Мирослав Дочинець: «Мене ніколи не цікавили люди великого польоту, бо в них - багато штучного…»

Днями до Києва з Закарпаття завітав один із найуспішніших українських письменників, цьогорічний і минулорічний номінант на Шевченківську премію за бестселер «Вічник. Сповідь на перевалі духу» Мирослав Дочинець.

 Видалося, що за оті майже дві години він, ніби величезний містичний птах, відніс нас до гір, покружляв над ними, і побачили ми красу, якої не помічали досі. І відчули себе частиною Природи, і дізналися, що саме вона, а не словники чи комп’ютер, підказує письменникові, як писати...
І вкоте переконалися, що коли у творах автора є дух, мудрість, естетика, коли він пише «зернисто», «зображувально», а головним героєм його творів є «мова», то це неодмінно хотітимуть читати. Коли твір відповідає на запитання «як?», а не «чому?», аби читач сам доходив висновків, а проза побудована на метафорах та образах, які мають «енерегетику, аромат і навіть колір», тоді вона торкається душ читачів… 
Мирослав Дочинець – як той дзвін, що людей до храму скликає. Тільки у його випадку це храм високості, духовності, культури, українськості, мудрості та любові. Письменник говорить благозвучно, спокійно, але його добре чуєш. Бо що не фраза – то дзвенить, що не відповідь на запитання – то довірливе й помічне слово. 
І добре, що він наголосив: кожен день – це сходження до чогось і спуску вже не буде. Що мудрість життєву або приймаєш, або ні. А все, що ми встигли, смерть не забере… 

Крім цього, письменник повідав...

…ПРО ЛІТЕРАТУРУ Й ЖУРНАЛІСТИКУ – ЯК ВИНО ТА ОЦЕТ

Чи допомагала мені як прозаїку журналістика? Наскільки допомагала, настільки й заважала. Якщо література – це духмяне смачне вино, то журналістика – ніби оцет письма, бо вона висушує. А література дає свіжість, скроплює духовно… Тому я силоміць вирвав журналістику з себе, як бур’ян, як кропиву. Мусив це зробити, бо писати двома руками, роздвоюватися, – це не завжди добрий шлях. Мусиш вибрати щось одне.

Крім цього, журналістика – це відповіді на запитання «коли?» «що?» «де?», а література – лише «як?», інколи – «чому?». Мої герої не пояснюють своїх рішень, бо історія душі – не сюжетна, вона постійно розвивається і тому цікава.

Пишучи статті, ти намагаєшся щось описати, а прозаїк зображує. Інакше це проза документальна, суха, не діюча… Треба писати зернисто, сильними образами й метафорами, тоді ця література доходить до людських душ і відлунює...

Кажуть, що у моїх книгах багато – між рядками. От росіяни, перекладаючи, кажуть: «Да, вроде содержание осталось, а вот аромат пропал, то, что между строк, куда-то улетучилось...» І беруться читати мої твори українською. Це радує і зворушує.

…ПРО СЕКРЕТ УСПІШНОСТІ ХУДОЖНЬОГО СЛОВА

Не можу сказати, у чому секрет моїх творів, бо секрету у слові не може бути. Воно нам спущене згори для користування, іноді – для мистецтва літератури. Але якби нам хотіли відкрити цей секрет, то давно те зробили б. Проте Ісус ніколи нічого не писав, він не залишив жодного написаного рядка. Був епізод, коли біля моря він написав щось паличкою на мокрому піску. Але коли учні з цікавості почали підходити до нього, він витер усе сандалею, щоб не прочитали. Це дуже символічна річ. Ісус багато говорив, але – непрямолінійно, аби сказане можна було трактувати коли до цього готовий, як кому зручно. Це незбагненні речі, які хоч і є першоджерелом, але – з не написаних слів. Тобто ми бавимося у слова, і це ілюзія, що наближуємося до якогось секрету, істини. 

 У своїх творах я намагаюся відповісти на питання: для чого ми приходимо у цей світ, хто ми є, чому саме нас природа вибрала, у чому наша служба, і в чому невмирущість. Душа ж нам подарована і вона нам не належить. Певно, є задум, щоб вона дійшла до досконалості… Кожен день це сходження до чогось і спуску вже не буде.

Якось читав польську поезію Віслави Шимборської, вона сказала: «Все, що ми встигли, смерть не забере». У цьому і вічність, і суть служіння нашої душі: робімо те, що нам належить, робімо чесно відповідально, з користю для себе, для людей та для Бога…

…ПРО ХУДОЖНЄ Й ДОКУМЕНТАЛЬНЕ У ЛІТЕРАТУРІ: ДЕ БІЛЬШЕ ПРАВДИ?   

Мене дивує, що люди раз по раз перепитують, чи дійсно Андрій Ворон – персонаж, узятий із життя, чи документально його описую у книжках, чи нічого з його записів не змінив, не змарнував?.. Людям треба підґрунтя, аби це була хроніка. Але вони не розуміють, що у правді художній більше правди, ніж у правді документальній. От де була б грецька історія, якби не було міфів?! Це культура, яка дотепер нас живить. У міфах кристалізовані образи, в яких передано дух народу, який буде завжди цікавий. 

