Північні околиці Києва на початку ХХ століття

–  Прошу пана сказати, як дістатися з Лук’янівки на Куренівку?

–  Бачу, пан нетутешній? Так дуже просто – трамваєм, через Швейцарію.

–  Жартуєте?

–  Та ні! Вісімнадцятим трамвайчиком від церкви Святого Федора і до самої Кирилівської площі – спускаєтесь ярами на Куренівку, водночас милуючись Київською Швейцарією. А далі вам куди?

–  У Пущу-Водицю, пане, на дачі.

–  О, тоді вам ліпше сісти на двадцятий, щоб з вісімнадцятого не довелося пересідати на дев’ятнадцятий [i], що їде з Подолу до Пущі-Водиці. Вам, пане, можна позаздрити, бо стільки красот дорогою побачите! Київ – то ж не лише княже місто на пагорбах, а й околиці. Бажаю приємної дороги!

Таку розмову можна було почути ненароком у Києві десь від 1904 та до початку громадянської війни. Трамваї, спочатку кінні, згодом – парові, а зрештою – електричні, возили людей та вантажі одноколійною, а потім двоколійною лінією. В нашому місті зі складним рельєефом створили першу електричну трамвайну мережу на території колишньої царської Росії та сучасної України. Вона була започаткована в 1892 році.

Спустившись із гори зазначеним маршрутом (тоді ще не було сучасного Подільського спуску), помилувавшись краєвидами та банями Кирилівської церкви й дзвіниці, пасажири потрапляли на Куренівку – передмістя Києва, де у ХVIIст. розміщувалися курені козацького коша, звідки й назва. Лук’янівська трамвайна лінія вливалася в лінію маршрутів № 19 «Дачна-1» та №20 «Дачна-2», які зв’язували відповідно Олександрівську (тепер Контрактову) та Думську площі (тепер Майдан Незалежності) з Пущею-Водицею. Маршрут №20 був найдовшим у місті.

Центр північної одноповерхової, в садах та гаях, Куренівки – Петропавлівська площа. Вона дістала таку назву від церкви, освяченої в 1758р на честь верховних апостолів Петра і Павла (за радянських часів церква опинилася на території заводу «КІНАП», а згодом була зруйнована).

Отож, трамвайчик просувається вперед, а тим часом по праву руку постає незвичної архітектури триповерхова будівля міського училища, збудованого згідно заповіту та на кошти Сергія Федоровича Грушевського, душеприкажчиком якого був його син Михайло Сергійович Грушевський. Він вів довгі перемовини з Міською Думою і врешті дійшов згоди щодо виконання батькового заповіту. 19 травня 1908р. на засіданні Думи було зачитано відповідь М.Грушевського:

«Во исполнение воли покойного отца моего С. Ф. Грушевского я в качестве душеприказчика его должен (...) открыть в городе Владикавказе или Киеве начальное городское училище имени покойного по программе Министерства Народного Просвещения на капитал 100000 в %% бумагах. Училище это, по мысли покойного, должно быть учреждено в такой части города, где проживает коренное малоимущее население, и должно удовлетворять нуждам этого населения в просвещении.(...) Я усматриваю, что в Киеве могут быть созданы подходящие условия для осуществления воли моего отца.

Предместье города Куреневка, где предполагается открытие школы, населено главным образом коренными жителями Края, и при том малосостоятельными, нуждающимися в проектируемом училище; место, отводимое городом для постройки училища в 800 кв. саж. на Петропавловской площади, выбрано удачно и достаточно по своим размерам для нужд училища.(...)

Ввиду изложенного, я нахожу возможным принять предложение, сообщенное мне Киевской городской управой, и обратить имеющийся в моем распоряжении капитал на открытие в Киеве училища имени моего отца, с тем, что во 1) город примет к исполнению вышеуказанные положения, во 2) примет обязательство приступить к постройке училища в текущем 1908 году, по плану, выработанному городской управой, что же касается фасада и орнаментовки, то таковые должны быть исполнены по проекту, разработанному за мой счет архитектором Кричевским (...)».

