Королівство Свазіленд

інтерв'ю з відомим київським художником Олександром Гляделовим

Сьогодні — не про місто, а про цілу країну. Мільйон сто тисяч мешканців — населення середнього європейського мегаполіса, та інколи цього вистачає, щоб утворити державу. Таку, як Свазіленд. Крихітна, загублена на крайньому півдні Африки між ПАР і Мозамбіком, однак гідна не меншої уваги.

Нагода поговорити про Свазіленд випала справді унікальна: адже там у рамках місії організації «Лікарі без кордонів» побував відомий київський фотожурналіст Олександр Глядєлов. Я неодноразово писав про виставки та проекти цього обдарованого репортера (попереднє інтерв’ю з ним брав ще у грудні 2001 року), проте, мабуть, уперше професійна доля закинула Олександра так далеко.

 — Що вас привело до Свазіленду?

— Дванадцятирічна співпраця з «Лікарями без кордонів». Вони там лікують місцеве населення від СНІДу й туберкульозу як супутнього захворювання. Як і в нашій країні, ВІЛ-інфіковані помирають саме від сухот. У Свазіленді 30% дорослого населення інфіковані ВІЛ. Іще гірше те, що в кожної десятої дитини обоє батьків померли від СНІДу.

— Але перше враження, напевно, було пов’язане не з хворобою і смертю? 

— Чудова дорога, якою мене везли, що проходить по Райській долині — одному з найгарніших місць у країні. Потім додалися інші відчуття, адже я там був не як турист, бачив страждання та виняткову убогість, але в цілому, якщо говорити про картинку, це зелені гори, евкаліптові ліси. Дуже гарна земля, гірська країна. Є кілька міст, а решта населення живе громадами: у центрі такої території магазин, школа, церква, ще кілька будівель, але більшість жител, як і скрізь у горах, розкидані по схилах. Багато місцевих живуть фермерством, і устрій дуже схожий на той, що я бачив у гуцулів у Карпатах.

— Тобто особливої екзотики ви там не побачили. 

— Залежно що вважати екзотикою. Там Африка не така, як можна уявити з телерепортажів, люди не ходять у племінному одязі з луками та списами, вдягають такі речі лише на свята. Свазіленд — це одне плем’я свазі, у них король, правлячому дому 300 років. Ось королівська сім’я носить традиційний одяг і дотримується правил, згідно з якими, наприклад, під час осіннього свята 4 000 незайманок танцюють перед монархом, і він обирає собі наступну дружину...

— Так, «танок тростини»... 

— Але торік цього не сталося, і він собі дружини не вибрав.

— Справжня абсолютна монархія?

 — Є уряд і прем’єр-міністр, навіть існує опозиційний журнал. Але король — безумовний правитель і користується великою повагою та любов’ю населення. Коротка характеристика свазі — дуже люблять короля і дуже релігійні, вони християни різних протестантських конфесій, чудово співають, моляться хором. А портрети короля друкуються на шматках ситцю, що є елементом одягу. В багатьох хатинах я бачив портрет короля. Свазі переважно вдягнуті у звичний для нас одяг, живуть, залежно від добробуту, в звичайних будинках або у хижах, зроблених із бруду й гілок. Але інфраструктура доволі розвинена — таких доріг у країні в нас або не буде ніколи, або прокладуть їх дуже нескоро. Свазіленд свого часу був офшорною зоною для ПАР, зараз він є дуже важливою транзитною територією. Місце, де я жив, за нашим розумінням — велике село, за їхнім — місто як адміністративна одиниця. Проточна вода у кранах, каналізація, зв’язок, інтернет — усе це є. 

— Тобто стереотипи про вбогу розорену Африку не підтвердилися?

 — Звісно, зробиш три кроки від дороги — і така картина перед очима постає, однак це не розорення, пов’язане з вічними природними катаклізмами, громадянськими війнами, безліччю біженців, — просто бідність. 

— Звичайно, ви бачили свазі у різних умовах. Що це за люди? 

— Не можу говорити як людина, яка там жила, та все ж я безпосередньо з місцевими мешканцями дуже близько спілкувався, коли їх фотографував, і допомагали мені місцеві співробітники місії «Лікарів без кордонів». Реакція людей на зйомку дуже близько корелює з реальним характером народу. За цим про багато що можна судити. Свазі, за моїм враженням, люди спокійні, доброзичливі. Нешвидкі — мова у них тече плавно, інтонаційно врівноважена. Хоча бачив на футболі (зі сміхом) зовсім інакші реакції. Так сталося, що вже наприкінці моєї поїздки я потрапив на футбольний матч. Виграла хороша команда, хоча чекали, що вона програє, бо грала проти найкращої. Вболівальники вирвалися на поле...

