Петро Гулин: «Правдиве мистецтво має говорити пошепки, і то - не зі всіма»

Відомий в Україні і в світі львівський художник Петро Гулин вірить у долю – те, що має відбутися, обов'язково відбудеться. Свого часу сільська жінка-провидиця не тільки передбачила трагічні події, які через 20 років справдилися (хоча тоді він не надав цьому жодного значення), а й сказала, що в нього теж є дар передбачення, і навіть ще потужніший, ніж у неї. Як каже пан Петро, це його навіть злякало. Однак не раз траплялися з ним містичні випадки (щодо одного з них мала нагоду переконатися особисто).

У галереї «Львіварт» свого часу експонували виставку творів Петра Гулина «На перехресті». У циклі «Перехрестя Айвазовського і Гулина» художник вдався до мистецької провокації – зробив спробу поєднати реалізм з модернізмом.

 – Мені було цікаво, чи може реалізм поєднатися з чимось експериментальним. Побачив, що виходить цікава провокація, цікавий конфлікт, але, водночас, органічний. І почав імпровізувати. Тоді захотілося побачити, як ці роботи виглядатимуть на стінах галереї, а не в робітні. Бо в робітні до них адаптуєшся, а в галереї – наче приходиш дивитися когось чужого, і можеш на себе об'єктивно поглянути, наскільки це можливо. Я не є самозакоханий, люблю над собою посміятися. Але було кілька моментів, коли повертався вночі додому, і перевіряв, чи добре замкнув двері, бо здалося, що нарешті тієї ночі впіймав Бога за ноги.

– А в майстерні у Вас завжди ті самі роботи висять?

– Хіба що вже дуже набриднуть. Адже я з часом їх уже не бачу, адаптуюся. А колись не міг на стіні жодного твору тримати. Мали бути чисті білі стіни, і тільки та робота, над якою працюю, ніщо не мало мене відволікати.

– Краще подивитися на себе дає змогу виставка персональна чи колективна?

– Є митці, які не люблять колективних виставок. Зокрема, один дуже відомий художник уникає колективних виставок (бо на них він ніякий), а на персональних має великий успіх – своєю технікою створює ілюзію. А людям це подобається. Якщо показати їм «Чорний квадрат» Малевича, вони скажуть: ну що це таке, це не мистецтво, так зафарбувати і я можу. А коли незвична техніка, то кажуть: ото майстер. А це насправді атракція, ілюзія, і нічого спільного не має з мистецтвом. Художник, про якого я кажу, занадто хоче слави і занадто прагне дивувати. А правдиве мистецтво не повинне дивувати, воно має говорити пошепки, і то – не зі всіма, а тільки з вибраними. А в нього все-таки є вереск. Може, не крик басовий, але вереску дуже багато.

– Ви досить охоче берете участь у виставках, і в колективних зокрема. Що Вам це дає?

– Нічого. Я десять років взагалі не виставлявся. Було нецікаво і не хотілося. Але багато працював, і за ті 10 років зробив, може, значно більше, ніж за ціле життя. І от у картинній галереї в Луцьку познайомився з директоркою, яка виявилася моєю шанувальницею і вибила з мене обіцянку зробити там виставку. Я їй пообіцяв при друзях, і вона таки свого домоглася. І я був дуже задоволений. Виставка протривала півроку, її кілька разів продовжували. Відтоді знову почав активно експонувати свої роботи.

– Наскільки, за Вашими відчуттями, розуміють Ваші роботи?

– Мене це ніколи не цікавило і не зачіпало. Бо якби занадто зачіпало, я б цим не займався. Вони не розуміють, і не тільки мої роботи, а загалом доброго мистецтва. «Джоконду» теж не розуміють. Коли кажуть про загадкову усмішку, це телевізійно-газетні фрази. Там є шифри набагато глибші…

Чому нині справжню музику слухає так мало людей? Бо тут потрібна велика праця. Щоб дістати насолоду від справжнього мистецтва, треба дуже потрудитися.

– Художникові потрібен інтелект?

– Потрібен. Нині – час інтелектуального мистецтва. Епоха Ван Гогів, коли треба було стрілятися, ходити замащеним з ніг до голови фарбою, минула. Але нині нема такого художника, якого знає вся планета, і всі захоплені. Після Пікассо – нема. Хто робить бучу, як-от Герст, що привіз корів до Києва, то про нього пишуть. Але це не є планетарний художник.

– Вам цікаво подивитися Герста?

– Думаю, він цікавий художник. Якщо зумів спровокувати таку велику масу – це не так просто, значить, у цьому щось є. Може, в ньому менше художника, а більше геніального провокатора. Це інша річ.

– Чи може так бути, що його роботи, які нині коштують дуже дорого, потім знеціняться?

– З ним може бути. Бо ті туші, думаю, не будуть коштувати тих мільйонів, які за них платили. Але можуть зберегтися в своїй ціні, бо завжди на планеті є грошовиті люди, які хочуть мати те, чого не має ніхто. Тому будуть штучно підігрівати ринок, щоб на цьому заробити.

– Наскільки для художника важливо відвідати відомі галереї, подивитися класичні твори?

– Дуже важливо. То найкраща академія світу. Коли я вперше побачив оригінали Ель Греко, то мало не впав. Було таке відчуття, ніби мене хтось ззаду за плече взяв. А щодо навчання в мистецьких закладах, то студентів потрібно вчити мислити, а не техніки малювання яблука чи прямокутника.

– У Вас дуже затишна майстерня…

– У мене були дуже різні майстерні. Тепер навіть дивуюся, що міг так жити. Колись у підвальному приміщенні я майже не виходив з робітні, багато курив. Тоді я був, як Ван Гог – на штанах були кілограми фарби. Я начитався Сковороди, і хотів за два роки підкорити світ, розробив собі таку програму. Працював як шалений. Два роки не витримав – через півтора мене завезли в лікарню, де пролежав цілий рік. У мене було повне виснаження, і фізичне, і духовне. Я тільки курив, читав, працював і не спав. Поки мені не здало серце і все решта. Я читав, що Сковорода раз на день їв, але не врахував, що він був на свіжому повітрі, їв медок, бо дружив з пасічниками, свіжу сметанку, сирок, ходив, багато базікав, час від часу під деревом сідав і записував якусь думку. Він себе не навантажував особливо. Мав час. А я так відразу взявся… Тобто теорію взяв від Сковороди, а практичний бік – Ван Гога.

Згодом я захоплювався голодуванням, двадцятиденним. Але робив це, прочитавши відповідну літературу і маючи мету. У такому стані дуже багато пізнаєш, насамперед себе. Не хочеться ні читати, ні щось дивитися. Хочеться багато ходити, бути в полі, між дерев. Думаю, в такому стані навіть не варто починати малювати, бо психіка дуже загострена. Можна впасти в транс. Дуже гостро реагуєш на несправедливість, звукові та інші подразники, на запахи. Дуже глупота людська починає тебе зачіпати.

– Ви надаєте значення містиці?

– Після певних моментів я на сто відсотків вірю, що є доля. Ти мусиш це пройти. Можеш мінімально тратити зусиль, і тебе винесуть на олімп, а є така доля, що ти будеш у сотні разів цікавіший, але слави матимеш менше. Недавно був на виставці, і поруч роботи двох художників, один з них набагато талановитіший, але слави має від іншого – у сто разів менше. Те, що призначено, обов'язково відбудеться. 

Виставку творів Петра Гулина, а також Сергія Міхновського й Ігоря Романка експонують з 29 листопада в культурно-мистецькому центрі «Львів».