Михайло Дідишин: «Дорослі стають як діти — присмоктуються до пива, цигарок...»

Люди палять тютюн, бо хочуть жінку

У селі Космач Косівського району Івано-Франківської області існує незвичайний музей. Хатку, в якій колись вбили Олексу Довбуша, 73-річний поет Михайло Ількович Юсипчук оздобив різноманітними предметами часів Довбуша, серед яких є й іменні.

В селі Юсипчука знають як Дідишина, і якщо запитувати по справжньому прізвищу – жодна людина не скаже, хто це, бо Юсипчуків у селі дуже багато. З Дідишиним можна говорити годинами — його можна зустріти біля музею практично завжди. І завжди він щось розповідає, хоча сам закінчив лише 7 класів. Але каже, що вчиться щодня і заснути не може, поки не прочитає бодай одної книги.

Садиба Дідишина – це вже музей. На горищі – бібліотека, біля своєї хати – поменша, в якій і знаходиться музей. Поруч – кілька каменів і пам’ятників.

- Цей пам’ятник я зробив до тисячоліття хрещення України, – Михайло Ількович показує камінь, на вершині якого вирізьблений бюст сумного Олекси Довбуша. – 3-го липня 1988-го року. Радянська влада тоді сказала, що то треба розібрати. Приїжджало до мене районне Косівське КДБ. Сказали – два тижні, щоб розібрати. Кажуть, зроби собі тата чи маму, чого ти зробив Довбуша? А я сказав, що тато і мама були дорогі мені, а ця людина була дорога усім гуцулам. Тоді радіо «Свобода» почало говорити, що гуцул сам зробив пам’ятник Довбушу. І тоді тілько совєти прийшли до мене – принесли дозвіл на його встановлення, хоча пам’ятник вже стояв. На відкритті було понад дві тисячі людей, був навіть Чорновіл. Але написали, що це партія зробила пам’ятник. Хоча усі знали, що я. Після відкриття казали, що я три роки не зберу врожай – бо люди стоптали весь город.

До речі, Юспичук професійно займається лікарськими травами.

- Знаєте, у мене скрізь росте трава. І раніше люди якось приходили і дивилися, аби не наступити на якусь квіточку чи травинку. А зараз — приходять, наступають і ще й із незадоволеним виглядом викидають: «Тьху, якась зараза причепилася». Раніше ж такого не було. Я це описую в своїй книзі «Втрачений рай». Вона вже здана в друк в Івано-Франківському видавництві.

Юсипчук видає переважно вірші і невеличким накладом — менше тисячі примірників. Він також професійний фотограф.

- Коли забирали в армію - взяли в авіацію фотографом. Там і відслужив. - Ще у 4 роки мені до рук потрапив фотоапарат.

- Кажуть — ви ніколи не палили тютюн, тому так довго живете...

- Що правда, то правда. Огидний він мені. Хоча я знаю, чому люди його палять — бо їм жінка треба. А в тютюна такий запах — він же пахне жінкою. Я раніше вирощував кілька кущиків його в себе — і не зривав — так нюхав — ото насолода. А нащо його палити, як у мене жінка була. Рік тому вона пішла від мене. Господь її забрав до себе. То була така жінка... Я досі думаю, що не вартий був її, але дуже її любив.

Біля хати лежать величезні глиби червоного і коричневого кольорів.

- А, що, зацікавило? – каже, всміхаючись Юсипчук. – Це метеорити, які впали до нас з інших планет. Я їх сам знайшов. Але з Довбушем вони ніяк не пов’язані.

- А це що? – показую на якусь глибу, точно не схожу на метеорит.

- А, це ви так будете виглядати через років сто двадцять, – жартує Ількович. Глиба дійсно має людські риси обличчя. – Бачте, там видно два зуби, ви будете оминати жінку, а вона ображатиметься, сідатиме на ніс. Казати, що ти, чоловіче, я ще чогось вартую, а ти не дивишся на мене. Таке може бути з кожним.
Мою увагу ще привертає камінь, повністю розписаний якимось віршем. Закінчується він так: «Цей камінь я поставив своїми руками. Аби він вам нагадував, що я жив між вами» Після цього надпису йдуть роки життя – «1934-2034».

