Марія Бурмака: «Бути музикантом в Україні непросто, а українським – тим паче!»

…Коли з’являється її нова пісня, то одразу стає популярною, бо творчість цієї співачки сповнена глибокого змісту й великої любові до всього українського. Слухачі, хай як переконують у протилежному «попсові рейтинги», втомилися від фальші та примітиву у музиці. Марія Бурмака – справжня, й співає про те, що не залишає байдужим.

– Марічко… Чи все ж таки Маріє? До речі, яке звертання тобі ближче, приємніше?

– Я все життя називаю себе Марією. Коли приїхала на «Червону руту», то була юною, але співала серйозну громадянську лірику. Певно, багато людей зворушилися цим і почали називати мене Марійкою, Марічкою. По тому багато літ просила на концертах не називати мене так, бо це ніби про маленьку інфальтильну дівчинку, а я ж серйозна людина. Але це ім’я приклеїлося до мене і все. Крім того, хай де я з’являюся, мене запитують: «Де твоя гітара?» Вирішила, що потрібна людям саме такою, тож гратиму на сцені навіть якщо помилюся в якихось акордах. Немає поки в Україні співака, якого так яскраво асоціювали б з гітарою.

– Отже, 2012-й був доволі активним у твоєму житті. Тепер ми щовівторка аж дві години бачили тебе на екрані… Як саме програма «Музика для дорослих» увійшла в твоє життя?

– Колись я вже вела культурологічні програми, закінчила аспірантуру інституту журналістики й захистила дисертацію на тему створення саме таких шоу-програм. На початку 2004-го отримала кандидата філологічних наук… Торік Микола Княжицький, тоді директор каналу ТВІ, запросив вести програму про музику. Я погодилася, навіть запропонувала комплект апаратури зі своєї репетиційної бази, аби в ефірі був живий звук. У всіх країнах так роблять, а в Україні – нічого подібного не було. Протягом двогодинного вечора ми слухали українську музику й обговорювали суспільно-значимі теми. Радію, що показували молоді групи, блискучих акустичних, академічних музикантів, дитячі колективи… Як на мене, інші канали гоняться за отим рейтингом, але вони недооцінюють глядача. Тому багато людей просто викидають телевізори з дому, бо не можуть слухати одну попсу. Така музика хай має місце, але не тотально! А ще в нашій програмі демонстрували творчість народні майстри, яких теж ніхто ніде не бачить.  

– Чим для тебе особисто став цей проект?

– Я дуже люблю камеру, не знаю, чи любить вона мене. Телебачення – це моє. Звісно, бувають прорахунки, інколи веду себе менш професійно у плані журналістському, бо щиро висловлюю захоплення, говорю неплакатні речі. Але за мною – вибір музикантів, і жаль, якщо багато з них більше не зможуть взяти участь у програмі. Це проект про творчість людей, яких я шалено поважаю. Бо бути музикантом в Україні непросто, а бути українським музикантом – тим паче!  

– Нині йдеться про закриття проекту через фінансові труднощі. Але після знімань останньої програми на своїй сторінці у «Фейсбуку» ти написала: «Ми не прощаємося, ми будемо бачитися знов». Що це означало?

– Це лише надія. Я навіть заплакала у куточку, усвідомлюючи, що, можливо, ми записали останню програму. Але про нас говорять. Важливо, щоб люди усвідомили, що це програма, яка підтримує українську культуру. Тому я вирішила думати, що все буде добре. А думки – матеріальні…

– Маріє, а чим для тебе є перебування у соціальній мережі? Що можеш сказати про своїх прихильників у «Фейсбуку», адже маєш їх дуже багато?

– Насправді людям цікаві лише вони самі. Те, що вони «постять», болить саме їм. Але для мене це чудовий засіб комунікацій, там я можу ділитися новинами...   

– Коли напередодні виборів ти розмістила у соцмережі одну зі своїх останніх пісень «Все починається, коли…» – аби ми задумалися над майбутнім, то вона вмить розлетілася інтернетом. Отже, українці не такі пасивні, якими їх «малюють»?

