Петро Ловигін: «Найцінніше, що є у Костаріці — це свобода»

Петро Ловигін — деміург та повноважний представник вигаданого, і від того – ще більш дивовижного краю Костаріка. За сумісництвом — один із найбільш самобутніх діячів візуального мистецтва Росії. Мені випала щаслива нагода перетнутися із ними у засніженому до знемоги Києві, де він був проїздом по чудернацькому маршруту Ярославль-Москва-Крим-Москва-Абу-Дабі-Делі-Бангалор і т.д.

Ловигін — фотограф, письменник, режисер. Він є автором десяти великих персональних фотовиставок у Росії й за кордоном та трьох відеокліпов для проекту «Гришковець та Бігуді». У грудні 2009-го світ побачила перша частина його книги «Costarica-soul», створеної на основі його блогу. А ще Петро абсолютно неповторно та прекрасно вимовляє слово «свобода». Певно, це такий костаріканський акцент :)

Я свою роботу називаю «ведення ЖЖ». Це річ, що дала мені певну популярність, платформу, яка абсолютно адекватно відповідає мені. Не одразу, але з певного періоду я вів ЖЖ із таким розрахунком, щоб видати книгу якихось таких невеличких записів із картинками. Ось вже вийшла перша частина, присвячена ЖЖ за 2007-й рік. Десь у вересні видамо за 2008-й, потім за 2009-й. До того часу вже будуть якісь записи за 2010-й, і так далі. Це дуже комфортно для мене.

Почав фотографувати із простої «мильниці». У Ярославлі вони з’явилися десь 2004-го. Звісно, якість, у порівнянні із нинішньою, була жахлива. Фотографував асоціальні елементи: бомжів, смітники. І, як не дивно, достатньо значущим у Ярославлі людям це сподобалося. І вони запропонували виставку. Добре, що мені стало розуму зробити для неї щось серйозніше, а не те, з чим я приходив початково.

Ось я не пам’ятаю, як вперше потрапив до Костаріки. Вона не сформувалася в один день. Це ніби такий накопичувальний світ. День від дня він ставав дедалі більшим, дедалі багатшим. На початку варто було вигадати лише назву та концепцію…Я й не думав, і не здогадувався, що він так розростеться. 

Вважаю, що конституція не потрібна цьому краю. Адже це певні закони, певні рамки. А найцінніше, що є в Костаріці — це якраз свобода. Від того, що там немає законів, там від цього не буде злочинності, і так далі. Я ні в якому разі не претендую на якусь державу. Це саме по собі. Це якась альтернативна реальність.

А ось гімн для Костаріки — це якраз можливо. Складність у тому, що дуже багатий вибір. Хочеться, й те, і се. Якби була така можливість – змінювати цей гімн хоча б щороку! Протягом року -  одна пісня, припустимо, Луї Армстронг, протягом другого року — Грєбенщіков, і так далі. Не знаю, як в Україні, але у нас, у Росії проводиться Рік сім’ї, Рік молоді, Рік рівних можливостей…Ніхто особливо не розуміє, що це означає, і чим один відрізняється від інших…Але можна так вчинити і з піснями.

Музику до своїх проектів підбираю із легкістю. Сам процес мені дуже подобається: досліджувати, як те чи інше слайд-шоу виглядає під одню пісню чи під іншу. Дуже цікаво підбирати речі, які початково суперечать одна одній, коли візуальне зображення не поєднується із музикою, коли достатньо серйозну серію давати під циганську музику, і так далі. Приємно все це змішувати.

Програма Костаріки зараз розбита на кілька років наперед. У книзі, що вийшла, на форзацах наведена її азбука. На кожну літеру — свій герой, своє костаріканське поняття — усього 24 такі картинки. Є герої, до яких серія ще не відзнята, але я дуже хотів би її зняти. Щоб кожен герой мав, крім свого персонального місця у Костаріці, ще й персональну серію, присвячену йому.

Усвідомлення того, що насправді ти зняв, приходить вже після зйомок і монтажу, вже коли серія практично готова. Тоді є герой, і кістяк історії довкола нього починає обростати м'ясом, з'являються якісь метафори, потрібні додаткові герої... Якісь герої, можливо, мають працювати вдвох... Їх поміщають у якусь певну місцевість. Планується одне, а реальність може втрутитися, і буде зовсім інакше.

Ті, кого я знімаю — це люди, яким я довіряю. Вони самі хочуть зніматися, мають достатньо вільний графік. Набагато зручніше, якщо ти з цими людьми, припустимо, тусуєшся в одній компанії. Є якийсь відпочинок, є робота. Є кінцевий результат, який із усього цього витікає. Коли людина тобі зовсім не близька, то працювати, звісно, складніше. Якийсь час піде на дружню акліматизацію, поки ви притретесь одне до одного.

Найскладніше працювати над поточним проектом. Кожен раз так. От якщо б ви мене спитали два роки тому, я б і тоді сказав: над поточним. Тому що, скільки б ти не зробив, яку б вагу у фотографічному світі ти б не мав, ти не знаєш, який знайде відгук те, що ти робиш у даний момент, у глядача. Поточний проект з Луї Армстронгом — він найскладніший. І тому я все відтягую і відтягую роботу над ним.

У всіх нас є певна ностальгія за якимись минулими часами. Не важливо, які вони були, погані чи хороші, і не важливо, якого ти віку. І ось це відчуття минулого, яке з'являється від зістареності моїх фотографій, воно, безумовно, впливає на глядача. Мені просто самому це близько. І мені комфортно в цьому працювати.

