«Дві тонни»: Найяскравіше покоління української літератури

Ґотфрід Бенн, упорядковуючи в 1955 році антологію експресіоністської поезії, відмовився від її «робочої назви» — «Експресіоністська лірика» на користь іншої – «Лірика експресіоністського десятиліття». Зроблено це було, як стверджують дослідники, із обережності: адже Ґ. Бенн розумів, що поезію, вміщену в антологію, важко об’єднати за якимись чіткими стильовими критеріями. Так, лірика того ж Бенна мало подібна до віршів Ґ. Гайма або ж В.Газенклевера і за формою, і за риторикою, і за тематикою. Але – поезія експресіоністів усе ж має ту особливість, завдяки якій можемо говорити, що декілька сотень німецьких поетів, які творили в 1910-20-х рр. були експресіоністами. Цією особливістю є невловимий формальними критеріями «дух десятиліття» («забарвлення душі», за твердженням І. Голля), який зумовлений радше спільним запалом, спільною мотивацією творіння. І саме тому таких назагал різних поетів, одні з яких були пафосними глашатаями епохи, а інші – тихими і депресивними метафористами заведено поєднувати «під один гребінець», в одне покоління, яке й отримало назву «експресіоністів»: суто формальну назву, яка в смисловому вираженні нічого не розкриває (про яку «експресію» може йти мова?), проте є тим маркером, яким позначають дуже багатьох німецьких поетів того часу (до бібліографічного довідника з літературного експресіонізму П. Раабе (1992) включено 347 авторів).

Ви здивуєтесь, але такий розлогий вступ мені виявився потрібним лише для однієї простої тези: говорячи про покоління поетів, не обов’язково обґрунтовувати його існування стильовими критеріями, навіть більше – критеріями, які лежать у естетичній площині. І якщо літературознавці ризикують називати шістдесятниками таких різних поетів як І. Драч і М. Вінграновський, тоді не зрозуміло – звідки стільки претензій до цілісності, та й до існування взагалі покоління двотисячників.

Єдину на даний момент «чисту» антологію двотисячників «Дві тонни» (нещодавня «Літпошта», хоч і претендує на демонстрацію поезії наймолодших поетів, проте не є показовою збіркою поезії двотисячників) більше критикують, аніж вихваляють. Головна до неї претензія: критерій відбору – суто кількісний. Критики обурені тим, що набирати поетів «на вагу» — неестетично і неморально, і взагалі – хіба це суттєво для поетичного збірника?! Але для подібних антологій вдалого критерія не може бути взагалі. Навіть з огляду на вікові та естетичні вимоги, необхідність у обмеженні лишається. Тож якийсь параметр необхідно врахувати для визначення кількості авторів (або поезії).

Потреба обмежити «загальну масу» поетів-двотисячників штучними методами продиктована великою кількістю цих поетів, причому – хороших поетів, що пишуть по-різному, живуть у різних містах, тусуються на різних фестивалях і зрідка перетинаються між собою вживу, щодня, проте, спілкуючись в інтернеті на десятках самвидавчих літературних сайтів.

Наскільки якісною є поезія двотисячників? Це питання до історії. З одного боку, критик Є. Баран охрестив «Дві тонни» збірником макулатури. Але попри це, іноземні перекладачі із неабияким запалом взялися саме за поезію двотисячників. Левову частку перекладів на польську А. Камінської та на російську – А. Кузьміна (та багатьох інших перекладачів) зроблено саме з двотисячницьких віршів. Саме наймолодші поети складають кістяк виступаючих на більшості літературних фестивалів України. Це свідчить, що твори наймолодших поетів цікаві загалу, і наразі цікавіші, аніж поезія їх попередників (звісно, не маючи на увазі «розкручених» зірок на кшталт Андруховича або Жадана). Зрештою, поезію тих же експресіоністів вважали дегенеративною й активно знищували за часів третього рейха, та й шістдесятників нещадно клеймили заздрісні попередники на кшталт П. Воронька, але історія (літературна критика, літературознавство, потреба в каноні, притомні читачі тощо) усе розставила на свої місця.

