Меланхолія від дракона Григорія і не тільки

І знову Юрій Винничук бавиться із магічним реалізмом. Знов наша реальність здає свої позиції перед казкою життя. Міфічно-містичні істоти мешкають поруч із людьми, варто лише трохи до них прислухатись, аби не втратити голови і гідно вийти із халепи. Навіть назва другої книги із серії «Твори» Юрія Винничука промовисто обіцяє дракона. І не дарма. По-перше, сама книга абсолютно магічна і казкова, а по-друге - можна насправді познайомитись із драконом, але це ми зробимо трохи пізніше.

Відійшовши від дитячих спогадів, у які можна пірнути у першій книзі «Вікна застиглого часу», автор зберіг магічність своїх оповідань та незвичайність. Окрім повісті «Місце для дракона» у книзі є ще два цикли оповідань - «Спалах» та «Львівські легенди», а також антиутопічна повість «Ласкаво просимо у Щуроград». Твори збріки написані у різний час від 1974 до 1995 року, але це не порушує їх тематично-стильової єдності. Та й майстерно відшліфований авторський стиль письменника, вишукана і багата українська мова, насичена національними барвами, одразу привертає увагу і, наче водоспад, накриває із головою.

Оповідання «Спалаху» дещо моторошні, навіюють смуток своєю правдивістю, що межує із магічністю та навіть фатальністю. Гостросюжентні лінії, підживлені надреальністю і невідомістю, розчиняються у людській природі героїв. Тому пан Грушкевич піддається спокусі пекла у свій «День Ангела». А пан Луцик перетворюється на кота. Цей «Кіт Абель» мабуть родич Асколотля Кортасара. Тільки герой останнього, ставши тритончиком, мріє, що колись про нього напишуть оповідання, а от нововтілений кіт Абель хоче за будь-яку ціну помститись надокучливому переслідувачеві, можливо навіть ціною власного життя. «Літопис від равлика» нагадує чи то «Носорогів» Йонеску, чи то просто суспільство на межі війни, де чомусь табори два, а люди стоять осторонь. Отож равлики цивілізованіші за людей, чиї вірші на замовлення потрапляють до шкільної програми равликів. До речі, щоб ними стати - варто лише цього забажати. Ще одне оповідання «Беатріче: сутінки, холод» про спогади, про кохання, про вірші і про дощ, що падає «десь далеко-далеко, куди вже не повертаються спогади». Оповідання «Спалах» розповідає про щирість і доброту, про страх і зраду. Родина купує новий будиночок за містом і обдурена попередньою родиною, що не забарилась втекти із цієї дивної місцини, опиняється у полоні...зайців. Вони, як і інші сусіди, часом навіть самі почувають себе зайцями - хочеться притулитись до землі і закрити очі, обо навіть з»їсти качанчик-другий капусти. Та все зовсім не так, як видається на перший погляд і головний герой у цьому переконається, от тільки чи встигне він попередити трагедію?

До циклу «Львівські легенди» увійшло два оповіданка, яких до речі немає у бест-селері Винничука «Легенди Львова». «Нічліг: 1583» дуже нагадує літературну містифікацію, якими часом полюбляє забавлятись автор, та й до яких має неабиякий хист. У легенді розповідається про незвичайну пригоду, що трапилась із кобзарем Дем»яном із Гусятина - рідним братом самого Северина Наливайка. Якось потрапивши до Львова його запросила надзвичайної вроди панна на вечерю. А на ранок, коли Дем»ян прокинувся - мав швидко тікати, бо над»їхав панни чоловік. З того усього він забув кобзу, але найцікавіше трапилось - коли надумав повертнутись по неї. Події оповідки «План Розмана» відбуваються вже у наші часи: цілий будинок стурбований упирем, що поласував вже шістьома кобітами-сусідками. Всі правда живі зостались, а декому навіть на користь пішли такі вампірські процедури, але все ж, літра крові - то вам не пшик. Кожен боїться, що у його родині буде наступна жертва. Тому чоловіки почали радитись, аби вивести упиря на чисту воду. Найміцніший аргумент виявився у пана Гемби: «Якщо кровопивця - то хто як не моськаль?» Львівські легенди написані власне львівським балаком, що додає їм неповторності і характерного гумору.

На відміну від легенд, повість-казка «Місце для дракона» написана більше казково. Одна із відмінних рис авторського стилю і таланту Винничука - вміння підбирати мову, наче одяг, для своїх творів: легенди, казки, магічного оповідання чи пригодницько-еротичного роману. Якщо ви ще не знайомі - то перед Вами друг самітника Григорій - поет, мислитель і...дракон. Хоч часом він мріє стати метеликом та літати серед квіток. Знов добро і зло у Винничука помінялось масками - люди стали драконами, а Грицько-дракон більше людина, ніж самі люди. Отож, чи буде щасливим поет, чия душа літає попід хмари, серед законів нашого світу? Чи знайдеться місце драконові-метелику серед придворних інтриг, королівських змов, лицарських поєдинків і боротьби за принцесу та Люботинське королівство? Автор знову непередбачуваний.

Повернувшись від казкової минувшини до сьогодення, автор пише повість. І фантасмагоричною її можна назвати лише з огляду на незвичайне переплетення сюжету. Сьогодні, через 20 років після написання «Ласкаво просимо у Щуроград», її важко назвати звичайною вигадкою чи фантастикою. Повість відповідає усім законам антиутопії. Після кількох радіоактивних вибухів, щури мутували і піднялися на вищий щабель свого розвитку: почали розуміти людей, вивчили навіть мову та заволоділи містом. І на відміну від Чапекових самандр, ці щури ніколи не були милими істотами. Вони, як коричнева чума заполонили місто, набуваючи все більше людських рис у кожному новому поколінні. У освіті, медицині, політиці щури стали першими. Навіть створили свою армію, жорстоку і героїчну. Вони стали Великим Братом - є поруч завжди і всюди, все бачать і чують, а можливо навіть вміють читати думки. Ось у таке місто потрапив головний герой Марко Пекельний під час своєї останньої мандрівки. Ознайомившись із своєрідним «Майн Кампф» під назвою «Камо грядеші, брате щур!» і вислухавши старого полковника, що тільки й чекав мандрівника, який би погодився йому допомогти, Марко допомагає здійснити державний переворот. От тільки, чи хочуть люди у Щурограді, аби їх звільнили від друзів-щурів, від щурячих імен та незмінних консерв і маринадів, якими їх годують щури? Бо всі у місті живуть у злагоді між собою. Діти доповідають на батьків та запроторюють їх у психіатричні лікарні (бо ж Щуроград - місто без в»язниць). Великий брат, якого вже важко назвати братами меншими, веде людей до світлого майбутнього, спочатку заразивши нововинайденим вірусом СНІДу, а потім видаючи вірним послідовникам вакцини від нього. Свині у «Колгоспі тварин» Оруела колись створювали власні заповіді, а в Щурограді самі священики змінюють заповіді від «Не убий ближнього і щура!» до «Не убий щура, яко блилжнього свого!» - все відповідно до викликів часу. А ще уявіть до всього досліди із схрещування людей і щурів та виведення нового виду щуролюдей - сильних і безжальних для тотального контролю над світом... Чим не антиутопія про нових надлюдей такого собі нацистсько-нітшеанського типу? «Ласкаво просимо у Щуроград» - доволі моторошна історія, не позбавлена глузду, наповнена алюзіями і знову - драматичною кінцівкою, написана зовсім не для дюдей із слабкими нервами. Тому, як радить автор, тримайте біля себе кота, поки читатимете її.