Михайло Грушевський дозволив будівельній комісії Думи на свій розсуд скласти план будинку майбутнього училища, та був категоричний у тому, щоби фасад і оздоблення виконували за проектом Василя Кричевського – одного з основоположників українського народного архітектурного стилю. Думі довелося погодитись, як було записано в постанові, з його  «малоросійським смаком». Цей напрям в архітектурі формувався на початку XX сторіччя в процесі загального відродження української культури на основі народних художніх традицій, а також застосування нових матеріалів, конструкцій і технологій.

26 грудня 1911 року (через вісім років після першого звертання М.С.Грушевського до київської влади) відбулося освячення нової будівлі на Петропавлівській площі, яка стала центром, помітною високою спорудою серед одноповерхової забудови. Стіни з рожево-золотавої цегли, круглі розетки, стрільчаті вікна робили її святково-урочистою.

У відкритті училища взяли участь начальник Південно-Західного краю генерал-ад'ютант Ф. Ф. Трепов, київський губернатор А. Ф. Гірс, попечитель П. А. Зілов, міський голова І. М. Дьяков та інші. Вони оглянули актову залу, прикрашену українськими рушниками, сімнадцять класних кімнат, бібліотеку, їдальню, кухню, кабінет лікаря, господарські приміщення. До цього дня на першому поверсі вже розмістився дитячий садок, на другому та третьому – три змішаних парафіяльних училища на 456 учнів. Утримання навчального закладу було забезпечене відсотками з 50000 руб., що  С.Ф.Грушевський визначив, як недоторканний капітал. Будівля стоїть і досі, має багату історію, але наш трамвай їде далі.

Вулиця Кирилівська перетікає у колись єдину освітлену ліхтарями вулицю району  – Вишгородську, і пасажири потрапляють на Пріорку. В 1634р. ця місцевість стала власністю домініканського монастиря, а його настоятель (пріор) заснував тут заміську резиденцію. Після визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким (1648-1654рр.) землі Пріорки було передано православному Братському монастирю на Подолі, а в 1701-го р. вони відійшли до Київського магістрату, а назва околиці залишилась.

Змінювалася влада, минали століття, а Куренівка та Пріорка зберігали свою самобутність, опираючись урбанізації, попри те, що були офіційно введені в рису міста ще в далекому 1834 році. Тутешні мешканці традиційно займалися городництвом, садівництвом, виноградарством та виноробством і успішно завойовували київські ринки.

Післяреволюційна ідея колективного господарства не приживалась серед місцевих жителів. До історії Києва ввійшло так зване «Куренівське повстання», що почалося з Вишгорода у квітні 1919 року. Загони повстанців, переважно селян, наступали через Пріорку та Куренівку на Київ, а дзвін Пріорської церкви скликав людей на схід. Комуніст Г.Григоренко, що був, звісно, з іншого боку барикад, згадував: «Тон задавали куркулі та городники». Куренівка та Пріорка заповнились ватагами селян. «Влада в шкірянках» запанікувала і кинула на повстанців особливий корпус ВУЧК. Повстання було придушене через 20 днів, а околиці з часом пристосувалися до нового ладу.

Але не лише сільськогосподарською працею займались місцеві жителі. Були тут пекарський та ткацький цехи, шкіряний завод, кілька цегляних заводів, сірникова фабрика. Завод Ріхтера на Сирецькій та завод Марра на Копилівській випускали дуже популярні сорти пива.

Ліворуч, на вулиці Мостицькій, яка піднімається на узвишшя, пасажири бачать нову церкву. Її збудували  за чотири роки й освятили у вересні 1906-го. Церква носить ім’я Святої покрови Божої Матері. М.М.Закревський зазначає, що у 1795 році на кошти київських міщан-купців Степана Рибальського, Тимофія Заремби та Андрія Хижняка тут звели дерев’яну церкву св.Димитрія та дерев’яну дзвіницю. На межі ХІХ та ХХ століть невелика церква вже не вміщала прихожан, і виникла потреба будувати нову, з цегли. На будівництво нового храму зібрали 57000 срібніх рублів. Більшу частину склали пожертви від духовних осіб, київського купецтва, місцевих прихожан. Поруч, на місці розібраної дерев’яної церкви споруджено невеликий пам’ятник. Інтер’єр нової церкви розписував художник Іван Сидорович Їжакевич. Можливо, саме після цих робіт він вирішує провести решту життя на мальовничій околиці міста та 1907-го року купує ділянку землі поблизу училища Грушевського, будує дім, в якому живе й приймає відомих світові гостей аж до 1963 року. Залишив Їжакевич цей світ у 98-річному віці. А церква стоїть і досі...

