«Тарас Бульба»: Програна битва

Більшість коментарів щодо «Тараса Бульби» так чи інакше стосуються ідеологічного боку проекту. Тож одразу варто обмовитися, що в цьому тексті мова йтиме про мистецькі якості фільму: на моє переконання, тільки таким чином можна адекватно оцінити роботу Бортка. Переведення дискусії в іншу площину перетвориться лише на висловлення тих чи тих політичних позицій, а суть, тобто власне фільм, лишиться поза увагою.

«Тарас Бульба» починається чорно-білим прологом: герой промовляє перед своїм військом про товариство, віру, руську землю. Ця сцена важлива тому, що в ній чітко позначені наміри режисера, тут, мов у зародку, міститься увесь фільм.

Все, що бачимо далі протягом більш ніж двох годин — це чорно-біла картина світу, майже цілком позбавлена напівтонів. Є тільки доблесні козаки, є Бульба — не батько, не чоловік, а вождь; є їхні люті вороги — поляки, справжні виродки. Гоголівський гумор — це перше, що постраждало від такого підходу. Все надзвичайно серйозно. Практично кожна фраза, кожна ситуація просто лускають від натужного пафосу. А коли все-таки комічних моментів не оминути, як, наприклад, у хрестоматійній мізансцені писання листа турецькому султанові, то виходить не дуже дотепно.

Без сміху нема й переконливої драми, і тих колоритних козацьких характерів, котрі саме і створюються поєднанням сильних і різних емоцій. Бортко бачить гоголевих героїв одновимірними вояками, запрограмованими тільки на смертний бій, без будь-яких інших почуттів, окрім праведного гніву. Відповідно, виконавці грають скуто, часто без натхнення — і то не їхня вина, адже вони просто не дістали потрібних настанов. Вдалі ролі можна перелічити на пальцях однієї руки. В Остапа Ступки відчувається добрий театральний вишкіл, так само і з Михайла Боярського вийшов на подив правдивий козарлюга — колишній мушкетер перевтілився в затятого запорожця. Що ж до Богдана Ступки, то в його Бульбі відбилася вся суперечливість фільму. Найкращі моменти — це коли Богдан Сильвестрович грає, спираючись на власні акторські інстинкти, проявляє свій талант майже несвідомо. Однак щойно доходить до тих таки «вождистських» сцен (котрі дуже сповільнюють фільм), не допомагає навіть велике обдарування Ступки-старшого. До речі, вищезгадані монологи про віру, землю, товариство, що їх, навіть умираючи, постійно повторюють персонажі, звучать надзвичайно фальшиво й штучно і більше скидаються на виступи партійних активістів, аніж на слова живих, реальних людей. Забагато таких виступів під кінець, коли фільм майже втрачає цілісність.

Здається, режисер узагалі почувається в історичному жанрі не надто впевнено, що було помітно ще по «Майстру і Маргариті». Ненатуральність переважає навіть у тих таки жанрових подробицях. Новенькі, з сучасними шибами будинки, щойно побудовані на Хортиці, свіжепошиті в костюмерних цехах військові строї більше пасували б для фольклорного концерту, ніж для фільму, що за своїм задумом претендує на певну переконливість. Постановка двобоїв і загалом усіх бойових епізодів — що є головним елементом для будь-якого історичного блокбастеру — настільки невинахідлива, що просто стає дивно. Невже ця мішанина кволих тіл, ці одноманітні удари, ця повна відсутність захвату бойового завзяття дійсно ставилися знаменитими американськими фахівцями, як про це заявляють автори фільму?

Окремо слід сказати про музику. І в Росії, й в Україні є чимало чудових композиторів, які пишуть в тому числі і для кіно. Тож вибір на користь Ігоря Корнелюка надзвичайно важко пояснити раціонально: ніяких особливих заслуг, окрім переписаної у Енніо Морріконе наскрізної теми до серіалу «Бандитський Петербург», цей плодючий виробник попси не має. Однак — запросили, на жаль, і він зробив лише те, на що здатний: спаскудив своїми аранжуваннями кілька народних мелодій та «налабав» вульгарний синтезаторний мотивчик, настільки ж доречний у фільмі, як сідло на корові.

Про недоліки і провали можна писати ще і ще, однак нема бажання якраз через прикре відчуття втраченого шансу: адже могла б бути дійсно яскрава картина.

Тим паче в Рік Гоголя.