Про книгу, яка вийшла, кажуть, що об неї руки можна гріти, що вона випромінює якесь тепло. Я навіть не знаю, як назвати цей стиль: олд-бук, чи що... стара книга. Оздоблення під старовинний сімейний фотоальбом. У сучасних альбомах немає тієї атмосфери: це просто така напівпрозора штучка 10 на 15. Мало хто друкує фотографії, все на цифрових носіях. Благо, що в моїй родині зберігалися від бабусь, від дідусів альбоми років 50-х, 60-х. Хай там фотографії із краєчками, що вже витерлися та позагиналися, але в цьому є своя привабливість.

У роботі над моїми проектами мені ніхто не допомагає. Єдиний, кому я довіряю — я сам. І уся відповідальність за момент зйомки повністю на мені. Якщо буде успіх, то більшість його належить мені, і решта — героям. Бо не знялися б вони в цій серії, якби я її не вигадав. Невдачі, звісно ж, потрібно лишати собі, навіщо ж інших винуватити? Ти – господар цієї серії. І якщо припустився прорахунку, то це – лише твоя провина.

Практика показує, що можна витягнути будь-який проект. Якщо не за рахунок якоїсь внутрішньої ідеї, то за рахунок якогось цікавого дизайну, подачі і т.ін. Ось ця остання серія, «Волк-Изумрудное сердце» — кажуть, що вона найкраща. Коли я її знімав, у мене було повне відчуття якогось провалу. Те, що вона вийшла такою, якою вийшла — це повна випадковість. У голову прийшла якась ідея, дві паралельні лінії: вовка та авторська, вони перетнулися одна з одною, і все вдало склалося.

Очевидно, добре, що я прийшов у фотографію вже з вищою освітою – з творчою, архітектурною. Тобто прийшов вже певним чином підготовленим, знав, що потрібно, аби глядач відчув хоча б плюс-мінус те саме, що відчував я. Певно, архітектори заробляють більше, ніж фотографи. Але натомість я маю свободу, яку мої однокурсники навряд чи матимуть коли-небудь, бо вони вже усі під тиском якихось БніПів, ГОСТів, норм, правил, розрізів, фасадів....

Знімати відео мене змусили. Сказали: «На тобі камеру, і ти нам знімеш кліп». Я сказав: «Та ні, я щось боюсь». А потім: «Ну гаразд, давайте мені її, добре». Так і вийшло. Звісно, пощастило в тому, що я знімав для відомої людини, для Гришковця. Якби я знімав для якоїсь абсолютно невідомої групи, його б подивилося 600 людей, і все. Відповідно, кількість сотень тисяч переглядів на «Ютубі» підкріплює віру у себе. Не кажу, що буду займатися цим усе своє життя, але певні навички я отримав. Напевне, знадобляться.

Мені дійсно було дуже комфортно у Ярославлі, і зараз комфортно, але просто я переріс це місто, і все. Я зараз повертаюся туди — це не той рівень сприйняття мистецтва, який би мені хотілося. Перевага столиці – Москви, Києва – у тому, що не купить хтось один книгу — купить хтось інший. А в Ярославлі є певне коло людей, яким це потрібно, і ось якщо їм це перестає бути потрібним, то це все. За те, що Москва може дати у плані просування, варто ризикувати та приїжджати туди.

Моя зустріч із президентом Медвєдєвим під час виставки у Московському домі фотографії? Можна подумати, годинна дискусія! Три хвилини поговорили... Звісно, є певний мандраж: людина, яку ти бачив лише по телевізору, і бачити якв випадає далеко не всім. Про що говорили – швидко забувається. Це було більше для журналістів, щоб пофотографували: «Автори робіт? Ось, будь-ласка, з ними спілкувалися президент та король Іспанії». У короля такий обивательский погляд: подобається-не подобається... Медвєдєв копає глибше: видно, що орієнтується у фотографії. Він і про матриці може спитати, в якихось питаннях і мене за пояс заткнути: я у технічних аспектах фотографії не дуже розбираюся.

Бюджет — це зло. Він, звісно, потрібен, коли на тобі дуже велика відповідальність, коли ти займаєшся серйозним кліповиробництвом і кіновиробництвом. У моїх проектів немає бюджетів абсолютно. Якщо ми кудись їдемо, то я витрачаю стільки, скільки потрібно, і немає ніякої конкретної суми. Гроші належать мені, можу витрачати їх, як захочу. Але я їх рахую, і тому вони в мене завжди є.

Чим вище ти піднімаєшся, тим престижніше у тебе зніматися. Зазвичай пропозиції ідуть від дівчат... Пише, припустимо, одна: «Хочу у вас зніматися». Що з нею робити? Ну нема в мене якихось розписних ролей... Ось була дівчина із прапором Ямайки, так куди ж ще одну? Потрібен якийсь сюжет!

Найкомфортніше для мене місце — моя кімната з комп'ютером. Займатися постобробкою, тобто, приводити у належний вигляд вже відзняте, мені приємно. Коли приїжджаєш у незнайоме місто, у якому ти вперше, у якому треба огледітися, знайти, що знімати, то стільки хвилювання! А коли сидиш перед комп'ютером, то вже немає жодного. Ти вже приблизно знаєш, що вийде у підсумку.

Із закордонних міст мені дуже подобається Стамбул. Із російських місцевостей — Покров-на-Нерлі і Константиново – село під Рязанню, де народився Єсенін. У плані зовнішніх даних ці місця реально справляють враження. Одеса дуже сподобалася атмосферою, але вона – занадто доглянуте місто, їй би трішки обшарпаності, і було б саме те.

Зі своїх мандрівок я привожу каблучки. Ну і просто якісь речі, які, може, жодної цінності для інших людей і не мають. А для мене мають. І благо, що мого таланту вистачає на те, щоб за допомоги літературних та фотографічних фрагментів переконати, що ці речі не просто так зустрілися на шляху.