– Те, що люди розповсюджують пісню з конкретним посилом ще не означає, що вони відстоюватимуть право на Україну. Але це означає, що ці люди усвідомлюють себе українцями. Я пишу про те, що мене хвилює, а на деяких каналах почути музику зі змістом – важко. Не знаю, чи моя музика впливає на свідомість людей, але я все одно її творитиму. Розуміючи, що – українка, не сильна жінка, не символ, а жива людина.

– Якось ти сказала: «У світі творчості вже 23 роки відстоюю право бути українкою. І в щоденному житті – теж». Не втомилася?

– Навіть написала пісню, де є слова: «Я втомилась від цих революцій, що такими не є насправді, що такими даремно лиш звуться, я сама собі буду правда». Справді втомилася від фальші людей, які піднімають прапори за ідею, а потім її плюндрують своїми ж учинками. У нас дуже мало моральних авторитетів. Після 2004 року багато хто підходив до мене й запитував: «Як же так?» А я сама хотіла б знати, як же так? Але хай як я втомлюся, однаково буду там, де маю бути. Бо розумію, що за мною стоїть віковічна історія і люди, які боролися за цю мову й за цю країну.

– У 2012 році ти ще й стала мамою студентки. Як почувається Ярина після піврічного навчання у Києво-Могилянській академії?

– Якраз триває перша сесія… Для мене це болюче питання. Бо Ярина – дитина любима, але жива, не взірцева. Ще й такий вік – сімнадцять з половиною… За ці півроку не весь час вона віддавала навчанню: усі ми були студентами. Вчиться на платному, бо «на бюджет» був великий конкурс, на факультеті соціології. Дуже все непросто. Але ми знаходимо порозуміння. Я публічна людина, і дитині важко, вона внутрішньо протестує проти цього. Коли читає хороші статті про маму, то їй хочеться поводитися інакше. Але Ярина доросла і сама обирає свій шлях, за який відповідатиме. Я не можу їй нічого заборонити.

– Як минають Новорічні та Різдвяні свята у родині Марії Бурмаки?  

– Ці свята минали по-різному. Було, зустрічала Новий рік на лаврській дзвіниці, на фестивалях із виступами, з пошуками пригод. Цьогоріч хочу, аби це було вдома, з дорогими й найближчими людьми. Як у романтичних комедіях, коли затишно, друзі з половинками, приготую новорічні страви… Насправді я не люблю готувати, але люблю пригощати. Та й заведено в Україні, що святкування пов’язані зі столом… На Різдво торік ми з донькою їздили до Франції, а цього року, імовірно, будемо в Києві. Нема бажання кудись зриватися. У мене багато двоюрідних братів, сестер, у всіх є діти, хочу, щоб вони прийшли до мене колядувати. Три роки тому, ще коли була мама, уся рідня зібралася в мене вдома. Ми всі перевдягнулися в українські сорочки й зробили багато фотографій. Мами вже понад два роки як нема, а фото стоять у кожного з нас на видному місці. Це було дуже красиво!  

– «Світ для того, щоби любити», – співаєш. Насмілюся запитати, як складається твоє особисте життя?

– Для людини дуже важливо, щоб їй було кому дарувати тепло і радість. Розуміти, що це не тягар, не складності. Звісно, у мене є особисте життя, є гарні відчуття. Були у житті й розчарування, і болісні розриви, після яких довго гоїлося серце. Я така людина, в якої легких стосунків не буває. Для мене дуже важливо самій любити, а якщо це стається, то люблю людину з усіма її проблемами, потім мучуся, нащо це мені?! Однак сумно, коли цього нема! У новому році бажаю собі щодень проживати яскраво. Навіть, коли є якась боротьба, неприємності й перешкоди, то це теж життя. Головне – щоб не хворіли ті, хто поряд, аби Бог беріг від втрат. В усьому іншому я дам собі раду.