Повсталі з небуття захопили журналістів на Замковій горі
Повсталі з небуття захопили журналістів на Замковій горі
Близько 20 журналістів пройшлися «книжковим рейсом» за романом Галини Вдовиченко «Тамдевін», що раніше мав назву – «Замок Гербуртів», та роману Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля». Організатори анонсували цей захід досить інтригуюче: «Тринадцятого о тринадцятій» – презентація двох Галин «на пленері». Це пояснювалося тим, що подія стартувала 13 вересняо 13-ій годині в рамках 16 міжнародного книжкового ярмарку «Форум видавців». За 100 км від Львова, на Замковій горі у Замку Гербуртів – учасники дійства співали, танцювали і смачні страви куштували.
Ідею провести презентацію двох книг у справжньому Замку Гербуртів запропонував головний редактор видавництва «Знання» Мирон Іваник. Добромильска, старосамбірська та тернавська влади радо підтримали цю ідею, бо вирішили віддячити за рекламу їхнього краю у сучасній художній літературі.
Подорож почалася у Львові, а перша зупинка була у селі Стара Сіль біля «Вілли Анни» з похиленим флігелем на горі. Тепер ця вілла стала неврологічним відділенням і зовсім не вписується у загальний антураж старих сільських хат. Місце неймовірно тихе, спокійне, і якби не служба у церкві на пагорбі, спів хору якої лунав на все село, здавалося б що ти опинився десь на краю світу. Однак, цікавість усіх журналістів не зупинилась на модерній архітектурі «Вілли Анни». Усі пішли дослухатися церковної служби… Задніх біля огорожі Божого храму пасли ми, тож довелося доганяти автобус. З цього і почалося замилування ока (тобто усіх журналістських очей). Як же після цього не повірити у дивні вкраплення-розповіді Галини Вдовиченко у романі «Тамдевін», де загубитися у лісі дуже просто через свою легковажну цікавість або якийсь необережний крок у буквальному значенні?
Далі ще одна маленька зупинка: в осінньому тумані видніються дві гори-сусідки – (Чернеча) Монастирська та Сліпа (Замкова). Ми прямували до Замкової, саме тієї, на якій нас мали зустріти мури Замку Гербуртів.
В селі Тернава письменниць урочисто привітала місцева влада. Журналістів посадили на фіри (брички) з кіньми. Ми не сіли, а посунули на гору пішки. Дорогою мої товариші поволи себе як досвідчені знахарі: рвали звіробій, шипшину, материнку, від якої дух забиває, шукали «псилобіцин» (ті самі галюциногенні гриби) і ковтали ягоди ожини. Я зацікавлено і не відсторонено спостерігала за ними – ожина дуже смачна.
Нарешті ми вийшли на гірський шлях-серпантин та здолали останні трохи заїжджені фірами метри до замку. І тут раптово побачили величезну кам’яну арку – в’їздну браму, а навколо неї – кам’яний півовал, що колись був надійним замкненим колом для його мешканців.
Перед входом затрималися всі. Журналісти готували фотооб’єктиви, а на вози всідалися жінки, заради яких все це й почалося: авторки романів Галина Вдовиченко та Ірен Роздобудько, натхненниця та засновниця літературного конкурсу «Коронація слова» Тетяна Логуш та директор видавництва «Нора-Друк» Елеонора Симонова.
Місцева влада припросила всіх до обіднього столу, а навпроти вже грали музики в українських сорочках – гурт «На драбині». Ці хлопці перед Добромилем, здається, мають особливий статус: їхні пісні ніколи не заважають і в той самий час – зачіпають за живе. Письменники, видавці і журналісти бадьоро закидали п’яти у танку, весело підспівували.
Після танців зголоднілі гості просто накинулися на сало, часник, сир, масло найбільшої у світі жирності, лісовий мед, квашені огірочки, пиріжки з вареною картоплею, борщ із м’ясом та нову горілочку «Тамдевін’як».
«Тамдевін’як» нічим не відрізняється від горілочки місцевого виробництва «Гербуртівки» – взагалі то це одне й те ж саме, просто хтось із господарів цих країв перейменував її, поки що усно, на честь роману Галини Вдовиченко, і жарт видався вдалим.
Гості підходили до смаженого кабанчика зі свіжою картоплею, хтось слухав музик, хтось тримав чарочки, вислуховуючи тости від Галини Вдовиченко, Симонової Елеонори, Галини Пагутяк, сільського голови Тернави Василя Іванника, голови Старосамбірської районної ради Володимира Грабового та інших.
Про історію ж цього замку, цього краю, про родину Гербуртів всі чомусь слухали з особливою і вдячністю в очах – може перед вовками, може перед Карпатами, може перед Гербуртами, а може перед Богом. «Гербурт Ян Щасний залишив по собі хорошу пам'ять – він дбав про людей. І в ті часи, коли він тут був, Добромиль отримав Магдебурзьке право. Це людина, яка перейшла на українську мову, він писав українською мовою. Він був з родини римокатоликів, але вважав себе українцем, писав українською мовою, захищав православних. Це була унікальна особистість, про яку треба особливо згадувати. Тут всі пам’ятають про Гербурта: от сьогодні ми їхали: зустрічаються дві футбольні команди «Тарнава» і «Гербурт», а в центрі – кафе «Гербурт» – розповіла Галина Вдовиченко.
Галина Вдовиченко вкінці сказала, що ця зустріч має стати набагато масштабнішою і добре було б аби тут, у стінах цього неймовірно містичного і могутнього замку щорічно проводився фестиваль.
Навмисне чи ненависне – дві Галини (Пагутяк і Вдовиченко) написали двічі про Добромиль? Кажуть, що ні. Тут є певні містичні збіги. Галина Вдовиченко пояснює це так: «В мене так сталося, що пізнання цього Старосамбірського району почалося разом з читанням книжки Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля». Я була вражена тим, наскільки моє сприйняття Добромиля, Старосамбору, збігається, в чомусь містичних, в чомусь не подібних на жодне інше місце в Україні, з тим, як це Галя подала у своїй книжці. Власне ми і зійшлися на цьому ґрунті, на тому, що ми дуже по-особливому ставимося до Старосамбірщини».
Марина Новікова
Фото Олени Максименко
