Про «Мистецький Арсенал»

У «Мистецькому Арсеналі» відкрилася перша масштабна офіційна виставка.

Важливо підкреслити, що то не було «відкриття музею», як написав дехто з колег, а саме експозиція «De Profundis» («З глибин...» — перший рядок 129-го псалма «З глибин взиваю до тебе, Господи») у рамках Днів Мистецького Арсеналу. Попередні виставкові проекти ініціювалися приватними особами або громадськими структурами; відмінність «De Profundis» у тому, що вона проведена державою і більш-менш відповідає проголошеному формату «Арсеналу» як такого собі комбінату культурних надбань.

Для першої презентації обрали скульптуру. Статуї, рельєфи, інсталяції звезли з усієї України, позичивши експонати з музеїв та галерей Києва, Львова, Черкас, Херсона, Запоріжжя, Переяслава, історико-культурного заповідника «Трипільська культура», а також із приватного зібрання Ігоря Воронова. Розділи розташовані по історичних періодах: Трипільська пластика (V — III тис. до н. e.), прадавня скульптура (II тис. до н. е. — XIII ст.), народна дерев’яна скульптура (ХVII — XІХ ст.), барокова скульптура «львівського Мікеланджело» Йоанна Пінзеля і його школи (ХVII — XVIII ст.), класичний авангард (ХХ ст.) — Олександр Архипенко, нарешті, гідна добірка робіт сучасних українських скульпторів. До того додана окрема секція «Мистецький Арсенал: минуле й сьогодення», присвячена історії будівлі на вулиці Мазепи.

Супровідні заходи поєднували музику та відео: віртуальний концерт «Антологія української хорової музики» (хорові твори від церковних середньовічних монодій до кантати Валентина Сильвестрова у запису, під відеопроекцію фільму Олександра Дірдовського), медіа-інсталяція «Чаша покаяння» (вокальні твори одного з найцікавіших київських композиторів Вікторії Польової у запису та відео Дірдовського) і живий концерт «Дмитро Бортнянський та українська музика XX ст.» (фортепіано — Євген Громов).

Скульптурна експозиція заворожувала як різноманітністю, так і несподіваними внутрішніми паралелями, коли архаїчна пластика скіфської доби перегукувалася з новітніми експериментами, а барокова іронічність Пінзеля відлунювала у вправах постмодерних скульпторів. Організаторам вдалося показати тяглість і оригінальність українського мистецтва різьбярства, виставивши його найкращі зразки. Музична частина була варта найвищих похвал. Євген Громов так само будує свої програми на співставленні давньої, доромантичної традиції і здобутків академічного авангарду; контрасти і паралелі між творчістю Бортнянського та наших сучасників надали структурі концерту вишуканості й енергії.

Шкода тільки, що високопоставлені гості, котрі прийшли на захід, супроводжуючи Віктора Ющенка, виказали свою погану освіченість і ще меншу вихованість: вставали, ходили, говорили по телефону, просто розмовляли — часом музику майже не було чути. На щастя, після першого відділення нечемнота — політики та їхній почет — ретирувалася, й надалі концерт тривав без перешкод.

Ситуація з «Арсеналом» — це той випадок, коли на першому етапі важливішою від змісту є форма. Адже «З глибин...» є ще свого роду проміжним звітом, демонстрацією того, на якій стадії готовності перебуває найамбітніший музейний проект за весь час незалежності.

Отже, ворота на вході — авторська робота львівської майстерні «Писанка» під назвою «Древо України», — справжній зразок ковальського мистецтва. На подвір’ї розпочато планування парку скульптур, але до завершення роботи ще далеко; так само з озелененням, із освітленням, із лавочками, туалетами, допоміжними службами. Що ж до власне старого Арсеналу, то, як і раніше, задіяне тільки східне крило. Вставили нарешті нормальні шибки, через те у приміщенні перестало бути холодно, мов у погребі. Всередині не лишили цегляну кладку стін — її заґрунтували й побілили, причому останнє зробили халтурно, найдешевшою побілкою, котра ще й мазала одяг гостей. А ось цегляну фактуру стелі й стін знадвору зберегли, підкресливши жовтавим напівпрозорим покриттям. Таке поєднання: ясно-лимонна стеля, білі стіни, високі вікна у темних рамах — здається не найгіршим саме для експозиційних проектів: багато світла, великі білі площини, на тлі яких можна добре подати як живопис, так і об’ємні експонати. При декоруванні утримались (принаймні наразі) від кітчевих розписів у псевдофольклорному стилі — це невиправно зіпсувало б інтер’єри.

А втім, про кінцевий результат говорити зарано. Більша частина Арсеналу ще не відкрита. Конкурс на проект реконструкції виграла японська фірма, сумніватися в її професійності нема підстав, але, як показує сумний досвід підготовки до Євро-2012, навіть виграш нічого не гарантує у такій корумпованій галузі, як будівництво. Що далі — можна буде побачити вже у вересні, коли відкриють скіфську колекцію, та під час «Гоголь-фесту», який, можливо, охопить незадіяні досі площі.

Повертаючись до змісту, мушу зазначити, що це незабаром може стати великою проблемою. Адже для підтвердження статусу «українського Лувра» треба мати відповідну колекцію. А де її взяти? Колекції і того таки Лувра, і віденського «Кварталу музеїв», про який також люблять згадувати упорядники Арсеналу, збиралися десятиріччями. Забирати щось у регіональних музеїв було б просто непорядно. Треба виходити на аукціони, працювати з колекціонерами, а це означає чималі правильно витрачені гроші, залучення справді компетентних спеціалістів, одне слово — такий рівень професіоналізму, якого в наших анархічних умовах наразі досягти важко. Головне, щоб Арсенал перетворився з «забавки Президента», як його зараз переважно сприймають, на дійсно престижний, загальнонаціональний проект і гуртував би всіх людей, які можуть вплинути на його долю, самим фактом своєї важливості і сьогодні, і для наступних поколінь можновладців та меценатів.

Дмитро Десятерик