Мирослав Слабошпицький: «Якби не був режисером, то став би диктатором»

 Ім’я цього талановитого українського режисера, сина відомого письменника Михайла Слабошпицького, дедалі частіше звучить у теле- й радіоефірах, мерехтить у друковані пресі, адже ось уже місяць він є володарем престижної міжнародної нагороди «Срібний леопард». Під час кінофестивалю у місті Локарно, що в Швейцарії, світові митці високо оцінили 24-хвилинну стрічку Мирослава Слабошпицького «Ядерні відходи». Її відзначили з-поміж 28 короткометражних та середньометражних стрічок молодих незалежних режисерів із країн Європи, Азії, Австралії, США й Великобританії. «Ядерні відходи» 37-річного українця – єдина кіноробота з країн СНД, що її відібрали у конкурсну програму.

 Цікаво й те, що саме Мирослав Слабошпицький – єдиний українець, який два роки поспіль брав участь у берлінському конкурсі Берлінале: з фільмами «Діагноз» (2009 року) та «Глухота» (2010-го). Нині режисер планує розпочати роботу над повнометражним дебютом «Плем'я» – про глухонімих вихованців інтернату.

«Ядерні відходи» – історія про чоловіка й жінку, які працюють в зоні відчуження, – з’явиться в українському прокаті у листопаді разом з іншими стрічками кіноальманаху «Україно, гудбай!».

– Мирославе, чи можемо казати, що ця нагорода вже вплинула на ваше творче життя, що вас наздогнали якісь позитивні зміни? 

– Гадаю, усе почало змінюватися на краще ще 2009-го, коли зняв фільм «Діагноз», і він потрапив у Берлін. Тоді я дав свої перші зо сто інтерв’ю. Потім така ж історія була з фільмом «Глухота». І от нині триває щось подібне... Щодо змін у професійному житті, то безумовно це важлива нагорода. Бо фестиваль у Локарно проходить 65 років, а з українців «Срібний леопард» здобула тільки Кіра Муратова. Себто мене запишуть в історію нашого кіно в будь-кому разі (сміється. – Ж.К). Якщо серйозно, то завдяки реформі, яка відбулася у Державній службі кінематографії, що нині має назву Державне агентство України з питань кіно, все запрацювало на краще. Так, ніби матінка-природа припинила "бєспрєдєл", і я маю перспективи цієї зими нарешті почати знімати фільм «Плем’я».

– Скажіть, а що відчували, коли серед переможців почули своє ім’я?

– Насправді це фестиваль такого рівня, де все має бути підготовлено заздалегідь, і я мав підтвердити свою присутність. Тому перед виходом на сцену дізнався, що мене нагороджуватимуть. Але однаково сумнівався до останнього… Тому в цілому враження такі, наче побував на Марсі. А от мій товариш, продюсер і режисер Володя Тихий, вірить у мене значно більше, ніж я у себе. І от він тероризував мене по телефону, мовляв, ну кажи вже нарешті, що й до чого. Та я мовчав, лише написав: «Щось буде, дивіться», адже церемонію нагородження транслювали в інтернеті… Коли повернувся зі сцени, то всі мої колеги-призери «розстріляли» у мене цілу пачку цигарок, бо зазвичай вони не курять (як більшість європейців), але якось мусили вгамовувати хвилювання.

– Привітання від кого стало для вас найбільш неочікуваним або найбажанішим?  

– Насправді усі – дорогі. Після нагородження з півгодини читав повідомлення у телефоні – вітали друзі, знайомі. Але, як людині, яка десять літ вела війну з Ганною Чміль, колишньою головою Держслужби кінематографії, то почути слова вітання від нинішньої очільниці агентства з питань кіно Катерини Копилової, було чи не найприємніше. Бо це посилило надію, що, можливо, мені дозволять зняти фільм.

– Мирославе, у чому, на вашу думку, особливість стрічки «Ядерні відходи»? Які її найсильніші моменти?

– У кіно кожне рішення ухвалюєш, виходячи з того, скільки маєш грошей, який склад групи, і на яку камеру знімаєш. Себто ти завжди виходиш із ситуації. Хтось сказав, що кіно – це спроба з великою кількістю людей і тяжкої апаратури досягти легкості пера письменника… Дивлячись «Ядерні відходи», у глядачів складається враження, ніби це документальний, а не ігровий фільм. І це вважають однією з моїх заслуг, хоча я не робив цього свідомо. Мені видається, що такий фільм міг зняти лише я, бо 1996-го неодноразово був у Чорнобилі, літав у саркофагу, заходив усередину реактора, де все й відбулося… Авжеж, хтось інший міг зняти краще, але в мене було відчуття цього місця і своїми враженнями я захотів поділитися з глядачем. Це фільм про сьогодення. У ньому три головних герої – чоловік, жінка й безпосередньо зона відчуження. Глядачі у Локарно дивилися стрічку доволі уважно, як і журі. По завершенню вибухнули справжні овації, тоді я подумав: «Щось іде добре»…

– Вам було 25, коли ви поїхали у Чорнобильську зону… Чому вас це цікавило?

