Олег Собчук: «Досі почуваю себе тернополянином»

Фронтмен гурту «С.К.А.Й» Олег Собчук вже кілька років живе у Києві, втім, досі вважає себе тернополянином. Олег часто приїжджає у рідне місто, тут живе його сім'я. Нещодавно декілька тижнів у «скаїв» були канікули, цей час Олег провів у Тернополі з родиною і друзями. Співак каже, що йому часто приписують зіркову хворобу, але запевняє, що його знайомі знають – він залишився тим самим простим хлопцем.

«Зараз ходжу на уроки вокалу...»

– Захоплення музикою і співом часто починається з гітари. В тебе теж так було?

– Захоплення музикою почалося десь у 10 років, тоді в брата була гітара і я навчився грати «Кузнєчіка», далі – «Катюшу», ламбаду, а потім вже деякі пісні Бутусова, Розембаума. Але я не вмію грати на гітарі професійно, швидше – все роблю на слух. Зі ста відсотків я граю, мабуть, на 15%. От зараз я відчуваю, що мені не вистачає знань, тому ходжу на уроки вокалу, а заодно і на уроки гри на фортепіано. Якщо хочеш «поставити» вокал, то треба вміти грати на фортепіано, хоча б трохи. Відчуваю, що лише віртуальною звуковою інтуїцією я не обійдусь, тому продовжую вчитися.

– Усі пісні гурту пишеш ти. Чи не виникало ідеї продавати їх чи дарувати?

– Слова пісень для гурту дійсно пишу я, а над музикою працює вся команда. Я або Папа (гітарист) приносимо якусь «рибу», а потім воно допрацьовується. «Чужих пісень» у нас немає, (крім «Не Йди», яку ми виконуємо разом з Гайтаною) – вистачає власної творчості. А подарувати? Поки що такого бажання не виникало.

– «С.К.А.Й» нічого не планує змінювати у своїй творчості?

– Дуже кардинально – нічого. Новий альбом буде концептуальним і матиме жорсткіше і, звичайно, якісніше звучання. До того ж він буде студійно-живим, оскільки ми прописуємо партії не окремо, а всі разом у студії. Хочемо передати енергетику живого виступу. Восени ми випустимо акустичний амплакт (диск із кількома піснями акустичного звучання – прим. ред.). Цей диск ми планували видати ще в червні, але потім подумали, що влітку всі хочуть відпочити, тож людям трохи не до того.

«Люди від нас просто відверталися»

– Чи важко було пристосуватися до столиці, її ритму життя, звикнути до думки, що сім'я залишається в Тернополі?

– Спершу було дуже важко, та в Києві я вже три з половиною роки. Катаюсь туди-сюди. Складно було призвичаїтися, та що там казати, я й досі не звик. Всі з гурту, окрім мене, вже фактично живуть там. Можна сказати, що вони дійсно київські хлопці, а я ні, я – тернопільський. Я не підношу себе тим і не опускаю, просто кажу так, як є. Так, як я відчуваю на даний час. Моя сім'я зараз ще в Тернополі, але ми будемо змушені переїхати, хоч і не хочемо. Це трохи складно і фінансово, і психологічно. Якби була можливість, то ми радо залишалися б у рідному місті. Але треба бути всім разом, бо розлука напружує, складно бути далеко від рідних. Віртуальні сімейні стосунки на віддалі не призводять ні до чого хорошого. Але я вірю і знаю, що все буде добре.

– Популярність не завадила дружбі? Що змінилося у стосунках із товаришами?

– Після переїзду в столицю змінилось лише те, що у мене з'явилося багато класних знайомих, людей креативних, творчих і навіть кілька хороших друзів. За це я Києву дуже вдячний. Що стосується друзів дитинства чи товаришів з університету, то тут вже довго не поспілкуєшся, бо вони за цей час стали майже чужими людьми. Хіба що посидіти, позгадувати. У всіх своє особисте життя, в когось сім'я, в когось кар'єра. Але друзі в Тернополі в мене є, що дуже тішить.

