Назад дороги немає – жінки сіли за кермо!

Анекдоти про дурненьких білявок за кермом вигадують чоловіки – це дозволяє їм все ще відчувати себе «господарями цієї території». І ми навіть теж сміємося – нехай радіють, але також розуміють, що нас це не ображає, бо це – не про нас!

Ще й надто – ми самі розповідаємо їм про різні безглузді ситуації, що сталися з нами в дорозі, на парковці, на заправці. Нехай радіють та все ще «відчувають себе...».

Але при цьому ми також розповідаємо, з якою грацією ми вийшли з тих ситуацій. Проявивши кмітливість – самостійно. Чи з допомогою інших чоловіків, які завжди готові виручити жінку-водія (про яку щойно самі розповідали анекдоти). Хто ж відмовиться відповісти на щирий заклик: «Мужчини, (хлопці, панове, джентльмени!) Допоможіть дівчині! (жінці, пані, леді, блондинці врешті-решт!)» та на визнання їхнього пріоритету: «Ви ж краще на цьому розумієтесь! (я в цьому поки що не дуже...)». На щиру посмішку, на закушену нижню губку,  на очі, що з розкаянням дивляться в небо чи з надією на нього, такого компетентного...

Адже насправді, мало хто з нас може самостійно замінити проколоте колесо чи знає, що там під капотом, як воно називається, для чого служить, і як взагалі все це працює. Так, ми «юзери». Тобто – користувачі. Ми користуємося мобільним телефоном, мікрохвильовою піччю, комп’ютером, автомобілем, знаючи, що саме треба натиснути (повернути, увімкнути), щоб отримати бажаний результат. Адже навіть на курсах водіння зараз технічну частину практично не вивчають. Там готують не механіків, а водіїв. Існують станції техобслуговування, пункти шиномонтажу та... окремі чоловіки, які це знають і вміють. Окремі – бо чимало сучасних водіїв-мужчин теж отримали права, закінчивши ті самі курси, що й ми.

Ми живемо в епоху залежності користувачів від спеціалістів. Але, справді, почуваєшся впевненішою, коли твоя улюблена машинка, повернувшись до тебе з рук цих спеціалістів, пройшовши діагностику, техобслуговування, заміну масла, коліс, фільтрів, лампочок і т.ін., повертається до тебе з посмішкою та оновленим ще на якийсь період запасом міцності. Звісно, це коштує грошей. Але воно того варте. Тому що машина – це не просто аксесуар чи засіб пересування. Це також і друг, і член родини, і те, що може врятувати тебе в небезпечну хвилину, чи навпаки – підвести. А технічний стан автомобіля – це ще й рівень твоєї безпеки. І не лише твоєї.

Коли я починала самостійно керувати машиною, поділилась із батьком (водієм з дуже солідним стажем) своїми таємними побоюваннями: «Ой, мені здається, що найстрашніше – обламатися десь за містом, і не знати, що з цим робити...». На це я отримала, як мені здається,  мудру відповідь: «Найстрашніше – вбити людину. Решту можна виправити».

Назад дороги немає – жінки сіли за кермо. При тому – масово. Це значним чином змінює їхній спосіб життя, самовідчуття і навіть психологію. Мої машини мене виховували. Я точно знаю, чого мені довелося позбутися та що «допрацювати» в собі після перекваліфікації з пішохода на водія. Наприклад, я стала доводити справи до кінця, хоча раніше багато чого кидала, захопившись ідеєю, а потім охолонувши. Моя перша машина, в якій я почала їздити сама за кермом, привчила мене до того, що важливо не «їхати», а «доїхати». Тобто – досягнути мети (хоча зараз, коли керування автівкою мене давно не напружує, я люблю поїздити і просто так, щоби підняти настрій або щось обміркувати).

Я ніколи не забуду свою першу поїздку на дачу – сама в машині, нікого спитати, немає на кого сподіватись, навчання позаду, далі школа життя. Але це МОЯ МАШИНА! І я – ЇДУ! Мені страшно. І вся відповідальність за результат – НА МЕНІ! Вчепившись у кермо спітнілими долонями, напружено дивлячись на трасу, жахаючись величезних машин, що летять назустріч або обганяють мене,  відчуваючи стукіт серця у горлі, я... на всю горлянку співаю пісень. Щоб не так страшно було. А доїхавши без пригод до місця, завмираю, все ще вчепившись у кермо, потім нахиляюсь і чмокаю те кермо: «Дякую, подружко! Ми це змогли!»

Пройшло немало років. У мене інша машина. Я й сама вже інша. Я не уявляю себе без автівки. Багато чого змінилося в моєму житті. І невідомо, чи досягла б я певних своїх вершин, коли б не привчила мене та перша, проста, недорога і таки важка в керуванні, машинка до самодисципліни та відповідальності, до необхідності не «їхати», а «доїхати». Та ще й живою-здоровою.

Назад дороги немає – жінки сіли за кермо. Нехай вистачає їм сил, духу, знань та терпіння! Нехай не схибить їхня реакція, нехай будуть завжди біля них Ангели-охоронці, а також допомагають чоловіки, які, без сумніву, «все ще господарі цієї території»!