Кінорежисер Михайло Ткачук: «Усім повстанцям сталінських таборів я дав надію, що про них ще згадають»

…Їм ще хотілося писати вірші, співати, думати про майбутнє. Хотілося жити. Хтось зауважив, що й за життя не проспівав стільки, як… у сталінських таборах!
Одна ув’язнена, яка вірила у Бога, ворожила на картах. Обіцяла людям, що незабаром – визволення і все закінчиться добре, хоч у картах геть не тямила. Втішала усіх, хто приходив, а ввечері молилася і просила у Всевишнього прощення, бо ворожити – гріх.

– Як не назвати цей вчинок подвигом духу?! – каже відомий український режисер-документаліст, лауреат Шевченківської премії Михайло Ткачук, який дослідив забуті сторінки історії і, зустрівшись із понад сотнею повстанців, створив цикл кінострічок «Загадка Норильського повстання». – «Перейшли на дитячий розум!» – нарікали кадебісти, коли побачили, що повстанці запускають у небо повітряних зміїв завдовжки... три кілометри! А в Норильську були вітри і тих зміїв, начинених листівками про розправи з політв’язнями, несло, несло... «Вони розстрілювали зміїв, як людей», – розповідає одна з учасниць повстань. Нині Михайло Ткачук узявся знімати фільм про В’ячеслава Липинського за мотивами історичного роману «Діти Яфета», що його написав Іван Корсак.

«БЕЗ ДРУЗІВ СУМНО, А З ДРУЗЯМИ НУДНО…»

– Михайле Петровичу, почну з того, що цьогоріч вам виповнюється сімдесят! За плечима ой як багато! Скажіть, чим пишаєтеся найбільше?

– Я найбільше пишаюся сином Єгором. Він чудовий лікар, працює у Стамбулі. У когось є багато дітей, а в мене одненький. І якщо він ще й онука подарує... Єгор кращий за мене, і я це чесно кажу!

 – А як щодо професійних досягнень?

 – Хтозна... Може, я взагалі все життя роблю не те, що мав би. По-перше, я п’ять років провчився на фізичному факультеті, відтак потрапив у науково-популярну студію. Коли мене відрахували вже з театрального університету, то, як працював на студії «Київнаукфільм», у моїй особовій справі лежав папірець із написом «повне нерозуміння завдань радянської кінопубліцистики». Може, тому дирекція не наважувалася ризикувати й ніколи не давала мені робити кіно про людей. Хіба про техніку, мовляв, ти фізик, от і знімай. Бо знали, коли я зачеплю людей, то витягну таке! Навіть директор студії, який згодом став моїм другом, чесно зізнався, що у нього в папці лежала ота приписка, такий собі вовчий білет…

– Кажете, відрахували з театрального… За що? 

– Бо я зняв фільм про канікули студентів, як вони відпочивають, а не, приміром, стрічку про один день секретаря райкому. Я ніколи ніким не прикривався, і це багатьом не подобалося. Той фільм вийшов справжнім, ностальгійним, на жаль, він не зберігся. Тоді я прийшов у художній інститут і обрав для знімань трьох першокурсників. Нині один із них президент академії мистецтв, другий, Сільваші, геніальний художник, третій, Валерій Вітер, організував гурт «Кобза». Чогось-то я їх побачив?! Відтак пісню на слова Єсеніна «Клен ты мой опавший», що Валера співав, усі студенти перезаписували на магнітофони. Прагнув робити те, що я хочу, а не хтось. І хоч мені дали можливість перезняти картину, та не послухався. Моя вдача, моя незалежність далися взнаки, тому й відрахували.

 – Відкіля така непокора? Що спонукало вас чинити саме так? 

– За вдачею я завше був одинаком. І тепер живу сам, хіба кота маю. Хоч у мене була дружина, блискуча балерина, але в неї бракувало часу на мене, дбала здебільшого про сина. От я і звик сам собі готувати. Чехов якось сказав: «Як мені сумно, живу в Ялті, сам… Без друзів сумно, а з друзями нудно». Так і мені, бо я їх уже знаю. Навіть отой серіал «Загадка Норильського повстання» я творив сам-самісінький у свої шістдесят! 

