«Небезпечно вільний» Сергій Параджанов, або Доторкнутися до генія

До 90-ліття від Дня його народження ще два роки. Проте вшановувати легенду світового кіно Сергія Параджанова українські митці та поціновувачі кіномистецтва почали вже тепер. На українців чекають творчі зустрічі, кінопокази, фотовиставки. Завершиться масштабний проект у ювілейні «параджанівські» дні, в січні 2014-го. 

Обласними центрами України ще  два роки мандруватиме фотовиставка «Параджанов. Дотик», де представлено 67 великоформатних світлин, здебільшого невідомих сучасному глядачеві. Кінооператор Юрій Гармаш, ініціатор фотопроекту й один із тих, хто фотографував Параджанова, зазначає, мовляв, це така талановита людина, що кожна секунда його життя була художньою! Тож навіть світлини передають пристрасті режисера, вони вирують не згірш, ніж на екрані чи сцені. Колега пана Гармаша, кінооператор Володимир Піка, що двічі навідував Параджанова у Тбілісі, де й фотографував, назвав його людиною-кінофільмом, людиною-театром та людиною-оркестром. «Вистава без початку та кінця, – додав. – Нічого, крім таланту». 

ПРИХІД У КІНО. Сергій закінчив школу лише з двома «п’ятірками» – з природознавства та малювання. Проте вступає до «технічного» вишу, але вже за півроку розуміє, що вчинив необачно. Кинув залізничний інститут і два роки вчиться у Тбіліській консерваторії на вокальному факультеті та в балетній школі. Але, розуміючи, що центр культури знаходиться у Москві, переводиться до Московської консерваторії. А зрештою присвячує себе кіно. Після ВДІКу, з червоним дипломом, приїжджає знімати фільми на київську кіностудію ім. Довженка. 

КОХАНА НІГЯР. Перше кохання Параджанов зустрів ще студентом. Красуню-татарку Нігяр він побачив випадково у парфумерному відділі ЦУМу, відразу в неї закохався. За кілька місяців молоді побралися. А якось Нігяр не прийшла додому. Наступного дня її знайшли вбитою. Виявляється, дізнавшись про шлюб, родичі дівчини зажадали у Параджанова величезний викуп – такі традиції. Проте грошей у Сергія не було. Брати вчинили з сестрою найжахливіше – кинули Нігяр під колеса електрички. Для Параджанова це була величезна трагедія. 

НЕЗАБУТНЯ СВІТЛАНА. Уже в Києві, у свої тридцять, Сергій Параджанов познайомився з шістнадцятирічною красунею Світланою Щербатюк, яка стала його другою дружиною. У них народився син Сурен, якого батько обожнював. Але родинне щастя Параджанова тривало недовго: через п’ять років Світлана не витримала надміру оригінального способу життя чоловіка. Але й через роки колишнє подружжя підтримувало добрі стосунки. Ні Параджанов, ні Світлана більше не одружувалися. 

БЕЗСМЕРТНІ ТА ФАТАЛЬНІ «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ». Усесвітня слава прийшла до Сергія Параджанова 1964 року після фільму «Тіні забутих предків». Над ним режисер працював з неймовірною ретельністю: кожен кадр знімав по 50–70 дублів, хвилинний епізод – по три-чотири дні. Тріумф кіно спричинив появу у Сергія Йосиповича великої кількості як шанувальників, так і заздрісників. Відтоді в Україні йому раз по раз заборонятимуть знімати… А 1973-го взагалі заарештують і засудять до п’яти років позбавлення волі, звинувативши у гомосексуалізмі та українському націоналізмі. Сурен Параджанов згадує: «Це було сильне потрясіння, преса писала стільки гидоти! Але ми всі розуміли, що в цьому процесі – винятково політичний підтекст. Усі знали, що батько брав участь в акціях дисидентів, дозволяв собі говорити правду. Вибрали найпринизливішу статтю: його хотіли не просто посадити, а розтоптати, принизити…» 

ЗОНА. «Сто новел, три сценарії, 120 малюнків та колажів. Усе це створено у «кращі роки життя», які я провів в ізоляції, – скаже режисер про своє чотириріччя, проведене у таборі. – По-справжньому талановита людина – полонений свого таланту», – додасть. І позаяк режисерувати у в’язниці не міг, то безперестанку малював та майстрував. Він творив справжні шедеври із непотребу, який знаходив у дворі в’язниці. Виготовляв колажі, капелюхи, ляльки, декорував одяг. А ще великий геній на зоні під Вінницею працював прибиральником цеху. У нього було хворе серце, мучив діабет, він переніс операцію на легені. 

Якось на кришці з-під кефіру цвяхом видавив портрет Пушкіна. Через десять років цей «витвір» потрапив до рук режисера Фредеріко Феліні, який відлив за цим зразком срібну медаль. Віднині нею нагороджують за кращий фільм на фестивалі в італійському місті Ріміні. 

СИН СУРЕН. Після в’язниці, хоч Параджанову не давали знімати, він написав близько 20 сценаріїв. І часто навідував сина Сурена у Києві. Хлопець навчався в архітектурному інституті й підфарцовував. Через це у нього були постійні суперечки з батьком. Згодом і син Параджанова провів у в’язниці п’ять років – за розповсюдження наркотиків. Був одружений, але за рік розлучився. Дітей не має. Нині йому 53, ніде не працює, живе з 73-літньою матір’ю Світланою Щербатюк, яка викладала російську мову на факультеті для іноземців у Київському національному університеті ім. Шевченка. 

НЕСКОРЕНА ПРЯМОЛІНІЙНІСТЬ. Зломлений бездіяльністю, у Москві, в Театрі на Таганці, Параджанов вийшов на сцену, назвав радянську владу фашистською і заявив, буцімто живе від продажу алмазів, які йому посилає сам Папа Римський. Влада не могли цього пропустити, і на Параджанова завели нову справу, яка завершилася п’ятьма роками позбавлення волі умовно. «Одні мене садять у тюрму, інші прославляють, – казав геній. – Я – експериментальний символ перебудови. Я зруйнований, і передусім – як творець. Я обкрадений, і передусім – у моїй творчості». Годі уявити, скільки всього міг створити, якби був вільним. Хоча саме Параджанова називали «найвільнішою людиною у невільному світі», ба навіть «небезпечно вільною людиною». Бо ніколи не намагався подобатися сильним світу цього. І завинив перед ними хіба внутрішньою свободою.