– Ще навчаючись у театральному інституті я знімав чимало документального кіно. Їздив із каретою "швидкої допомоги" на виклики, був на заваленій шахті, спостерігав за розмінуваннями… З агентством МНС знімав кримінальну хроніку, відтак потрапив у Чорнобиль. До слова, є такий феномен, що люди на зону «підсаджуються», як на наркотик. Хто раз там побував, неодмінно хоче повернутися. Вона справляє містичне враження, це той магічний досвід, який назавжди з тобою.

– Ваші фільми «Діагноз», «Глухота» – про бездольних, соціально незахищених підлітків. Мабуть, це зовсім інший пласт життя, яким жили ви у такі роки?

– Бути підлітком – це дуже трагічний і складний період у житті кожної людини, незалежно від соціального статусу. Це вже потім ти розумієш, що насправді то були найкращі роки твого життя. А тоді ти цього не знаєш… Мені цікаво знімати кіно про підлітків, бо вони ще не перебиті й не поламані, для них ще немає смерті (вони не усвідомлюють, що помруть) і гостро усе відчувають… У школі, де я навчався до 8 класу, майже весь чоловічий склад старших на рік учнів судили за статтею «групове зґвалтування»… Тоді часто когось вбивали, то хтось гинув… У мене була неблагополучна школа, яка й загартовувала до подальшого життя.

– Але коли ви поверталися зі школи додому…

– …то кидав дипломат, перевдягався, і їхав у центр міста в кінотеатри, де дивився по два-три фільми на день.  

– Уже тоді визначилися з майбутньою професією? 

– У другому чи третьому класі я вирішив, що буду кінорежисером. Не знаю, чому. І більше ніколи мої бажання не змінювалися.

– А від кого у вас такий різких, не боягузливий характер, якщо не секрет?

– У творчості на мене дуже вплинув мій друг юності, класик української сучасної літератури Олесь Ульяненко, нині покійний. Тому я сприйняв його смерть як особисту трагедію. Бо я дивився на нього й розумів, що так можна жити... І чекав хепі-енду цієї історії, але його не сталося. Тоді побачив велику несправедливість. Ульян був чудовим другом! А щодо характеру… Батько теж нестриманий у якихось оцінюваннях. Однак загалом моя родина – це чудові, приємні люди, тому хтозна, звідки я взявся такий (сміється. – Ж.К).

– Щодо вподобань та смаків ви якось висловилися: «Люблю щось таке, що чіпляє». Що чіпляє вас у кіно, книжках, людях, загалом – у житті? 

– Дуже просто – це справжність. У всьому…

– І наостанку. Якби вам зробили замовлення зняти дорогий позитивний фільм про Україну, яку сферу життя ви обрали б?

– (Задумався. – Ж.К). Я намагаюся серйозно відповісти на ваше питання... Перше, що скажу, я відмовився б. А якби було дуже багато грошей, то найняв би сценариста, щоби він написав фантастичний сценарій про 2900-й рік і ми знімали б якийсь футуристичний фільм. Хоча насправді я не вірю у якесь світле майбутнє. Поки переконуюся, що передумов для того, аби наша країна відбулася, нема. Після незалежності була ейфорія, я ходив на демонстрації, поспішав до Верховної ради, коли виходили Лук’яненко, Чорновіл, і ми зустрічали їх як рок-зірок… Нині ж я доволі великий песиміст стосовно майбутнього України.

Розмовляла Жанна КУЯВА, Київ, газета "Сім'я і дім"

Р.S. За день до виходу цього інтерв'ю, стало відомо, що фільм Мирослава Слабошпицького став лауреатом XXI Відкритого фестивалю кіно країн СНД, Латвії, Литви й Естонії «Кіношок-2012». Вітаємо!

P.S.S. Мирослав Слабошпицький, коментуючи питання режисури, сказав: «У режисурі мусиш відчувати, що ти апріорі правий, і всім видом демонструвати, що знаєш, як треба. Певно, якби я не став режисером, то став би диктатором…»

СіД-інфо

Мирослав Слабошпицький народився 17 жовтня 1974 року у Києві. До 1982-го жив у Львові. Закінчив Київський університет кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, спеціальність «режисер кіно- і телефільму». З 2000-го – член Національної спілки кінематографістів України. У 2002-му через конфлікт з головою Державної служби кінематографії Ганною Чміль виїхав до Санкт-Петербурга, де працював сценаристом і другим режисером над низкою проектів. У 2009-му короткометражний фільм Мирослава Слабошпицького «Діагноз» вперше за сім років потрапив у конкурс Берлінського кінофестивалю.

Одружений. З дружиною Оленою, яка родом з Петербурга, познайомився 2000-го, на кінофестивалі «Молодість».