- Упевнені, що проживете рівно сто років? – обережно питаю.

- Так! – весело відказує Дідишин. – Прийдете святкувати мій ювілей?

Обіцяю прийти, за умови, якщо доживу сам.

Після паузи Дідишин прямує до хатини, в якій і знаходиться музей. На вході напис польською «218 Kosmacz», двері неймовірно скрипучі. Хатинка – два на два метри, зі столом, на якому лежать усілякі бойові знаряддя, навіть до стелі підвішені якісь експонати, діагонально до стіни висить трембіта, поперек вона просто не помістилася б.

- Ось це – сумка, в якій Олекса Довбуш носив гроші, – показує Дідишин. – оце рушниця, з якої було вбито Довбуша.

- То ви нащадок Довбуша?
Усі мене це питають. Але ні – я просто закохавси в нього. Це була людина, яку всі обожнювали, за те, що він любив правду і волю, складали пісні за його життя.

- Багато людей було у вас?
Йой, дуже багато. Раніше тут була церква Довбуша. Але у 83-му радянські люди спалили її, тому всі ішли поминати Довбуша до його хатки. Одного літа я прийняв тільки 600 одеситів, які приїхали подивитися на пам’ятник і хатинку Довбуша. Після того, як розпався Союз – люди поїхали з усього світу. Тут в мене залишили відгуки навіть японці та китайці. Приходять з Гарвардського університету постійно.

- А держава вам допомагає?
Нєєєє, – кривиться Дідишин. – Держава мені не допомагає, мені основне – щоб не шкодили. Ото було три роки тому обікрали мене – вкрали пістолі, коралі, набивки різні – і з кінцями. Я б, продавши ці речі, міг купити дві машини-іномарки. Тільки за пістоль з ініціалами Довбуша мені заміняти пропонували одну.

- Не знайшли?
Та боже, ніхто ж не шукав! Міліцію, яка цим займалась і нічого не знайшла начебто – переправили на інші села. За кілька місяців приїхав якийсь ще один слідчий – почав шукати і дійшли до того, що, певно, міліція в тому всьому і була замішана. Хто ж їх посадить? Я на дві години ліг спати, випадково збудився. Встав, дивлюся у вікно – люди вискакують відти – з хати. Ну і я за ними у трусах по снігу. Їх троє було. Потім до мене прийшли поляки і кажуть, що пощастило, що лишився живий. Бо у них то не так робиться, кажуть, приходить, один підставляє отако дула, а інший – все виносить. А я ще в трусах біг за ними. Але, якби я не встав, усе б винесли до тла.

- Кажуть, вас запрошували в Америку?
Так, навіть вже зробили документ, щоб я у Гарвард їхав. Кажуть, прочитаю там пару лекцій про гуцулів і стану дуже багатим чоловіком. Але саме це і відбило мені охоту, бо я страшно боюся цього. Приїду багатим – буду йти повз пам’ятник Олексі Довбушу, а він впаде на мене, уб’є. Скаже, слухай, чоловіче, ти ж вже став таким багатим, що не дивишся ні за тою хатиною, ні за тим всим.

- Хтось із відомих людей був у вас?
Та майже півпарламенту тут було. Минулого тижня був Ключковський, Драч був, адвокат той, як його. Але хоча б хтось лишив гривню. Були чотири посли.

- Ви самі пишете поезію?
Так, у мене 9 виданих книжок. Одна – це поема про Довбуша. Але писати можу тільки тут, в Космачі. Я сам постійно читаю — у мене дуже велика бібліотека і немає куди ставити книжки вже. Як треба знайти якусь — то лишенько, півдня можна шукати. Більшість книжок — у ящиках, не вистачає поличок.

- Телевізор не дивитесь?
Знаєте, якби я був президентом, першим моїм указом було б – щоб у всіх здоймили оті тарелі. Телевізор нічого нормального не показує. Дорослі люди завдяки йому стають як діти — ходять ото присмоктуються до пива, цигарок, показують свою «крутість». А насправді всередині — порожньо. І тільки одне — гроші, гроші, збагачення.