Містика й романтика Лисогірського форту

Лиса гора – назва загальна. Позначає вона місця, на яких збираються на шабаш розмаїта нечиста сила. В Німеччині, наприклад, аналогічним місцем подібного роду є гора Брокен. Загалом в Києві Лисих гір п’ять. Лисою, для прикладу, довгий час називали Замкову гору в Києві, а на невеликому піщаному узвишші, що тяглося від Русанівської протоки до села Вигурівщина, згідно путівника Богуславського 1912 р., також знаходилася Лиса гора – улюблене місце зібрання відьом з Києва, інших міст та навіть країн. Згодом на цьому місці проліг бульвар Перова.

Мова піде про найбільш славетне «зачароване» місце, що знаходиться між історичними київськими місцинами Саперна Слобідка та Теличка. Дістатися до цього екстремально-загадкового місця можна на метро, доїхавши «зеленою» лінією до метро Видубичі. Звідти шляхом пішого переходу місцевістю, на якій залізничні колії чергуються з автодорогами, ви дістанетеся до входу до Національного музею «Київська фортеця». Лиса гора – це одна величезна філія цього музею. Напис біля офіційного входу до гори та на кам’яній стіні повідомить вас, що ви перебуваєте на території найбільшої земляної фортеці Європи.

Прикметно, що охорони на вході до форту ви не побачите, хоча й досі існує будиночок КПП, а ще в 2005 році гору патрулювали солдати строкової служби (так звані «барсики»). Тепер «мажорам» на «Мерсах» та скромніших засобах пересування стало ще легше влаштовувати барбекю на заповідних луках. Офіційно, між тим, в’їзд до форту на авто заборонений.

Київська фортеця розкинулася практично по всьому Печерську у вигляді окремих укріплень та капонірів. Найвідоміша її частина – це територія Київського військового госпіталю, або Косий капонір. Ще одна частинка форту загубилася аж у Василькові. Збереглися і потребують догляду та охорони укріплення Києво-Печерської фортеці, Васильківські, Звіринецькі, Лисогірські, Госпітальні та Ново-Арсенальні укріплення. Поступово місто наступає на старовинний форт, руйнуючи капонір за капоніром, однак захисники форту існують і понині – це й історичні реконструктори, і  природоохоронці, і тусівка діггерів… Хто знав, що форт, проти побудови якого у старому Печерську довгі роки виступали кияни в ХІХ столітті, стане нині чи не останньою архітектурною окрасою старого Києва?

Лису гору – наймасштабнішу частину форту – добре видно з залізничних колій, які поєднують Лівий берег та Печерськ. Посеред зеленого масиву гори до неба здіймаються п’ять дивних споруд різної висоти, які являють собою «глушилки» радянських часів, котрі боролися з ідеологічно ворожими СРСР радіостанціями на зразок «ВВС» та «Свободи». Тепер територія, де розташовані величезні металеві башти, справляє враження закинутої, до музею «Київська фортеця» вона не входить та викликає цікавість хіба що в діггерів та мисливців за скарбами. Хоча й ширяться інтернетом версії, що військові «глушилки» використовують для прийняття сигналів з космосу.

Лиса гора відразу впаде у вічі своїм дивним плануванням. Дорога закручуватиметься перед вами, вестиме уздовж рову та валів, а також чудових краєвидів Печерська, промислової Телички та Дніпра. Врешті-решт, якщо ви не полінуєтеся, ви прийдете туди ж, звідки прийшли – до контрольно-пропускного пункту на вході. Дорогою ви проминете вісім переходів всередині валів, що мають назву «потерни» (хоча, згідно канонів класичної фортифікації, їх варто називати «сортії»), чудові степові луки, на яких досі зростає лісова анемона та червонокнижна сон-трава, і місця тусівок численних субкультур – готів, реконструкторів, толкієністів, діггерів…