— ...а ви як фоторепортер опинилися в самій гущавині подій... 

— Але при цьому без усяких... Просто через мене на полі валив натовп збуджених вболівальників, усі напідпитку — якби це було у нас або в іншій європейській країні, мені, скоріше за все, перепало б. А тут мене м’яко обтекли, потанцювали на полі, потім поліцейські пішли на них, і я не побачив жодного зіткнення, так само танцюючи відступили й повернулися на свою трибуну. І ще одне: мені дуже мало відмовляли, практично всі погоджувалися фотографуватися. 

— А чому так? 

— Це просто говорить про те, які вони люди... Зрозуміліше, чому були відмови. Єдине місце, де відмовлялися, — лікарняні палати. Я знімав людей у такому ж важкому стані у них удома, і вони погоджувалися. А в клініці їх охоплює відчуття жаху, безнадії, адже багато хто туди потрапляє, щоб просто померти. І там видно, що вони просто у відчаї, не дуже розуміють, що відбувається навколо, їм страшно, і тоді деякі з них відмовляються. Цього мені цілком вистачило...

— Напевно, варто розповісти детальніше про проект, у якому ви брали участь.

— Я ілюстрував своїми фотографіями те, над чим працюють «Лікарі без кордонів». Вони прагнуть децентралізувати надання медичних послуг. Адже багато людей умирає, тому що в них немає фізичної можливості доїхати до клініки: це ж гори, і дістатися до цієї чудової автомобільної дороги, якщо йти сам не в змозі, — ціла проблема, а родичі не мають грошей навіть на маршрутку, яка, як у нас, ходить між містами. Я знімав молодого чоловіка, котрий у своєму селищі працює поденним робітником, щоб заробити собі на дорогу до лікарні. Часто хворі неспроможні з’явитися в невеликі клініки по сусідству, в самих громадах, де хоч би можна отримати медикаменти відповідно до призначень на тиждень. Є лише можливість подзвонити мобільній команді «Лікарів без кордонів» і здати кров на наявність клітин CD-4, що дуже важливо для ВІЛ-позитивних людей у процесі призначення лікування. Таку людину виводять до дороги, вона сидить в оточенні родичів, під’їжджає машина, виходить медбрат або медсестра, бере в неї кров — бо довезти її саму немає можливості. Хоча везти всього лише 20—30 кілометрів. Ось частина проекту й присвячена децентралізації. Наразі будують корпус, щоб принаймні на район було два місця, куди людину можна буде терміново госпіталізувати.

— Яка ваша роль?

— Практично від самого створення організація «Лікарів без кордонів» узяла на себе зобов’язання свідчити про причини страждання людей, яким вона допомагає. Обов’язкова складова будь-якого проекту — документація його перебігу, надання відкритої інформації у візуальних образах. Це виставки, слайд-шоу на сайтах. Зараз виставка, надрукована моїми руками, виставлена у столиці Свазіленду, Мбабане, потім її перевезуть до Йоганнесбурга, можливо, до Мозамбіку — один регіон, спільні проблеми. Ще буде відеопроекція в аеропорту й на залізничному вокзалі Женеви. Це необхідно не тільки для інформування, але й для залучення нових людей, які хочуть працювати в цій галузі. Крім того, кошти організації переважно надходять від приватних осіб. Це щомісячні відрахування від зарплат, пенсій, інших прибутків — до 80% бюджету таким чином набирається, і дуже важливо, щоб пожертводавці бачили, куди йдуть їхні гроші. Тому з самого початку «Лікарі без кордонів» співпрацюють із кращими журналістами, документалістами, режисерами, письменниками.

— Виходить, ви дивитеся на країну через об’єктив вашої камери...

— Але при цьому робота дає можливість зайти безпосередньо в дім до людини, яка живе осторонь від цивілізаційних маршрутів. Першого тижня я їздив із мобільними групами, котрі відстежують долі пацієнтів. Вони знаходять людей, які повинні приймати лікування, щоб дізнатися, як справи. Бувало так, що ми годину на дуже хорошому позашляховику дістаємося цими грунтовими дорогами, вгору-вниз, питаємо в одних, у других, у третіх, доки нарешті не дістаємося на вершечок якоїсь гори, і не виявляється, що людина вже місяць тому померла. 29 років, залишив чотирьох синів... А якщо людина жива, можна зайти до неї в дім.

