Стьопу, на відпочинку. Наберу тістечок, вкушу, а воно – як корм для папуг на смак, то я їх не їм, а тільки понадкушую, все сподіваюсь смачне відшукати, поки що марно. Виходить, пісня не про СєрОжене, а про Стьопине пирожене.

Я знаю, мою втечу, ще й з твоїм майном, не можна виправдати, але такої нагоди могло більше не бути. Я почув, що до Кенії збирається Катька, то й скочив їй у валізку, а в Найробі втік. Натомість, я таки молодець, накупив усім подарунків: гарні – з ебенового дерева – маски, чорні фігурки (як у кіно про «Дванадцять негренят»), різнокольорові намиста і браслети.

Африканці вже не ті, на люстерка й порожні бляшанки не ведуться, подавай їм ойро і долари. На туземців схожі скорше ми, коли потрапляємо до місцевих крамниць.

Вибач за такого довгого і плутаного листа, скучив я, хазяйко, приїжджай, а? «Привези мені морфій, тютюн і тишу. / Я конаю тут, як остання риба. / А про інше все ще тобі напишу» (с).

Твій Стьопка.

P.S. У нас тут хтось ночами дивні звуки видає, сусіди кажуть пташка, а я вам скажу, птахи сплять уночі. Як почую ці звуки, відразу уявляю змію, яка сидить на дереві, вирячила очі і роздуває щоки.

P.P.S. У Кенії Стьопі допомагала модель агентства «Çava» – Катрін Несененко.