Трохи історії

На початку ХІХ століття Лиса гора належала Печерському монастирю. Ченці вирощували тут фруктові сади, заводили пасіки та займалися землеробством біля підніжжя гори. У другій половині ХІХ ст. ця благодатна територія була викуплена у монастиря київською владою. За ініціативи видатного фортифікатора Тотлебена було вирішено збудувати на київських пагорбах мережу потужних фортифікаційних споруд. У 1872 р. було зведено Лисогірський форт, котрий став хронологічно останньою спорудою комплексу Київської фортеці. Укріплення розташували на вершині урочища «Лиса гора», у ньому планувалося розмістити важку артилерію. Поруч із фортом побудували казарми інженерних частин, на згадку про які лишилася назва вулиці Саперно-Слобідської.

На початку ХХ ст. через винахід нових, потужніших, видів озброєнь форт не виконував оборонної ролі. Певний час фортеця була складом піроксиліну – вибухової речовини, а з 1906 р. використовувався як місце страт державних злочинців шляхом повішення. Доставляли смертників вночі у арештантській кареті з в’язниці у Косому капонірі. Доставлених до місця страти зустрічав кат із помічником та священик. Страчені позбавлялися права на християнське поховання, тому ховали тіла повішених недалеко від шибениці.

До речі, саме на цьому місці знайшов свою смерть у 1911 році Дмитро Багров – вбивця прем’єр-міністра Столипіна. Загалом за 11 років функціонування шибениці на Лисій горі стратили 200 чоловік.

У передвоєнні роки на території Лисої гори знаходились військові склади, що після Другої світової війни були вивезені. При цьому підземні споруди були підірвані, заливши по собі десятки історій про таємничі переходи, котрими, неначе голландський сир, пронизані глибини Лисої гори.

Відомий київський аматор-історик В.С. Янович вважає, що саме в районі Лисої гори на початку I тис. н.е. існувала давньоримська торгова база і форт. Як аргумент він наводить численні знахідки римських монет того періоду.

Фортеця побудована так, що валами захищена уся внутрішня територія гори. Обкладені жовтою цеглою переходи-потерни мали стати укриттям від обстрілу облоговою артилерією противника, але основною їхньою функцією було таємне пересування військ. Форт обладнано системою водопостачання з криницями при потернах, а також дренажними криницями для відведення з рову дощових та снігових вод у довколишні яри.

Сама фортеця покликана була захищати місце впадання ріки Либідь до Дніпра. Зараз на цьому місці – похмура закинута промзона, зеленюща від стоків Либідь та рештки лісу, які чудесним чином вціліли на околицях промислової забудови. І над усім цим пейзажем в стилі «індастріал» зеленіє найвідоміша в Києві Лиса гора.

Окрема риса цієї місцевості – святилища. На Лисій горі археологічними розвідками знайдено святилище Трипільської культури. Було тут і давньоруське язичницьке капище. Ці факти часто наводять на користь теорії про виходи енергії в розломах земної кори, або про так звані «місця сили», де обов’язково мали з’явитися місця релігійного поклоніння.

Традицію капищ на горі відновили приблизно 2004 року, коли прихильники РУН-віри створили на горі своє капище. Директору музею нічого не лишалося вдіяти, окрім як схвалити появу цього намоленого язичниками місця. Капище виглядає таким чином: статуї ідолів з вирізьбленими таємничими знаками в центрі, жертовний камінь та декілька величезних квадратів з колод по периметру. Уся композиція начебто розгорнута у бік Дніпра.

На горі, однак, «тусуються» також течії, які, на відміну від язичників, котрі поважають та одухотворюють природу, завдають чималої школи Лисій горі. Можливо, з незнання, але тим не менш. Це квадрациклісти, котрі дозволяють собі їздити де завгодно. Колеса квадрациклів знищують трав’яний покрив, викликають ерозію грунту та – у перспективі – зсуви пагорбів, чого не розуміють бізнесмени, котрі останнім часом заробляють гроші на платних «авто-мандрівках» фортецею.

