Юрій Андрухович: «Львів - заповідник на берегах Полтви»

Він не львів’янин, проте зі Львовом у його житті пов’язано багато визначних і просто цікавих моментів. Юрій Андрухович провів тут студентські роки, місто й тепер гостинно приймає його як відомого письменника. Про Львів він розповідає із любов’ю, і його обличчя робиться таємничим. 

Пане Юрію, яку роль у Вашому житті відіграв Львів?

Абсолютно визначну. Зокрема, я його любив ще навіть до того, як потрапив сюди вперше. Він для мене існував як образ міста, що відмінне від усіх інших міст цієї країни. Такий своєрідний шматочок справжньої старої Європи, така собі заповідна територія. Робилося завжди страшенно тепло на душі від думки, що можна кожної хвилини сісти у поїзд і опинитися у зовсім іншому світі.

Як відбулося знайомство з містом?

Два рази ще у дитинстві із батьками проїжджали через Львів, коли прямували до Праги. Між поїздами було трохи вільного часу, і ми погуляли містом, покаталися на трамваї. Для мене Львів тоді дуже добре поєднався із Прагою. Тобто це був своєрідний передпокій до Праги (Європи).

Коли Ви знову потрапили до Львова?

Це студентські роки. Для мене не було жодного сумніву, що я хочу до Львова. Я знав, що нізащо не буду навчатися у Франківську. Це було рішення піти з дому раз і назавжди. І ці роки були періодом вживання і звикання до думки, що Львів не такий уже середньовічний заповідник, як мені здавалося.

Тобто це був час Вашого осмисленого знайомства із містом?

Так. 1977 рік – вступ до Поліграфічного університету. Перші вилазки. Більшість одногрупників були львів’янами. Не скажу, що через їхнє посередництво, але й завдяки їм я вживався у це місто.

І якими були перші враження?

Гарними. Але думка, що територія ренесансових будівель, старовинних площ і старої частини міста є страшенно маленька, засмучувала. Тому що решта міської забудови є типовою для багатьох інших міст.

Але ж у чому тоді для Вас Львів є неповторним?

Я думаю, на це питання важко відповісти. Це дуже суб’єктивне відчуття. Не зможу витягнути якоїсь істини. Тут швидше повинна бути якась комбінація самого історично-культурного ландшафту, який являє собою нашарування різних часів і культур у поєднанні з особливим людським елементом цього міста. Львів’яни для мене, насправді, дуже відрізняються від мешканців інших міст. Тобто мешканці доповнюють саме місто.

Пане Юрію, а без чого це місто важко уявити?

Без Полтви (сміється). У мене є деякі вірші, вони начебто «львівські», але там з'являється ріка. І у Львові дуже відчувається її брак. Місто без ріки, а відповідно – без мостів, втрачає багато такого, що його робить містом.

Це чимось компенсується?

Я думаю, це увесь комплекс із Високим Замком та Кайзервальдом – якийсь такий елемент раю на землі, особливо у травні й червні. Львів зі своєю історією оповитий легендами і таємницями. Наприклад, легенда про колону св. Яна з Дуклі перед Бернардинським костелом. Потім було знайомство із Погулянкою, різними районами із віллами австрійських часів. Місто має чудові місця і йому є чим пишатися.

А яке враження справляють мешканці?

Щодо ментальності, то мені здається, що львів’янам притаманна особлива львівська зверхність. Те, що, можливо, гонором називають. Дуже сильно розвинене це почуття «львів’янин – не львів’янин». Мені довелося із цим зустрічатися у студентські роки. Ставилися із співчуттям: «ніби й хлопець хороший, та не дав йому Бог львів’янином бути». Крім того, я думаю, що це холодне місто. Мешканці гостям особливо не присвячують себе. Запрошують, але з думкою: «Ось вам Львів – ходіть, дивіться». Натомість, якщо зі Львовом знайомить людина, яка його по-справжньому любить, то це не проста екскурсія, а ліричний похід, або, як це чудово назвав Іван Крап’якевич: «Історичні проходи по Львові».

Що найбільше вразило у Львові?

Окремі фрагменти рельєфів на стінах в околицях старого міста – це була перша сенсація. І я завжди із захопленням це показував усім, коли вже трохи прижився у місті. До речі, я був майже впевнений, що залишуся у Львові назавжди. Я дуже хотів тут залишитися.

Не шкодуєте, що не залишилися?

Тоді страшенно шкодував, тепер – ні. Я просто зрозумів, що Івано-Франківськ – мій рідний, має купу якихось своїх переваг. Я був щодо нього закритий, бо не хотів там жити, але коли вже не було виходу і я повернувся, то відкрився для нього і відкрив його для себе. Звичайно, Франківськ нема чого порівнювати зі Львовом, у першу чергу за віком і розмірами.

Для Вас Львів – це…?

Львів – місто, у якому було засновано групу «Бу-Ба-Бу». І це ще один момент, чому це місто є видатним для мене, окрім усього іншого. Львів завжди мене гарно приймає, коли я тепер уже в ролі більш відомого письменника приїжджаю сюди на різні літературні читання.

А як щодо творчості? Над чим зараз працює Юрій Андрухович?

Зараз багато виступаю, займаюся організацією різних акцій, спізнав смак спільних виступів із музикантами. Їжджу із «Мертвим півнем», іншими музикантами. Я дочікуюся свого моменту, коли мені знову захочеться писати. Це така пауза – я лінивий і мені так добре.