Лінія болю
Я маю хобі — порятунок безпритульних тварин, тож подібних світлин бачив чимало. Але запам’ятав, з першого ж разу, саме цю.
Кошеня сфотографували через кілька днів після того, як його — хворе, перелякане — забрали з вулиці. Дали йому грізне ім’я Тамерлан, всупереч тому характер у нього виявився м’який і лагідний. Вилікували, доглянули, тепер це розкішний дорослий кіт, врятована, задоволена життям тварина. Він теж кілька разів потрапив у кадр, але то вже інша історія, одна з багатьох, й інші кадри — підпорядковані певному етичному коментарю (ось кіт гинув через людську байдужість, а тепер став таким завдяки вчасному втручанню тощо) і незначні образотворчо.
Йдеться про фото, не стосуючись майбутнього, — вочевидь, цілком стандартного — цього кошеняти. Важливі саме ця мить і цей стан. Худе тільце, поза вкрай напружена — хвіст схований під себе, вуха опущені — переляк дуже помітний. Очі закислі, трохи скошені, зацькований погляд — видно, що велося несолодко. Навіть стиснутість картинки по вертикалі, тло (виходить сіре на сірому) працюють на враження ось такого сирітського штибу.
Однак ознаки поневірянь загалом складають такий рівень виразності, який явно перевищує простий образ змученого звірятка. Тут ціла драма, життя на межі згасання, спільна доля багатьох істот. І робить цю світлину цікавою саме позакадровий рівень біди, гостра лінія болю, якою окреслена істота перед нами. Якщо розімкнути той пекучий контур, відібрати біль, показати ситу, розслаблену тварину, хай навіть у такій самій позі, в тому самому композиційному рішенні — фото по суті зникне, буде звичайна листівка.
Але так і народжуються гарні фотографії, вірші, картини, музика, проростаючи не просто зі сміття, а з вічного балансування на межі, з пролитої крові, зі страждань. Мистецтво дивиться принциповим і водночас жалісливим поглядом на речі, які буденний розум обходить десятою дорогою, і часто художнику навіть необхідно спровокувати реальність довкола себе, щоб видобути необхідну енергію для створення вже власного простору. Мистецтво репресивне і дійсно вимагає жертв. Саме цей — хай ледь помітний — відтінок жорстокості, змішаної зі співчуттям, і робить цю фотографію незабутньою.
Фото Катерини Демчук
Дмитро, добре хобі маєте!!!
Коли (якщо) настане великий лохотрон під назвою ЄВРО 2012, багато таких звіряток попрощається з життям – почнуться зачистки у місті :((( Було б добре, якби до того часу більшість з нас вчинили за прикладом Дмитра, забравши кицьку чи собачку з вулиці.
На продовження Вашої думки, Дмитре, мистецтво обумовлене присутністю жорстокості?
можу сказати що для нашого часу Ви – справжній герой.
Дякую, Дмитре, за таке Ваше хоббі. Безпритульні тварини – одне з найвразливіших моїх місць. Не можу стримати сліз, коли бачу голодні й сумні очі, що намагаються спіймати співчутливий погляд...
Мій собака свого часу теж був покинутим, заляканим і голодним. Тепер це чудовий, великий і ситий, а головне – дуже відданий пес. За цю відданість я так люблю тварин – у людей нема навіть дещиці тої відданості
Ти справді – Людина.Таких , нажаль, дуже мало...