Далі-далі трамвай везе своїх пасажирів на північ. Ліворуч – пагорби, приватні будинки в зелених садочках піднімаються схилами. Там райони Вітряні гори та Виноградар, де й насправді умілі кияни вирощували чудовий виноград. 

Зліва за перехрестям Вишгородської з вулицею Западинською (від Западинського ручая) починається територія фірми «Садівництво та насіннєве господарство», що її в середині ХIХ століття заснував саксонський німець Вільгельм-Готліб Крістер та успадковали його сини Юрій та Едмунд. У народі ці землі називали «дача Крістерів». Щоправда, відпочивати там працьовитим німцям, мабуть, було ніколи. Старожили розповідають, була черга з місцевих жителів, які хотіли найнятися туди на роботу. На початку ХХ століття фірма щорічно продавала 50 тисяч саджанців фруктових та майже 100 тисяч декоративних дерев, які виписували з-за кордону, а вже тут розмножували. Крім цього, вирощували квіти, фрукти, заготовляли насіння... Ніхто в Києві не міг зрівнятися з Крістерами за розмахом садової справи. Вони мали магазини на розі вулиць Інститутської та Хрещатика і на Куренівці, а також розсилали замовлення поштою. Їдучи трамваєм, годі не помітити на пагорбі оранжереї під склом, ділянки рослин та ставок, по якому плавають білі та чорні лебеді.

Праворуч від Вишгородської – вулиці й вулички, і десь отам, ще далі по праву руку – заливні луки, придніпровська оболонь. А попереду вже видніються високі прямі сосни, а між ними старовинні дуби... То дачні поселення, поміж них найцікавіша – дача «Кинь-Грусть». Цю назву пов’язують із іменем імператриці Катерини ІІ. 1787-го царицю з почестями приймали в Києві, а відтак улаштували «пікнік на околиці», розкинувши шатра серед високих сосен, дубів обабіч каскаду озер. За легендою – вона сказала своєму фавориту князю Григорію Потьомкіну: «Кинь грусть! Посмотри, красота какая кругом!» Відтоді цю прекрасну місцину так і називають.

Власниками дачі «Кинь-Грусть» були генерал-губернатор Бегічев (початок ХІХст), потім полтавський поміщик Лукашевич (30-і роки ХІХст), який спорудив тут великий будинок, посадив фруктовий сад і навіть організував оркестр з кріпаків. Один із киян-сучасників писав до Петербургу про цей маєток: «За версту від нашого будиночка знаходиться хутір і сад поміщика Лукашевича «Кинь-Грусть», що не без підстав має таку багатообіцяючу назву. Наскільки я знаю, Лукашевич перший умив, одягнув і причесав київську природу, і з неї вийшло те, що царськосельські і павловські сади перед нею блякнуть, поступаючись розкішшю рослинності і мальовничістю місцерозташування».

Останнім власником дачі «Кинь-Грусть» (з 60-х років ХІХст) був видатний київський підприємець-книговидавець, друкар та фотограф Стефан Васильович Кульженко. Почавши свою кар’єру учнем майстра у магазині-типографії Йосипа Вальтера, він полюбив та вивчив друкарську справу, а згодом почав працювати самостійно. С.В. Кульженко був не просто власником друкарні, а ще й проректором Київського фотографічного інституту, професором Київського художнього інституту – інтелектуалом в широкому розумінні цього слова. Видання Кульженка швидко здобули визнання, вони отримували нагороди на міжнародних виставках, А такі відомі альбоми, як «Собор святого Владимира в Киеве» (1888р), «Киев теперь и прежде» (1888р) стали раритетними. В книзі, присвяченій Києву, вміщено краєвиди Пріорки, а серед них дачі Кульженка з її ставками, купальнями, розкішними липами та пасікою.

За «Кинь-Грустю» трамвайна лінія занурюється безпосередньо у сосновий ліс, славнозвісну Пущу-Водицю, залишивши позаду обжиті та працьовиті Куренівку й Пріорку. Вагончик везе пасажирів, а гість міста, прямуючи до пущанських дач, не перестає милуватися навколишньою красою.

[i] Нумерацію трамвайних маршрутів подано за «Системою маршрутів 1913 р.»