 Якщо ми не віримо, то що від цього виграємо? Віра це не так переконання і світогляд, як вибір. Я вибираю віру, значить я вибираю Бога. А якщо я вибираю Бога, то що мені боятися? Сумнів – це наше друге ім’я…

 Андрій Ворон не був героєм. Це людина проста, звичайна у своїй мудрості, але звичайність завжди ходить поряд із незвичайністю. Мене ніколи не цікавили люди великого польоту, бо у них багато штучного, багато внутрішнього спротиву й запроданства. Мене цікавлять люди прості, які створили себе як систему координат у цьому складному, розхристаному, невлаштованому світі. Написане про них – є довірливим словом, яке читачам, мабуть, іноді допомагає.

 Ворон казав: «Людина тобі – ні друг, ні ворог, а вчитель». Він брав від людей найцінніше. Це мудрість. Її треба приймати, або ні. 

До речі, наразі я пишу про наші з ним мандрівки. Колись три місяці ми ходили з ним горами, переховувалися, він прикріпився до заготконтори зі збирання лікарських трав і от ходив селами, збирав ці трави… Нині є книжка його порад на щодень, є його життєпис, і ще буде школа під відкритим небом. Можливо, називатиметься вона «Світован: школа під небесами».

…ПРО МОВУ ЯК ГОЛОВНУ ГЕРОЇНЮ КНИЖОК

Мені часто кажуть, що краще писати літературною мовою, не використовувати діалектів, які знищує цивілізація. Але цей живий вітер, живий струмінь (так називаю діалект), вважаю, і є фішкою моїх книжок. Це є давні українські, староруські слова, наша лексика, золотий пласт несправедливо забутої мови. Хтось казав: що більше слово жило, що воно давніше, то більше насичене енергетикою. Мова у моїх творах – головний герой. Суть книги – у харизмі слова! Його черпаю не з словників, бо життя – найкращий словник, архів та учитель. Пишучи, довго добираю слово, аби фраза зазвучала, заграла, перетворилася на кристал, який засвітився. І зазвичай слово приходить до мене з глибин, часом не розумію, де й взялося... Казав уже якось: коли не знаєш, що і як писати, лягай в траву й вона тобі нашепче. І тишу треба слухати: вона має найкраще звучання...

  Уся моя література побудована на метафорах та образах, які мають не лише словесне звучання, а й енергетику, дух, запах, колір... Щоб читач відчув це, повірив мені.  Для мене проза – це дух, мудрість і естетика. У книги вкладаю себе, це й моя філософія, яку я намагаюся прищепити. Пишучи, я вчуся. Пишу про те, до чого й мені треба дотягнутися, яким хотів би бути. Ми учні з вами – до кінця…

…ПРО ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ, УДРУГЕ НЕ ПРИСВОЄНУ...

Ну що таке людські премії?.. Що таке комітет із двадцяти людей, половина з яких російськомовні, не читають українських книжок, а якщо й читають, то не розуміють, для чого ці книги?!. Це – люди. Премію мені дав Бог, він дав мені читачів. Хіба треба ще щось?.. 

Інша річ – як влада повелася цьогоріч. Вона кинула лише три премії! Отака оцінка нашої роботи. Не відзначили фільм Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», це дуже гарна спроба в українському кіно і це треба було підтримати! Опустили літературу й культуру, ще раз демонстративно показали – нема у нас ні того, ні того. Жаль, що премія дедалі більше утилізується і стає не оцінкою народного культурного мистецтва, а елементом пустого благодійництва. Жаль, бо за цим стоїть велике ім’я Шевченка.  

…ПРО ГОЛОВНІ ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ ТА СВІТУ  

Найбільший виклик цього владного неукраїнського світу в Україні, мабуть, у тому, що планомірно, грубо і хижо нівелюється законність людини – як зовнішня, так і внутрішня. Людина не захищена ні юридично, ні політично, ні соціально, ні національно. Оцей не-захист – більше, ніж криза фінансова. Але його не варто дуже боятися, бо ми боремося з цим із далекого XIII століття! У нас закладено внутрішній спротив, ми – люди боротьби, революціонери, але не відкриті, як французи чи росіяни, а носії бунту внутрішнього../ Біда в тім, що ми – нація обезголовлена, не маємо лідера і не маємо сил, які змогли би це переломити. Вважаю, що нове покоління усе змінить. Років п’ять-вісім треба почекати…

Але нікуди не дітися – ми європейці, і жодні азіатські сили нас не зломлять. Хтось боїться, що вони заберуть нашу мову. Як заберуть, куди? Їм би самим втриматися, щоб не розсипалася та імперія... Все, що в нас є, то – наше. Будьмо патріотами у своєму домі, у своїй кватирі, на своїй землі, вірмо у Бога, бо коли він з нами – нічого боятися...

Лютий, 2013 року