Підпілля на даху

Цю історію розповів мені Олексій Анастасьєв — мандрівник і журналіст, заступник головного редактора журналу «Вокруг света». Чудове інтерв’ю з ним, присвячене Москві, вийшло у «Дні» 10 липня. Ця розповідь не ввійшла до остаточного тексту інтерв’ю також і через те, що сама по собі гідна окремої публікації.

«Є ще картинка (з дитинства. — ДД) — для Москви, загалом, класична. Коли я був маленький, то з п’яти до семи років ходив до підпільного дитсадка.

Була така жінка, Ніна Сергіївна Клімохіна. Вона жила у прославленому будинку Нірнзеє (Ернст-Ріхард Карлович Нірнзеє — архітектор, котрий збудував будинок. — ДД) у Великому Гнєздіковському провулку, на півдорозі від метро «Пушкінська» до Кремля. Це – перша московська десятиповерхівка ще 1912 року спорудження. Є фотографія, знята звідти: в’їзд Миколи ІІ до Москви під час святкування 300-річчя дому Романових 1913 року. Там на даху було розбито зимовий сад — у 80-ті його чомусь вирубали. Будинок відомий у Москві, багато хто міг туди піднятися й буквально посидіти у шезлонгах. Плюс на десятому поверсі там досі розташована редакція журналу «Вопросы литературы», де працював мій батько. Ніна Сергіївна, як не дивно, була дочкою дипломата ще царської Росії в Парижі. Він був туди призначений 1916 року, поїхав туди, маючи намір пізніше перевезти сім’ю — дружину і двох дочок. Тут грянула революція, кордони закрилися. Але дивніше те, що за всіх перипетій вони лишилися жити в будинку Нірнзеє. Звісно, будинок багато разів перебудовували, їх ущільнили, жили вони лише у двох кімнатах, але жили. Так ось, ця тіточка все життя ненавиділа радянську владу. Як їй вдалося вберегтися — мені незрозуміло, але це факт, можу засвідчити. Не знаю, як за Сталіна, але за Брежнєва вона навіть не ховалася — лаяла радянську владу на кожному перехресті. Дуже ризиковано це робила. Коли вона вийшла на пенсію, то, певно, подумала: «Чим я можу нашкодити владі?» І вирішила, що даватиме дільничному десятку на місяць, щоб він закривав очі, й тримати у себе на квартирі невеликий пансіон, садок для дітей, яких не беруть до радянських дитячих садків через їхніх батьків. Тобто дітей дисидентів. Один із синів Солженіцина якийсь час ходив до неї, ще до мене. Потім вона почала брати вже абсолютно нормальних дітей, я також по знайомству, по сарафанному радіо туди до неї потрапив. І вона там лаяла радянську владу відчайдушно. Коли хтось говорив про Гітлера, вона відразу ж кричала: «А Сталін скільки людей убив?!» Це були ранні 80-ті роки, й нам належало піти до радянської школи — дивно, що вона про це не думала... Та якось обійшлося.

Пам’ятаю, вона водила нас узимку гуляти до Шведського тупика, був там такий відомий парк, місце зустрічі закоханих, між вулицею Станіславського і Тверським бульваром, зараз туди вже не потрапиш; а влітку вела на дах свого будинку. Весь центр звідти було видно, і я пам’ятаю — Москва, вечірня заграва, сонце сідає за Кремлем».

Бувають життя-сюжети — нічого не треба додавати, можна відразу перенести на екран або на сцену.

Цікаво, а скільки у Києві, в Україні таких людей — стійких уламків минулого, котрі жили й живуть у подібних до них будинках? І навкруг кожного — своє підпілля. І життя, як вічне безплівкове кіно.