– Тобі часто дарують щось цікаве, що було найоригінальнішим?

– Мені дарували і підгузки, і цеглу. Бувало, що жартома дарували іграшки якісь такі, по дві гривні, якісь непотрібні смішні речі. На день народження мені київський С.К.А.Й.-клуб у лице тортом заліпили, а потім акуратно мене витерли. Весело було.

А ще оригінальним подарунком виявилося незвичайне святкування мого дня народження. Минулого року ми з друзями вдягли светри такі, як ходили в 90-х, із надписом «Boys», «жаті» куртки, спортивні штани, взяли великі картаті базарні сумки, кеди старезні, кашкети -було прекрасно. Ми сіли в автобус, спеціально не брали машин, і поїхали в Романівку. Люди просто відвертали від нас голови, вони не дивилися навіть у наш бік, ми виглядали насправді смішно і страшно. Так було класно, ніхто нас не впізнавав. Плануємо зробити подібний марш через Майдан у Києві, якщо нас не заберуть.

«Від зіркової хвороби мене лікуватимуть»

– Прихильниці часто «дістають»?

– У Тернополі по-різному. Більшість просто не вірить, що це я. З прихильниками бували і кумедні, і сумні випадки. Але до них я завжди теж ставлюся спокійно. Найчастіше «дістають» підлітки... Буває, що впізнали, і ніби нічого не показують, але ходять у радіусі кількох метрів із мобільними телефонами, вдають, що говорять, але насправді знімають відео і думають, що я цього не помічаю. А ще неприємно, коли хихочуть за спиною. Якщо людина вже впізнала і хоче щось сказати, то просто підійди і скажи.

Мені дуже подобається, коли люди, впізнавши, підходять, тиснуть руку і кажуть щось на зразок: «Хлопці, дякую за творчість». Просять автограф – немає питань, якщо я нікуди не поспішаю і немає метушні, то завжди приділю увагу. А «хіхі-хаха» за спиною – це тупо і низько.

– А приступів фанатизму не спостерігав?

– Буває, прихильники поводяться зовсім неадекватно. От недавно був у нас тур до річниці Хрещення Русі, де ми з «ДДТ» їздили з концертами багатьма містами України. У Вінниці до мене підійшла дівчина, попросила автограф, а потім просто кинулась на мене, схопила сильно за шию... Я розумію, що це все з любов'ю. Я радий, що наша музика викликає позитивні емоції, але розум теж треба вмикати, правда? Втім, це не єдиний випадок, буває, що підбігають дівчата, хочуть незрозуміло чого, абсолютно не слухають слів. Таким прихильницям потрібно лиш те, що вони самі собі придумали. Але я не можу дати їм нічого, окрім хвилини спілкування чи автографа. Інколи в такі справи доводиться втручатися міліції і заспокоювати людей.

З прихильниками взагалі непросто. Всім не вгодиш. Я зараз не боюсь якихось приписувань зіркової хвороби. Так говорять люди не близькі мені, ті, які мене погано знають. А якщо щось, то друзі мене швидко вилікують. Або не вилікують. Хто його знає, як воно буде.

– Часто від виконавців можна почути, що на них наживаються продюсери. Чи задоволений ти своїми гонорарами і стосунками із «Лавіною мюзік»?

– Виконавець і продюсер – це люди, які працюють разом, від їхньої сумісної роботи та окремої успішності залежить успішність проекту і бізнесу загалом. Можна сказати, що з боку виконавця робота – це більше творчість, а збоку продюсера – бізнес. Але я радий, що з «Лавіною» у нас все нормально. Звичайно, різноманітні нюанси є. І вони будуть, але не було таких проблем, які ми не змогли б вирішити. Ми завжди досягали консенсусу. Знайти точки дотику можна в будь-яких непорозуміннях. Головне – не переходити на особистісне, більше думати про результат.

«Нас хотіли зробити гламурними хлопчиками»

– Не виникало думки, що краще бути черговим гламурним хлопчиком?