– Саме завдяки цій стрічці ви стали лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Знаю, знімаючи її, ви зустрілися із понад сотнею (!) колишніх учасників повстання. Чим найбільше вони вразили?

 – Вразила ота сила духу. Шістдесят дев’ята паралель. Де це? Хоч хтось уявляє? І ці люди згуртувалися й зорганізували акцію непокори, що тривала кілька місяців! Вони не витримали нелюдських умов у норильських таборах ГУЛАГу й повстали. Літо 1953-го – одна із забутих сторінок нашої історії. А мене завжди цікавили «білі плями», табуйовані, сфальсифіковані матеріали… 
Коли зустрічався з колишніми політв’язнями, це вже були літні люди. От четверта частина кінострічки називається «Щаслива Настуня». На жаль, ця жінка вже померла (я їздив на похорон), але фільм про себе таки побачила. О, я таке свято їй зробив! Вона стільки подарунків отримала бодай на старість. Тоді й губернатор був. Коли він у Кіцмань іще приїхав би?! І зі всієї області вчителі історії прибули. Так-от, Настуня тоді сказала, що в неї є Бог, Україна, сім’я. У неї був Бог, розумієш? Вони ж замерзали там, у таборах, а вона могла з кимось поговорити, разом з іншими помолитися. Їй було легше. З отим віруванням Настуня народилася і пронесла крізь життя. А атеїсти повмирали, бо вони лише через матеріальний світ дивилися на життя.
Згодом усім отим ста п’ятдесятьом героям-повстанцям я розіслав касети з фільмом і дав надію, що про них ще згадають. Добре, що мені це вдалося.

«СВЕРСТЮК КАЗАВ, ЩО Я ПОВІЛЬНО ПРАЦЮЮ»

– Михайле Петровичу, невдовзі ви станете частим гостем на Волині, адже зніматимете кіно про В’ячеслава Липинського.

– О, Волинь моя, краса моя… З цим краєм у мене багато пов’язано, адже я колись знімав там стрічку «Здобути, або не бути» про художника, вояка УПА Ніла Хасевича, досліджував таїну старовинних замків. Корсак написав серйозну книгу, а головне – мені подобається сам Липинський, бо, будучи монархістом, він сам-один виступив проти всіх. Вважав, що не етнічна маса українців має вирішувати долю країни, а всі люди, які її населяють. Але їх має об’єднати якийсь рід, як-от Скоропадського. Він кинув виклик. Завжди треба кидати якусь кістку, яка стала б поперек горла. І тоді люди починають замислюватися. 

– «Білі ворони» хоч і помітні, втім часто незахищені…

 – Треба любити свою роботу! А що ці можновладці?! Вони мене прийняли хіба тоді, коли побачили мої фільми. Я приходжу й заявляю про себе. Бо для чого мене виперло у це життя? Бог дав мені насолоду його прожити, то я й доводив, що маю право на це життя. І радів кожному дню. Будь нормальною людиною і виконуй свою роботу! 
Колись мені боялися давати ту роботу, яку міг би виконати, може, й краще за інших. Навіть не прийняли до Спілки кінематографістів. Але мене визнала Москва, бо мав багато нагород за «технічні» фільми. Так, я лінивий, але зробив багато. Якось пан Сверстюк сказав: «Вам стільки Господь дає, а ви так повільно працюєте!». А я відповів: «Пилу точу!». Мені подобається притча, коли до Бога прийшло двоє дроворубів, які сперечалися, хто з них кращий. А Господь каже: «От вам дві однакові дубини, йдіть, трудіться, відтак побачимо, хто кращий». Ті стали пиляти. Перший рветься вперед, пиляє безперестанку. Другий відпочиває. І той, що відпочивав, фінішував перший. Ідуть до Бога. Той, що трудився безперестанку, нарікає, що це за справедливість така?! А Бог на те: «Друже, ти не бачив, що він робив. Він пилу точив!» Отож, коли мені кажуть, що я нічого не знімаю, то відповідаю, що пилу точу.
Нині я продюсер, автор сценаріїв, режисер, оператор, маю студію «Заповіт», однак наступників катма. З цим якраз у мене біда.