Мистецтво паузи

Ця виставка майже загубилася серед інших імпрез візуального мистецтва у Києві — вочевидь, незаслужено. Маленьку галерею «Тадзіо», розташовану, без-будь яких дороговказів, в одному з будинків у Десятинному провулку, знайти складно, але варто заради фотографій Антона Трофимова «Південний Бруклін».

Антон Трофимов народився у Києві, вчився на кінофакультеті Національного університету театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого на кафедрі режисури. 1999 року переїхав до Нью-Йорка, де і відбувся як доволі успішний фотограф, неодноразово виставлявся в тамтешніх галереях (фотогалерея Сохо, Aperture Foundation, Art Dom, Black White Gallery, Red Shift). «Південний Бруклін» — перша виставка Трофимова у рідному місті після від’їзду до Нью-Йорка.

Бруклін — один із найцікавіших і найстаріших районів міста Великого Яблука, індустріальний центр ХІХ століття. В таких місцях надзвичайно багато вдячної натури для фотографа. Антон Трофимов, однак, не зосереджується на промисловій екзотиці. Загалом, на цих чорно-білих світлинах не помітно якоїсь прихильності автора до тих чи тих об’єктів. Парки, заводи, шосе із самотніми ліхтарями (а втім, з ліхтарями — окрема історія), дитячі майданчики, тупики та провулки, шляхетна обшарпаність старої цегли і архітектурні стандарти урбаністичної забудови мають тут рівні права зображення. Спільність в іншому. Якщо розглядати формально — всі фото зроблено вночі, на жодному з них нема людей. Нема тут також надто різких контрастів (дається взнаки, серед іншого, класична техніка срібляного фотодруку): ті ж ліхтарі зависають над землею, мов м’які й цілком матеріальні об’єкти; загалом маса нюансів переходу між світлом і тінню утворює справжнє мереживо, через що майже кожна робота має свою глибину візуального дихання, наповнюється легкою й ледь помітною пульсацією. Так буває, коли вітер колише гілля під ліхтарем, змушуючи мерехтіти плетиво тіней на землі. 

Та й зазначена безлюдність особливого штибу — щось на кшталт паузи між актами у спектаклі, коли одна група акторів покинула сцену, але ось-ось увійдуть інші дійові особи. Густе чорне тло більшості робіт посилює ефект: так, це схоже на декорації, але — обжиті, то театральність без відчуження. Можливо, десь іще коливається фіранка і затухають у вечірньому повітрі останні слова розмови, котра щойно точилася; однак щоденне дійство Південного Брукліна ось-ось має розпочатися знову. Антону Трофимову вдалося вловити оцю мить, котра передує появі у сфотографованому ним просторі сторонніх спостерігачів, унаочнити спокій, що облямовує рух великого міста. Лишається тільки позаздрити Брукліну, в котрого є такий портретист.