Львів-мистецький у 2009-му, або Культура в «місті ув'язненої річки»

Міста поділяються на ті, що мають ріки, і ті, що обділені водними артеріями, венами й навіть капілярами. Львів — місто, вулицями якого сьогодні річка не протікає. Але так було не завжди, і багатьох невидима Полтва нашого міста досі непокоїть.

Так збіглося, що впродовж 2009 року образ і тема Полтви актуалізувалися в мистецькому середовищі Львова. Львівський художник, засновник Музею ідей Олесь Дзиндра для цьогорічного симпозіуму авторського скла «Склококо» запропонував тему води загалом і річки Полтви, що протікала центром міста, зокрема. А поет Олег Лишега на творчому вечорі з нагоди свого 60-річчя сказав таке: «Я пишу зараз про час, про пошуки Полтви у Львові. Знаю, що вона десь тут недалеко дзюрчить. Але ніяк не можу її знайти. Повернувшись до Львова через 30 років, тепер шукаю це місто, і дуже важко його знайти. Думаю, насамперед треба знайти Полтву з її притоками Пасікою і Сорокою. Адже Полтва тече в Європу...». І от уже наприкінці року під час презентації своєї збірки «Вірші з вулиці Виговського» поет Віктор Неборак теж нагадав про Полтву: «Ми живемо в місті ув’язненої річки, яку ще й зневажено, і це формує певну енергетику. Ті, кому це байдуже, — очевидно, не львів’яни, а просто мешканці міста або його гості. Адже наші проблеми залежать і від того, наскільки якісна наша вода, наскільки чисте наше повітря і чи віримо в те, що вода, яка є в річці, є водою життя. І коли перетворюємо цю воду на воду смерті, це мусить якось змінювати наше життя». Власне, крізь призму цього багатозначного образу львівської Полтви, взаємин міста і річки, Полтви і львів’ян можна розглядати й особливості сучасної львівської культури.

Наразі львів’янам «до води» доводиться мандрувати. До мистецьких шедеврів здебільшого — теж. Тому коли до нас привозять розкручені й розрекламовані імена, роботи, експоновані під значно пильнішим наглядом охорони, ніж звично, одразу відчутно, як Львів спраглий «заморської» поживи. Серед цікавих привезених експозицій 2009-го — «Шевченко. Повернення в Україну», у рамках якої в Палаці мистецтв уперше в Україні експонували оригінали двох картин Кобзаря, спеціально привезені з Казахстану; 50 робіт видатної української малярки-філософа Марії Приймаченко у Національному музеї; колекція давнього й сучасного китайського живопису в Палаці мистецтв. А ще цього року в нашому місті назавжди оселилася цінна мистецька збірка українського малярства художників діаспори XX ст. Галини Горюн-Левицької.

Серед видатних цьогорічних культурних візитерів — норвезький письменник-філософ Юстейн Ґордер та епатажний російський піаніст Олександр Ґаврілов. З подій, що запам’яталися: виступ Вікторії Лук’янець у Львівській філармонії в межах вечора пам’яті легендарної оперної співачки Ірини Маланюк; аншлаговий сольний концерт київського етно-хаос гурту «ДахаБраха» в театрі для дітей та юнацтва, приїзд талановитого кобзаря, бандуриста і лірника Тараса Компаніченка з ансамблем старовинної музики «Хорея козацька» на фестиваль давньої музики у Львові «З часів Гетьманщини»; виступ української Бьорк Мар’яни Садовської на щорічному фестивалі «Джаз без», який поступово виходить за рамки суто джазового музикування.

Було й чимало цікавих львівських мистецьких проектів: фестиваль «Ляльковий світ», бієнале експериментального текстилю «Текстилізм», пропозиція митцям вдатися до інтелектуальних провокацій у проекті «Без образ», соціально-мистецький проект «Блаженність у дзеркалі» (у чотирьох львівських галереях експонували роботи людей з розладами психіки). А Тиждень актуального мистецтва, що вдруге відбувся у нашому місті, має шанс стати мистецькою альтернативою огламурненню й комерціалізації contempopary art в Україні.

У Львові видано кілька видань творів Богдана-Ігоря Антонича, зокрема й повне зібрання творів поета. А найбільш стильною книгою є повість та есеї Галини Пагутяк «Мій близький і далекий схід» (видавництво «Піраміда», серія «Приватна колекція»). 

Львів мистецький збагатився цього року новими виставковими площами: відкрили галереї «Бонтон», «Прімус», фотоклуб «Ч/Б.5х5», культурно-мистецький центр «Львів», а біля «Арсеналу» облаштували «Мистецьку фосу». З’явилася книгарня «Є», не поменшало театрів, музеїв. Триває війна за кінотеатри, аби облаштувати там «культурно-мистецькі центри».

