Мандрівник цвинтарями чує мову каменів

 Львів’янин Андрій Кісь ось уже 20 літ мандрує старими, забутими, поруйнованими цвинтарями західноукраїнських сіл та містечок і фотографує кам’яні скульптури, що їх наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття витесали народні майстри. Об’їздивши чимало країн світу, побувавши у найкращих мистецьких галереях та музеях, фотомайстер переконався: ці фігури є шедеврами українського мистецтва.

– Дорогою до Бережан, ліворуч від траси у селі Чесники, що на Івано-Франківщині, стоїть середньовічна церква, – ця коротенька розповідь пана Андрія вельми здивувала. – Довкола храму – величезні кущі. Якось я зупинився й подумав: десь тут має бути цвинтар. І от із сокирою та пилкою прорвався крізь зарослі й таки вгадав: переді мною розпласталося величезне кладовище, на яке не ступала людська нога, може, з півсотні років! Став далі усе розчищати, і десь посеред цвинтаря переді мною постав величезний апостол. Наче ідол якийсь дивовижний! З таким виразом обличчя, з відстовбурченими вухами… Дивився, ніби чекав на мене всі ці багато літ…

 Андрій Кісь приїхав до столиці, щоб презентувати унікальний доробок – книжку-фотоальбом «Сльоза і камінь». У ній фотомайстер помістив понад 300 світлин, на яких пам'ятники некрополів Тернопільщини, Львівщини та Івано-Франківщини. Окремі цвинтарі, як-от у Старому Місті на Тернопільщині чи Демні на Львівщині – цілі ансамблі, справжні музеї просто неба, такі собі сади нетанучих скульптур.

 «ПРОСТО ТРЕБА ЗВЕРНУТИ НА ЦЕ УВАГУ»

 – Я виріс у містечку Підгайці на Тернопільщині. Там є цвинтар, де я зробив третину фото для цього альбому, – повідує пан Андрій. – Для мене це дуже важливо, бо виявляється, у моєму містечку є шедеври світового значення! Я прожив там до 25 років і не бачив їх! Але коли поїздив світом, відвідав кращі музеї та галереї, то зрозумів, що на моїй землі є скульптури рівня єгипетським, грецьким, шумерським, що вони – ніби відлуння творінь античності чи ренесансу. Себто засвідчують глибокий зв’язок української культури зі світовою. Просто треба звернути на це увагу. А ми живемо поруч із цими шедеврами й лише спостерігаємо, як вони нищаться, не розуміючи, що втрачаємо справжнє мистецтво.

 Відтак додає, що найперші фотографії у книзі «Сльоза і камінь» – двадцятирічної давнини. Деяких скульптур уже немає: їх або знищили вандали, або вони природно пішли в землю. Тому хочеться, аби на цю кам’яну красу звернули увагу сучасні художники, скульптори та реставратори.

 «ХАЙ ЯК ПАРАДОКСАЛЬНО, АЛЕ НА ЦВИНТАРЯХ – ДУЖЕ БАГАТО ЖИТТЯ»

 Андрій Кісь каже, що ці скульптури вселяють надію, бо в них дуже багато любові, і, хай як парадоксально, на цих цвинтарях дуже багато життя.

 – Я ходжу туди, аби відвести очі від усього довколишнього бруду, марноти й почуваюся на цих цвинтарях дуже затишно, – дивує оповідач. – Можу ходити поміж надгробків годинами, цілими днями… А коли потрапляю туди вдруге, втретє, навіть удесяте, то щоразу відкриваю для себе щось нове. Це така безкінечна інтелектуальна розвага для мене. 

Пан Андрій додає, що не є фахівцем ані в скульптурі, ані в мистецтвознавстві, бо закінчив академію друкарства й нині конструює книги. Однак давно залюблений у скульптуру, зокрема в поховальну.

– Коли мандрую цвинтарями, завше думаю: звідки ці майстри знали про єгипетську культуру, про острів Пасхи? І зрозумів, що великі культури навіть через океани, століття й покоління чимось близькі та схожі. Бо вони – правдиві. Створені наприкінці ХІХ на початку ХХ століття, надмогильні пам’ятники були свідками нашого жахливого століття. У мене таке враження, що нині вони дивляться на нас і хочуть повідати щось дуже важливе. Але не можуть, бо німі. Нам дуже важливо почути їхню мову… Пізнавати це – як розв’язувати цікавий ребус.  

«СУЧАСНА ЛЮДИНА ВТРАТИЛА ТЕПЛО РУК»

Коли помирав Іван, на могилі зводили скульптуру Івана Хрестителя, коли помирав Петро – святого Петра. Надгробком Марії була фігура Богородиці, Миколи – святий Миколай. Але, що цікаво, обличчя цих скульптур геть схожі на обличчя людей, яких ховали.

 – Цікаво й те, що ледь не всі скульптури в моїх рідних Підгайцях витесала родина майстрів Папіжів, яка налічує сім поколінь каменотесів! – розповідає Андрій Кісь. – Останній майстер Ілько Папіж ще живий, йому 92 роки. Я радий, що добре знайомий із ним: на початку 2005 року замовляв у нього два пам’ятники на могили своїх бабці й дідуся. Нині ці прекрасні фігури стоять на бережанському цвинтарі і це, мабуть, останні твори цього талановитого каменотеса. Тоді йому було за 80.

Пан Андкрій каже, що другий осередок деснянських народних майстрів-каменотесів був у Демні, біля Львова, ще один – біля тернопільських Бережан. Себто це ті осередки, де можна було видобувати вапняк.

– У Папіжів дуже урочиста скульптура, патетична, у ній – магія справжнього мистецтва високої проби, – додає фотограф. – Я бачив на цвинтарях скульптури, які постали у 1980-1990-х роках, але цікавих творів дуже мало. Ось чому нам треба дбати не про відродження, а про фіксацію цих пам’яток. Бо насправді я не вірю у відродження цього промислу, як і не вірю у відродження іконопису та писанкарства. Гадаю, людина, яка «спілкується» з інтернетом, телефоном, комп’ютером, втрачає тепло рук та дотичність до матеріалу та духовної культури. А справжнє мистецтво – те,  що близько до твоєї душі, до твоєї культури. Я всім рекомендував би приїжджати в Галичину, зупинятися біля цвинтарів і дивитися на скульптури, бо це одне з найцікавішого, що маємо.