«Крихітка»: «Табачник – не Карабас-Барабас, а всього лиш черговий міністр. Таких попереду ще тисячі»

Вокалістку гурту «Крихітка» Сашу Кольцову (в народі Кашу Сальцову) знають не лише з пісень. Талановиту співачку, автора текстів, що викликають цілу палітру емоцій, називають «екологічною» дівчиною за її соціальну активність в акціях на кшталт «Торба природі!» чи, наприклад, концерт у Ботанічному саду на підтримку акції «Час Землі». Проте, як у кожної дівчини, великої чи малої, у Каші була мрія. Кілька років тому вона зізналася, що хотіла б стати за клавіші. Нині ж, записавши дебютний альбом «Рецепт» у новому складі гурту, від назви якого відпало «Цахес», Саша відважно експериментує на сцені з кількома синтезаторами. Каже – почувається гармонійно, хоча добре розуміє, що «треба працювати». Для цього вона записалася у музичну школу і відверто зізнається, що наразі з сольфеджіо отримує тверду трійку. 

– Сашо, Рецепт хорошої музики ви відкриваєте на кожному концерті, але чи такий же досконалий ваш рецепт успіху комерційного, адже відомо, що альтернативна музика не дуже затребувана?

– Як для альтернативної команди ми достатньо успішні. Звичайно, це не одразу машини-квартири, але у порівнянні з друзями ми збираємо зали і коштуємо дорого для корпоративних виступів. Тому вони у нас бувають рідко, та все ж. Ми не є комерційно свідомою групою, але нам, одним з небагатьох, вдається трішечки заробляти творчістю.  

– Радіостанції Києва запевняють, що, згідно із соцопитуваннями, затребуваності в українській музиці майже немає. Вона просто непопулярна.

– Поза сумнівом, досі існує упередження перед українською музикою. Воно все ще сидить в нас, і це дуже нездорово для країни. Є комплекс, мовляв, шлях до зірок – не через терни, а через «Нову Хвилю» і Аллу Борисівну Пугачову. Потрібна нова генерація, яка не соромитиметься бути українцями, які будуть хотіти творити, слухати, дивитися своє, а не опиратися… Що ж до наших пісень, то на хвилях можна почути «Ало-Але» або «Щось на зразок». Натомість зрозуміло, що пісня «Рецепт» – це вже занадто для радіопростору.

Насправді ж люди створюють попит, тому нема чого жалітися, що усякі «радіоалли» чи «шарманки» витісняють станції з якісною музикою. Якщо народ обирає «радіо Алла», значить, ми на це заслуговуємо. Значить, український артист не викликає до себе достатньо поваги. Ми робимо все можливе, не здаємось, продовжуємо творити, не зважаючи на таке вороже середовище, але… Це звісно вже не 1990-ті роки, коли треба було пробиватись, але ворожість спадає повільно.

– Часто дивуєте не лише музикою, а й вбранням.

– Ми є постійними клієнтами українських дизайнерів. Своє можна носити. Концертний тур із «Рецептом» від’їздили одягнені у Віталія Павлишина і Лілії Літковської. Часом замовляю щось цікавеньке у Валерії Ковальської. Люблю наших проектантів.

– Любов до красивого вбрання перетворилася на фетиш?  

– У нас досі є кредити з «Акул бізнесу». Ми судимося з компанією, яка випускала альбом «На першому місці» гурту «Крихітка Цахес». Тепер я співаю в іншому колективі, а вони намагаються відібрати в мене права на першу платівку.  Тож не можу собі дозволити мати фетиш. Не скажу, що останній гонорар віддам за діаманти. Маю пунктика хіба на музичних  інструментах, на крутих синтезаторах Moog. Хотілося б мати mini-korg. Але це, здається, норма для музиканта.

– Література у вашому житті займає неабияке місце. Те, що ви читаєте, впливає на написання текстів?

– Не можу сформалізувати: прочитав книжку – написав текст. Нещодавно купила «Шахи для дибілів» Михайла Бриниха, і мій тато у захваті, він фанат шахів. Я теж прочитала – сподобалося. Це не тільки чтиво, а ще й спосіб заохотити молодь грати в шахи.  Зараз, наприклад, читаю українського автора Тараса Жеребецького «Снідання з самотністю» (видавництво «Лілея-НВ»). Розповідь про хлопчика, який поїхав навчатися в Штати. Не можу сказати, що це чтиво мене змінює чи вражає, зачіпає словосполученнями. Будь-що може стати відправною точкою, точкою відліку для пісні. Усе перемішується, зустрічається з подіями життєвими, зливається в єдину атмосферу моменту і народжується спонтанно. Стоячи у черзі, записуєш раптом повний текст у телефон.

– Як підходите до вибору книжки? 

– Хаотично. Приходжу, дивлюсь, беру. Більшість книжок, які я хотіла прочитати, ніде не продаються, їх треба скачувати або замовляти в Інтернеті. Або витратити день на Петрівці, шукаючи, замовляючи. Найчастіше це новинки або книги із завищеною ціною. Наприклад, книга Наомі Кляйн (канадської журналістки, письменниці й соціолога, однієї з лідерів альтерглобалізму) коштувала 200 гривень. Я вирішила почекати, доки хтось викладе в Інтернеті за 5 євро. Інколи обираю за порадами, дослухаюсь до авторитетних оглядачів. Читаю видання «Афіша-Москва», де друкують чудові книжкові огляди.

– А поезією цікавитеся?  

– Мені завжди подобалась французька поезія кінця ХІХ і початку ХХ століття. Але там зовсім інші теми, пишуть чоловіки, і це декаданс. Я не використовую ці римовані прийоми. Технікою поезії я ніколи не займалась. Як написалось, так і написалось. Я в теорії поезії – нуль. Що ж до новинок, то я читаю журнал «ШО», де є поетичні сторінки. Це єдине моє віконечко в українську сучасну поезію. Ще у мене є приятель, дитячий письменник Юрій Нікітінський, який пише російською, і пише досить іронічні вірші. А взагалі у мене є тритомник «Антологія поезії ХХ сторіччя», то я інколи перечитую. Люблю Хвильового.

– Яким, на вашу думку, буде наше майбутнє під керівництвом сучасної влади? 

– Точно скажу, що я їх переживу. Це мій план на найближчий час. А коли мені буде років 50, то я, може, піду в політику, із Сашком Положинським на пару. Старенькі будемо, потихеньку лад наведемо. Насправді ж нам треба правильно використовувати усіх цих міністрів і тих, хто з ними. А для цього треба правильно керувати. Правильно проводити мітинги. Ляпнув щось Табачник про кінотеатри, то треба спокійно показати документи і сказати: «Ні, пане Табачнику, ми ходимо і дивимося кіно». Ляпнув щось про вивчення української мови, треба українцям Криму заявити: мовляв, пане Табачник, ми хочемо вчити українську мову. З такими людьми треба спілкуватися з позицій народної правди. Папірцями треба спілкуватися. Ми – народ, в якого правда і сила. Треба навчитися організовано протистояти владі цілком законними і логічними методами. Не дозволяти висловів і вчинків проти національних інтересів. Так як політики в Україні ніколи не були носіями національного інтересу, то носієм має бути народ. Народ може регулювати політиків, може когось зняти якоїсь миті, якщо добре організуємось. Нова влада – це не якесь нещастя, а Табачник не Карабас-Барабас – це всього лиш черговий міністр. Таких попереду ще тисячі.