— І як виглядає тамтешнє сільське життя? 

— Місце, де живе сім’я, називається хоумстед. Огорожі, худоба, домашні ділянки; хто зміг купити трактор, працює або найманим робітником зі своїм трактором, або на своїй землі... І що ще притаманне кожному хоумстеду — серед кількох звичайних хатин є обов’язково одна кругла будівля, де живе літня жінка, яка керує перебігом сімейного життя. Це традиційно для свазі. Зазвичай вона, коли під’їжджаєш, виходить поговорити: тітонька в крислатому капелюсі від сонця, в довгій ситцевій сукні, причому малюнок тканини має історичний зв’язок зі старими Нідерландами, тому що звідти прибули перші колоністи, й досі такі тканини виробляють, можна купити — дуже гарний візерунок. І ще там обов’язково побачите механічний млин на стовпі — крупорушка така. Адже основний продукт харчування — кукурудзяне борошно, як і в багатьох країнах Африки. Люди, які мешкають у містах, журяться за смаком тієї каші, яку їм варила колись бабуся, що мала такий млин, — він меле грубіше, і каша виходить смачніша.

— Скажіть, серед тих, кого ви фотографували, хто запам’ятався найбільше? 

— Звісно, є кілька облич перед очима. У перший день ми з мобільною командою приїхали до сім’ї, у них хворіла 18-місячна дівчинка — важка форма туберкульозу. Видно, що люди надламані, занедбане подвір’я, сміття валяється — і все це на тлі дуже красивої долини, де в самому центрі знаходиться кругле озеро з лісистим островом — можете собі уявити? Ми зайшли у двір, де сиділа дівчинка-підліток у позі лотоса. Мені сказали, що вона нездорова ментально, вона весь час так і просиділа в кутку. І ця молодша хвора дівчинка на руках у матері — ось я її забути не можу. І ще одна жінка — я фотографував її у лікарні, вона лежала на підлозі, бо бракувало місця. Вона казала, що це добре, що нам допомагають, шлють ліки, щоб вилікувати нас, а ми не маємо на що жити. Чоловік помер від туберкульозу, п’ятеро дітей, немає грошей послати їх до школи... Деяким людям буває важко говорити в таких ситуаціях. Але, на відміну від інших, ця жінка не хотіла говорити мовою свазі. Я зрозумів, що вона хотіла, щоб я отримав від неї усе, що вона хоче сказати, без додаткового перекладу, це було таке послання. Вона лежала, поклавши руку на груди, дивилася у стелю і розповідала, себе ретранслювала. Пам’ятаю її обличчя... І загальне, не персоніфіковане враження: найстрашніше місце — велика чоловіча палата, де люди вмирають. Хоча, якщо з іншого боку брати, багато лікарів-фтизіатрів, які працюють у районних українських тубдиспансерах, сказали б: «Ось би нам такий шпиталь». На яких ліжках люди лежать, якої товщини стіни, як зроблені вікна... Утім, це останнє місце, куди така людина може потрапити, щоб потім просто відвезли й закопали. А відразу біля огорожі лікарні — плакат похоронної компанії. У Свазіленді дуже важливо поховати свого родича за всіма правилами... І дуже запам’яталася одна історія. Останнього дня, коли я там знімав, ми шукали пацієнта. У будинку його не було. Вийшла дочка і сказала, що він у себе, — виявилося, що близькі перенесли його в окрему хатину з вікнами, де повітря вентилюється, що дуже важливо для тих, хто доглядає хворого, і були люди, які його доглядали. Стосунки ці мені запам’яталися: члени однієї сім’ї живуть у різних будинках, але залишаються близькі одне одному. 

— Ви фотографуєте вже багато років смертельно хворих людей, біженців, безпритульних... У вас міг би навіть виробитися своєрідний імунітет. А ця поїздка вас змінила? 

— Про які зміни ви говорите?.. Однозначно, якщо виробити якісь блокування, вони діють на фотографію, і потім вона виявиться нікому не потрібною. Доки вона зворушує тих, хто на неї дивиться, — доти вона потрібна. А так я побачив іншу частину землі, де відбувається те саме, можна сказати... Зрештою, знаючи, як інші люди переживають подібні речі, я завжди дуже вдячний тим, хто дозволяє знаходитися поряд, фотографувати себе — це нелегко, як я зрозумів. Мене дуже розчулили гідність і гордість цих людей. Вони не бравірують якоюсь особливою силою. Внутрішня, спокійна гідність. Дуже сподобалося.

Фото: Олександр Гляделов