«Львівська сага» Петра Яценка: про війну, любов, життя і смерть
Якщо вірити в силу письменницького слова, то Львів загине живописно й красиво, а водночас — моторошно й фантасмагорично... Дощ змиє з «грушевих веж, яблучних палаців, бананових дахів, овочевих церков, ягідних скульптур, а також огіркових майданів та сливових проспектів» консерванти, овочі і фрукти зморщаться за одну ніч і перетворяться на коричневу юшку. Полтва вирветься з берегів, і фруктово-силіконовий Львів, яким він став через діяльність мера, попливе до моря.
Цей епізод із життя міста — фінал нового роману Петра Яценка «Львівська сага», що вийшов у видавництві «Піраміда» (проект «Приватна колекція»).
Автор не визначає ні конкретної дати, ні приблизного часу загибелі міста, тільки, як і належить апокаліптичній візії, подає ознаки «кінця світу»: заміна дерев’яних вікон на пластикові, старої ліпнини – на пінопластову, давньої бруківки – на бетонну, автентичних стін – на каркаси зі сталевих балок з відтвореними на принтері ґанджами й вибоїнами... Аж доки один міський голова замість силіконових стін не заповнив простір фруктами й овочами.
Натомість зовсім інший підтекст має шлях до моря для нащадка львівської родини, історія якої — в центрі сюжету «Львівської саги» і яка постала внаслідок любові доньки головного львівського злочинця Емануїла Овербах-Ліщинського Ліле і нащадка древнього роду катів Малодобрих Мадо. «Кожен крок, який ти робиш до моря, віддаляє тебе від смерті», — каже герой дорогою до Криму своєму батькові-матросу.
Львів і гра
Саме Львів, попри наявність багатьох персонажів, і навіть переміщення дії до Америки, Сербії, Криму, — головний герой роману. Петро Яценко творить міф свого Львова, насичуючи його легендами й бувальщинами, питомо львівськими колоритними персонажами — колекціонерами, юристами, катами, злочинцями, монахами... Особливо органічним є образ переписувача Поприська, який описує рухоме і нерухоме майно львівських міщан, фіксуючи минуще й вічне, навіть любов Ліле і Мадо, і стверджує: все, що він опише на папері, існуватиме вічно. Ці персонажі — з довоєнного Львова, тобто Львова справжнього. Магія та чар міста поступово зникають зі сторінок роману в унісон із зануренням міста в події Першої світової.
Львів періоду двох воєн — дисгармонійний і розшарпаний, надто після приходу російських військ. Епізоди вторгнення «визволителів» найбільш болісні і не завжди переконливі, їх хочеться «вилучити» — і з історії, і з роману. Львів часів радянської окупації — місто абсурду й повсюдної «поснулості», коли антирадянською діяльністю вважали навіть упорядкування вулиць і парків з власної ініціативи.
Автор створює ілюзію, що доля міста залежить від трьох міфічних постатей (людина з Півночі, людина із Заходу, людина зі Сходу), яким Львів віддано на «поталу». Саме вони пов’язують Львів і гру — наскрізний образ-символ роману. Людина з Півночі навіть виграла Львів у карти й одержала право тимчасово вважати місто своїм. Образ гри перегукується зі ще одним символічним образом — золотою мавпою, яка містично з’являється у гральному автоматі («підважуючи» матеріалістичний світогляд) і яка рятує життя одним та вбиває інших.
Мадо і Ліле, син ката й донька злочинного «авторитета»
Найбільше прокляття для ката — стати злочинцем. А в кінцевому підсумку межа між катом і злочинцем дуже хистка. Нащадок родини львівських катів Мадо, що не міг навіть курку зарубати, не тільки стає злочинцем-убивцею, а й відкриває в собі фатальний дар — убивати не торкаючись.
Ліле — донька не простого злочинця, а злочинного «авторитета», вона успадковує його «справу» й розвиває її. Соціальний статус не заважає Ліле бути поважною міщанкою, а за відчуттям власної гідності дорівнятися до аристократки. Та за своєю істинною суттю Ліле, як намагається переконати автор, — відьма, як і кожна справжня жінка.
Любов Ліле і Мадо відлунює Маркесовими Ферміною та Флорентіно з «Кохання в час холери». А загалом жінки з родини Ліщинських-Малодобрих закохуються в «дивних», нестандартних чоловіків.
Стисло, образно й динамічно
«Львівська сага» — поєднання реальних подій з містикою та вигадками, історії міста з історією родини, утопії й антиутопії, світу абсурду й детективно-кримінального світу.
Калейдоскопічно-кінематографічна манера оповіді дає змогу автору в сконденсованих згустках образів передати експресію (про яку пише у відгуку на роман Галина Пагутяк), а з іншого боку — позбавляє можливості сповільнити дію, не дає відчуття плинності часу. Мені як читачеві бракувало описів, роздумів, не завжди переконливими були діалоги персонажів, іноді психологічно не вмотивованими їхні дії (скажімо, Софії, яка раптово вирішила відпустити чоловіка й сина на море).
Петро Яценко пише стисло, образно й динамічно. Іноді речення нагадують кулеметну стрічку. Мінімум друкованих рядків максимально насичений інформацією — художньою і подієвою. Замість філософських розмірковувань — афористичні висловлювання («Переконання піддаються реставрації значно легше, ніж споруди»). І марно переповідати фабулу – варто зануритися в текст.
