Помаранч-Дубровник, або Степан відвідує Вавилон

Вавилон – город как город,

Печалиться об этом не след.

 Если ты идешь, то мы идем в одну сторону

 – Другой стороны просто нет. (с)

Хороша річ автівка, попри всі зміни клімату в світі. В автівці можна кружляти нічним Києвом або Єнакієвим, можна завантажити багажника наїдками (ананаси, абрикоси, апельсини…) і виїхати на пікнік, а ще можна чкурнути до Хорватії, скажімо.

В результаті маніпуляцій Сталіна і Гітлера з мапою і ножицями малюнок на вищезгаданій мапі Європи істотно змінився. Змінюється він і зараз. Так, скажімо, ще якихось років десять тому, мали ми, хазяйка, країну Югославія. Наразі їдемо в авто і намагаємося пригадати всі держави, які утворилися на її теренах. Отже, загинай пальці: Словенія, Хорватія, Боснія з Герцеговиною, Македонія, Сербія і Чорногорія.

Мене зачаровує дорога як така, а тут ще ТАКА! Проїхали Пераст, Герцег Новий. Аби ти побачила театр в Герцег Новому! Якось останнім часом театром не дуже захоплювався. Пригадай хоча б ту п’єсу, яка взяла одинадцять Київських пекторалей, а воно мені актори неприродно голосно розмовляють і не більше. Є ще такі театри, де актори падають з вішаків і б’ють собою об підлогу. Один наш геніальний знайомий таку виставу жартома називав «Політ молі на місяць». Попри все цей театр я люблю. Пам’ятаєш, як називалася та п’єса хороша, яку ще Олександр Васильович з польської переклав? Або та де Ступка-середній – викапаний німецький письменник Андрухович (а чого в нього прізвище тоді не німецьке і звати Юрком?), ще мені сподобалося, як ми до Харкова їздили на виставу про американського поп-співака.

Надивився на театр в Герцег Новому і сам схотів в актори записатися, а що, хай мене навчать грати королів і принців крові. Щоправда, п’єсу в Герцег Новому нам не пощастило побачити, тож треба колись повернутися. Принагідно надсилаю тобі фото чудесного театру.

Сонце мандрує по небу і припіка, тож ми влаштували собі пікнік на узбіччі з краєвидом на найтоншу частину Бока-Которської затоки, яка колись вважалася південним фіордом. Цю частину затоки місцеві називають «рот».  Раніше бока-которці по дну цього «рота» натягували ланцюги, зупиняючи таким, доволі хитрим робом, турецькі човни. Назва Бока-Котор дуже мило перекладається. З італійської «бока» – «рот», виходить українською буде Рот-Которський, де ж тоді інші частини тіла? Ніс-, вушка-, лапи-, нирки-которські?

Ми вже такі просолені всі тут стали, як таранька. Попри холодне море з води не вилазить навіть Валька. Тепер як тре помідора солити – собі хутро облизую, як це роблять коти.

На кордоні Чорногорії з Хорватією дядько в кашкеті просить всіх нас визирнути у віконечко, звіряючи наші мармизи з паспортами, тож і я підставляю свій писок під дрібний дощик, який щойно розпочався, і вистуджене вересневе повітря. «Кашкет» нас розглядає і вирішує пропустити.

Якби ти подивилася в їхні паспорти,

що пахнуть гірчицею і шафраном…(с)

Їдемо гірською дорогою, але не з тих, що забиває подих. Ліворуч – дерева, скелі, праворуч – прірва, а десь в кінці нашого шляху – Дубровник.

Як хороше у вересні на морі. Менше галасливих російських туристів і непотрібної біганини. Більше спокою, моря, неба, смокв, гранатів і риби. Цього літа я як ніколи помандрував, тепер готовий до уроків географії. Не порівняти знайомство з країнами книжкове (хай навіть книжечка з яскравими кольоровими малюнками і мапами) з вранішню кавою у Копенгагені, горнятком шоколаду в Гельсінкі або круасанами в албанському парку, ехххххх, хазяйка, таке не забувається.

Йой, аж дух перехопило, несподівано праворуч з аквамаринного плеса (Адріатика несамовита) випірнув помаранч-Дубровник. Брами, мури, пристінки, бруківка, лабіринти, балюстради, двори, дворики, церкви, каплиці, вежі, підмурівки, підвали, льохи, пивниці, храми і люди, люди, люди. І галас, і тисячі мов, так, що захотілося затулити вушка лапами. Вавилонський Вавилон одним словом. Тут легко загубитися, заблукати, розчинитися в натовпі, оно вже де мої дівчата, на верхній балюстраді, немов балерини, вітер вхопився їм за спідниці, і я боюся, щоб бідосі не злетіли як Мері Попінс.

Я злітав, а знизу мені махали

сто розлук, сто крил в екстазі шаленій,

рок-зірки, блудниці, посли, генерали… (с)

Ну а далі за текстом, ти знаєш.

Дубровнику пасує зима, як ялтинським пальмам сніг. Тоді можна довго стояти на пірсі, годувати котів, загортатися в завбачливо принесену ковдру, розмовляти з рибалками, ловити газету, яку поцупив вітер, таки впустити її і довго дивитись, як папір намокає і поволі стає схожим на велетенську медузу. Тоді вже тут, певно, не продаватимуть морозиво, не буде таких черг до вбиральні і мешканці старого міста зможуть сушити білизну і відпускати дітей поганяти м’яча.

З ідеї замешкати в Дубровнику нічого не вийшло. І ти знаєш, хазяйка, справа навіть не в ціні. Хочеться додому, до дядька Іхтіандра, тобто Ераста, який наготував уже нам мармеладу. Той мармелад – окрема історія. Ще в Києві ми замовили віллу лише зі сніданками, і відповідно все, що не з’їдалося забиралося в номер, але ти ж знаєш, я ще росту, тому не з’їдався чомусь виключно мармелад. Коли він уже не вміщався до холодильника, у нас виникла ідея продати мармелад в Албанії – там же ж комунізм -, а комунізм це черги за цукром і горілкою, отже і за мармеладом. А ми, значить, гроші майже всі витратили на екскурсії. Я спочатку думав, дівчата люблять прогулянки морем, а потім збагнув, що це скоріш захоплення гідом. Ой і багато ж треба мармеладу, щоб заплатити Радкові за його човна...

Давай прощатися, хазяйка, бо наші вже сідають у авто.

P.S. Цікаво, що завтра дадуть на сніданок. По парних дають варені яєчка, а по непарних – паштет. Добре, завтра дізнаюся, бувай. 

У тексті використано вірші В.Н., Б.Г., С.Ж. і Ю.А.

В Хорватії Степану допомагали моделі агентств «наінУ» і «Ça va» Валентина Романенко, Наталя Негрей та Катрін Несененко.