Відома гора і як місце зустрічі адептів сатанізму. Сатаністи, точніше, їхній різновид – «кішкодави» влаштовують тут свої обряди з убивствами тварин як неодмінними елементами. Після таких «шабашів», прибираючи Лису гору, цілком можна натрапити на вбитого козла чи собаку, а стіни потернів вкриваються графіті з пентаграмами.

Утім, автору відома й протилежна думка деяких язичників про те, що на горі напрочуд позитивна енергетика. Одна з прихильниць язичницького культу розповідає, що буквально «купається» у атмосфері цього місця, так само, як, наприклад, на території язичницького капища біля Десятинної церкви. Тому важко сказати, яка сила панує на цьому місці – кожна з субкультур та релігійних течій робить свої висновки.

Принаймні одну добру справу Лиса гора успішно виконує – справу єднання усіх субкультур, від правих скінхедів до анархістів, коли щороку навесні дирекція музею кидає клич «Прибираймо гору!». Не раз доводилося спостерігати, як за цією благородною справою миттєво зникають усі політичні та субкультурні відмінності.

Особливу зацікавленість викликають потерни – переходи всередині валів, за допомогою яких війська мали циркулювати між внутрішньою та зовнішньою територією фортеці. Кожна з них була пронумерована ще під час будівництва комплексу. Потім до їх «прикрашання» доклали зусиль солдати царської та радянської армій, що стояли довгими днями та ночами на чатах. Тепер за написами, вишкрябаним на потернах (цілком розбірливими) ми можемо вивчати славну історію фортеці від ХІХ століття до часів Другої світової війни. Написи примушують також добряче замислитися над тим, який слід полишає за собою людина – напис зі своїм ім’ям, часовим проміжком життя та назвою рідного міста чи непристойне графіті. Утім, не обійшлося і без своєрідних «приколів» – на одній з потерн автор знайшов напис «Був тут. 2.03.2050 р.». Цікаво буде перевірити, хто шкрябатиме цей напис на потерні в той день… 

Підземні ходи Лисої гори – окрема тема фольклору. На користь існування підземних переходів під горою начебто свідчать численні колодязі, котрі добре помітні, якщо йти дорогою між валами. Ніхто, однак, не звертає уваги, що первісне призначення ходів – дренаж, а не пересування людей. Щодо таємниць підземель, то чи не найхарактернішою легендою про них є версія про тонни пороху, заховані десь під землею. Тож якщо ця машинерія часів війни вибухне, то горі настане кінець. Другою фантастичною історією про гору є діггерська байка про водолаза, котрий спустився в один із колодязів та виліз звідти божевільним. Чим було викликано божевілля, залишилося загадкою.

Взагалі, тема моторошних підземних галерей під Києвом заслуговує окремого дослідження, з огляду на численні легенди про них. Наприклад, дуже поширеною є байка, талановито написана якимось журналістом-фантастом та поширена в інтернеті, яка у стислому вигляді звучить так: «Якось до входу в цегляний тунель біля Дніпра зайшло двоє міліціонерів, вони цілу ніч йшли тунелем, чули жахливі крики, на них страшним поглядом дивилася Темрява, а коли нещасні таки вийшли з тунелю десь в районі Голосієва, то виявилося, що під землею загубилося фото сина одного з міліціонерів. Син невдовзі помер…». Отакі страшні казочки.

Лиса гора – все ж дуже романтичне місце. Не варто зважати на фольклор, що промовляє устами нажаханих легендами обивателів. Просто прийдіть сюди, навесні чи взимку, подивіться на стосорокарічні укріплення, пройдіть під величним шатром дерев, торкніться цеглин з увічненими іменами солдатів… Тільки не паліть багать і не топчіть таємничу сон-траву. Тому що ця частинка київської природи – це один величний музей. Музей, здатний зцілити змучену міськими нетрями душу.