«Повелитель бурі»: Скриня болю

Що, власне, діється на екрані? Бачимо будні патруля саперів у Іраку. Командир підрозділу гине на початку, тож на зміну йому присилають такого собі сержанта Вілла Джеймса (Джеремі Реннер). Його пригоди, стосунки з однополчанами і складають сюжет, увінчаний позірним хепі-ендом. Здавалося б, нічого особливого, втім, нова картина Кетрін Бігелоу спричинила вкрай гострі суперечки серед глядачів і критиків. Американській кіноакадемії закидають надмір політкоректності, «Повелителя бурі» (оригінальна назва «The Hurt Locker») звинувачують у неточному зображенні війни, у невідповідності традиціям антивоєнного кіна і навіть у пропаганді на користь американської армії.

Спочатку про зображення. Фільм американський — за виробництвом, чіткістю сценарної структури, грою акторів, але європейський за режисурою. Помітно, що Бігелоу добре засвоїла кінематографічні уроки Старого Світу, від неквапної метафізики Тарковського і Антоніоні до пост-Трієрової стрибаючої камери. Одначе йдеться не про епігонство, бо врешті-решт різні компоненти поєднані авторкою у власний неповторний стиль.

Бігелоу творить багатопланове аудіовізуальне середовище, в якому герої могли б існувати максимально органічно. Звідси – на перший погляд зовсім необов’язкові, як для мейнстрімного кіна, акценти: облізлі коти кульгають по захаращених узбіччях, людина з телевізором на плечі зникає за рогом посеред гнітючої тиші — ось-ось може гримнути вибух, вихор пилу проноситься дорогою за спинами закляклих в очікуванні снайперського пострілу вояків, повітряний змій ширяє у небі після вибуху, і ще погляди місцевих, десятки поглядів з-за рогу, з-за фіранок, з мінаретів, з балконів, з тротуарів — уважні, викличні, похмурі, рідко — цікаві, а щоб дружні — то ніколи; абсолютно чужа для героїв країна.

Стилізація під репортаж — прийом з того ж ряду достовірності; адже бачимо війну через фронтову зйомку: ручна камера, зернисте зображення, різкий монтаж — це саме оптика активного спостереження і водночас погляд людини, втягненої в небезпечну ситуацію.

Окремо варто сказати про саундтрек. Об’ємне звукове полотно побудоване на різких контрастах: тягуча електронна музика, часом напружена, часом тужлива, чудово підкреслює емоційне забарвлення того чи іншого епізоду. Де-не-де фонограма проривається жорстким і оглушливим роком, шуми різного ступеня інтенсивності ще додають напруги; здригаєшся не від вибухів, а від звичайних побутових звуків, наприклад від падіння котрогось предмету.

Відповідність конкретним реаліям, за великим рахунком, для фільму Бігелоу не має значення. Безумовно, «Повелитель» буде зарахований до історії кіна як етапний серед стрічок іракської тематики. Але «The Hurt Locker» — не військовий і навіть не антивоєнний фільм у традиційному сенсі. Це – екзистенційна драма, котра в останніх епізодах підноситься до рівня притчі.

Адже подібність до Іраку потрібна у загальних рисах, лише заради впізнаваності сучасним глядачем. Так само будь-який драматург — якщо не йдеться про умовний театр — розгортає дію в декораціях сучасної йому епохи. З іншого боку, війна є ідеальний смислоутворюючий мотив, бо саме на війні будь-яка людина — байдуже, на чиєму вона боці — мусить постійно вибирати між життям і смертю, і саме на граничному загостренні вибору і побудований екзистенціалізм.

Несуча вісь, рушій драматургії фільму (сценарист Марк Боул) — це так само проблема вибору одразу в двох площинах. Правильний вибір — то щоденна робота і повсякчасний ризик сапера. Є і глибший пласт: сутнісний вибір головного героя. Сапер від Бога, сержант Вілл Джеймс знешкоджує найскладніші пастки, страху, здається, взагалі не знає. Він спочатку виглядає таким собі типовим ковбоєм, класичним «хорошим хлопцем» — аж занадто хорошим. Але це не є стандартно голівудський вибір між добром і злом, навіть не гонитва за адреналіном (у цьому сенсі епіграф до фільму «війна — це наркотик» може ввести в оману), то радше амбівалентність героїв Альбера Камю. Вілл кожного разу лізе в саме пекло, бо тільки тоді почувається живим. Мирне існування його відштовхує: це передано блискучою сценою, коли він пробує на прохання дружини вибрати в супермаркеті одну пачку пластівців із сотень однаковісіньких. Він не знає, що робити у цій травоїдній дійсності. І тому, зрештою, знов одягає важкий спецкостюм, і знов до кінця патрулювання — 365 днів.

Замкнений час на екрані означає також і замкнений простір. Герой вертається у таку саму ситуацію, з якої починав.

«Hurt locker» перекладається як «скриня болю». Ідіома, що означає період невідворотного фізичного або емоційного болю. На сленгу американських саперів у «hurt locker» потрапляють сапери, що підірвалися.

Також це є місце, куди потрапляє той, кому випало бути побитим або відчути біль.

Час Вілла безвихідно замкнений, так само як і його простір.

Скриня болю — туди ув’язнив себе герой. Скриня завбільшки з життя. Навічно.