Несмак року

Сакраментальна тема — львівські пам’ятники — упродовж року «вистрелила» кілька разів. Камерна бронзова скульптура Івана Труша авторства Сергія Олешка нині ганебно обставлена автомобілями, площа навколо — засмічена. Не раз критикований недобудований пам’ятник-гігант Степанові Бандері (скульптор — Михайло Посікіра) увійшов до укладеної тижневиком «Коментарі» топ-десятки пам’ятників, які показово поєднують пафосність і сумнівну художню цінність. Базуючись на думці опитаних експертів, видання характеризує пам’ятник як «виконаний у дусі соціалістичного реалізму, з відривом від сучасних художніх тенденцій, фігура Бандери продовжує образ пам’ятників Леніну». Але найбільше в темі пам’ятників лякає інформація про те, що хтось має намір «ощасливити» стражденний з цього погляду Львів ще однією скульптурою. Цього року відбулося два конкурси на спорудження пам’ятника Богдану-Ігорю Антоничу. Спершу — закритий, і серед представлених проектів журі не вибрало жодного, згодом — відкритий, результати якого експонували наприкінці року в Палаці мистецтв. І ці проекти заслуговують номінації «несмак року». Більшість із них просто лякає, поет постає наче в оточенні монстрів. Побачивши такі інтерпретації поета, що називав себе «дітваком із сонцем у кишені», «хрущем, що жив колись на вишнях», почула запитання: «А навіщо влада так хоче поставити пам’ятник Антоничу? У чому причина такої наполегливості?». Замість відповіді — порада міській владі, висловлена на форумі сайту «Західнет»: «Посадіть вишню або сакуру у сквері, і можливо, на ній мимохідь можна буде побачити хруща!!!». Або така: «Пропоную свій проект: привести до ладу будинок на Городоцькій, 50, де жив Антонич, облаштувати книжковий магазин (ідея Ігоря Калинця, якщо не помиляюся) і назвати книгарню іменем Антонича (ідея моя). Можна було би там влаштовувати вечори поезії Антонича та інших молодомузівців, водити школярів на уроки літератури, хіба не краще, ніж пам’ятники?»...

Абсурд року

Ситуація, що склалася з наданням коштів на державну охорону львівським музеям, що підпорядковані Міністерству культури, наче в дзеркалі, показує нинішній стан у культурній (і не тільки) політиці в нашій державі. Музейників упродовж року годують обіцянками, Державна служба охорони пильнує за шедеврами в борг (який сягнув улітку півмільйона гривень). Потім кошти дають, не забувши попіаритися на цьому, а наприкінці року працівники двох установ — Львівської галереї мистецтв та Національного музею у Львові — знову б’ють на сполох через відсутність коштів. 

Сором року

Попри те, що від помилок і описок не застрахований ніхто, «кількість і якість» ляпів, що їх витворили чиновники Львівської міської ради (після розголосу на сайті ЗІКу з інтернет-ресурсу Львівської міської ради ці ганебні файли зняли), дає підстави стверджувати, що це не випадковість, а тому заслуговує на номінацію «Сором року». У переліку книжок, які місто обіцяло закупити для шкільних бібліотек, фігурували зокрема такі: «Божественна комедія» О. Алів’єрі (замість Данте Аліґ'єрі), «Острів скарбів» Стівенса (Стівенсона), «Цар плаксій та лоскотун» («Цар Плаксій та Лоскотон») Василя Симоненка, «Я — романтик» («Я — романтика») Миколи Хвильового. 

Занедбання року

З інформації про звільнення в передостанній день 2008 року директора Музею народної архітектури та побуту у Львові Івана Дуба розпочався для мене рік культури-2009. Значну частину року Шевченківський Гай колошматило скандалами навколо Співочого поля та діяльності начальника управління культури Львівської міської ради Андрія Сидора. Тим часом сумним тлом і мінорним акордом року є нищення Музею народної архітектури та побуту...

Скандал року

Резонансним за колами скандалу, що розійшлися по цілій Україні, був фестиваль культур народів світу «Свірж 2009». Київські організатори, не залучивши інвесторів, вигадали кількість глядачів, яка мала б прибути на фест, однак людей було значно менше, а грошей, щоб розрахуватися з учасниками, — і поготів. Уже другого дня заходу почали згортати три сцени з чотирьох, обіцяних зіркових виконавців не було, глядачі почали вимагати гроші за квитки...

Ювілеї року

Цього року ювілей святкували поети Ігор Калинець та Олег Лишега, режисер і актор Федір Стригун, художники Зеновій Кецало, Іван Крислач, Олесь Нога, Петро Сипняк.

2009-го Львів більш чи менш гучно відзначав річниці від дня народження композиторів Станіслава Людкевича, Анатолія Кос-Анатольського, Володимира Івасюка, поета Богдана-Ігоря Антонича, художника Олександра Аксініна, архітектора Івана Левинського, скульптора Еммануїла Миська.

Втрати року

Відійшли у вічність поет і перформер Назар Гончар, живописець, графік, скульптор Роман Безпалків, графік, живописець, дизайнер, довголітній президент Клубу українських митців Володимир Савчук, активний критик мистецького життя Львова мистецтвознавець Андрій Дорош, лідер гурту легендарного гурту «Брати Гадюкіни» Сергій Кузьминський.

Знахідка року

Науковці Львівського музею історії релігії зробили сенсаційне відкриття: серед сотень експонатів установи є оригінал «Гіацинтової Мадонни» (XV ст.), до якої львів’яни впродовж  століть молилися, зверталися по допомогу. Святість і чудодійність реліквії стверджено папськими документами в 1587, 1708, 1759, 1855 роках, а також  грамотами львівських митрополитів й архієпископів у 1401 і 1759 роках.