– Ні. Нас хотіли зробити такими собі черговими гламурними хлопчиками. Однак природа взяла своє, і з нас зробити когось такого не вдалося. Можна зробити, якщо ми самі захочемо. А штучно ліпити – нічого доброго з того не вийде. Ми не штучний проект, нас спеціально не збирали продюсери, ми самі зібралися. Натур-продукт.

– У соціальних мережах є з десяток Олегів Собчуків. Чи ти зареєстрований насправді на цих сайтах, чи, може, там лише двійники?

– «ВКонтакті» я є, там створено декілька груп. Я побачив, що є багато самозванців, які від мого імені пишуть усілякі дурниці, а мені потім нести відповідальність. Такі двійники просто «дурять» людей. Самозванець може висловити якусь таку неадекватну точку зору, до якої я навіть не додумався б. Я вирішив створити свою сторінку.

А з «Однокласників» втік. Часу немає. Я не збираюся з кимсь сперечатись і комусь щось доводити. Мовляв, от дивіться, то самозванці, а я – справжній. І кричати: «Це ж я, Собчук Олег!» не буду. Мене можна відрізнити за особистою інформацією, фотографіях. На свою сторінку я виставляю особисті фото, які більше ніде неможливо знайти.

«Під композиції «С.К.А.Й» люди одружуються, відпочивають, навіть зачинають дітей»

– «С.К.А.Й» вже має купу нагород, що вважаєш основним досягненням?

– Так, за 2008-09 роки ми отримали 5 нагород (3 нагороди «Не Попса», «Кращий альбом», «Кращий вокаліст», «Кращий кліп». Золота пісня року «Best Друг». Ну і Ukrainian Music Awards, кращий рок-гурт України 2008.

Нагороди – це дуже добре, але це не є головним стимулом і епілогом в нашій творчості, це велика честь і відповідальність. Інколи мені здається, що ми не заслуговуємо на деякі нагороди. І це добре. Нагороди заохочують рости і розвиватись. Якщо бути відвертим, то для мене найбільшою нагородою є народне визнання і повага. Відчуваю справжній кайф, коли чую, як мої пісні співають десь під під'їздом, у переходах або просто на вулиці. Ось це круто. Жоден хіт-парад модного каналу з цим не зрівняється.

Одного разу мені показали відео, воно ніби є десь у мережі, якийсь хлопець із гітарою залетів у метро і каже, що він щойно з концерту «С.К.А.Й». Він почав розказувати людям, що концерт надихнув його і він хоче заспівати усім пісню. Потім хлопець затягнув: «У тобі так багато сторін, я просто не розумію...» А тоді сказав усім, щоб вірили в Бога, і вибіг.

Думаю, тут немає нічого поганого. Ну так, кумедний випадок, але це було з добром, людина сказала хороші й відверті слова, заразила усіх позитивом. Мені дуже приємно, коли трапляється щось подібне. Приємно, коли пісні несуть радість, коли вони щось означають для людей. Під композиції «С.К.А.Й» люди одружуються, переживають важливі моменти, відпочивають, навіть зачинають дітей. Це означає, що ми недаремно працюємо, нам треба рухатися далі, що ми й робимо.

– Але є не тільки позитивні відгуки...

– Звичайно, і це теж добре. Бо інакше було б не цікаво. Я читаю відгуки, коментарі, вони для мене цінні. Я люблю критику, якщо вона об'єктивна і достовірна, а не ту, що пишуть підлітки двома-трьома словами на різних Інтернет-форумах. Це порох.

А якщо людина є компетентною та ще й орієнтується в музиці, то я із задоволенням слухаю таку критику і вчуся, якщо потрібно. Це не соромно і не принизливо. Мати серед знайомих хорошого професійного критика – це велике щастя.

Біографія

Олег Собчук народився у Тернополі 17 жовтня 1980 року. Після закінчення школи навчався у Галицькому коледжі за спеціальністю шофер-автослюсар, потім у ТНПУ за спеціальністю «Психологія та соціальна педагогіка».

З 2001 року – вокаліст гурту «С.К.А.Й.»