А от щодо кількісного показника – то тут двотисячники поза конкуренцією з-поміж інших поколінь української поезії. В антології «Дві тонни» представлено 33 авторів, кожен з яких є, на мою персональну думку, цікавим і своєрідним поетом. Щодо належності до покоління кожного із них – питання окреме, наприклад, О. Степаненко, яка народилася одного року із С. Жаданом, пролонгувала свою «літературну юність» активним тусуванням із двотисячниками і активною ж літературною діяльністю. Але за межами антології лишилося декілька сотень (sic!) поетів, які також є своєрідними і цікавими. Можливо, дехто з них за майстерністю і художніми критеріями не дотягує до перших рядів, але вони все ж не є графоманами. Тож трохи смішно, коли Є Баран обурюється відсутністю в антології поезій П. Щириці, а ІБТ – М. Козиренко. Адже таких обійдених увагою поетів – не один десяток.

Звернімося до фактів. Антологія має двох упорядників – Б.-О. Горобчука та О. Романенка. За банальною побутовою логікою, кожен із них є вихідцем із певного літературного середовища і має власні симпатії серед авторів-ровесників. Але це не завадило Горобчукові «проштовхнути» (за тією ж логікою) із рідної йому оргнізації «Неабищо» із Житомира всього одного автора – стронґовського, тоді як інші хороші й цікаві поети – О. Левченко, Р. Здорик, В. Кавун  залишилися «за бортом». О. Романенко «проштовхнув» більше «своїх»: С. Сітало, А. Антонюка, Л. Лисенко, але – далеко не всіх сумчан, кого не соромно було би презентувати загалові. Тож чіткий якісно-кількісний «ваговий» критерій зіграв у «Двох тоннах» насправді дуже позитивну «антикорупційну роль».

Але ж ідеться лише про два міста. Якщо роздивитися навіть їх докладніше – двотисячницькі Житомир і Суми – то обійдених увагою хороших молодих поетів тут значно більше, ніж про це можна здогадуватись. У Харкові, Києві і Львові їх іще більше. Зовсім оминули упорядники «Двох тон» Ужгород, Тернопіль і Хмельницький, в яких за останній рік засвітилося чимало цікавих поетів – і ужгородці А. Любка і Л. Белей, і тернопільчанин Ю. Завадський, і хмельничанин Г. Семенчука. По суті, ті «дві тонни» могли би бути і «десятьма тоннами», а то і значно більшим запасом «живої ваги» молодих своєрідних поетів – тож варто чекати нових, грубших і «справедливіших» антологій.

Двотисячники – покоління, що динамічно розвивається, має декілька центрів тяжіння і багатьох авторитетів, безліч «майданчиків», де може виступити практично кожен, й інтернет-сайтів, відкритих для нестримного самопублікування. Двотисячники постійно контактують між собою, читають одне одного. Двотисячники можуть купувати поетичні збірки одне одного або слухати одне одного на фестивалях Останньої Барикади чи персональних виступах, презентаціях. Двотисячники запровадили й популяризували в Україні, а потім самі ж активно критикували слем, який залучає щоразу десятки нових слемерів, з яких можуть вийти добрі поети. Двотисячники – це перше в українській новітній історії покоління поетів, що переповнене життям, спрагою до творчості, енергійне покоління, яке дійсно можна порівняти із феноменом експресіоністів у Німеччині, або ж поетами «розстріляного відродження»; це поети, які стали свідомими за незалежної України, на них ніколи не чинився ніякий тиск – ні ідеологічний, ні естетичний, вони по-справжньому вільні, а тому – різноманітні у своїй творчості. Що з цього вийде – буде видно згодом, а поки найперше йдеться про нестримний розвиток, про буяння всіх квітів, які от-от починають зав’язуватися в плоди.

 

(с) В. Власенко