Тельнюк: Сестри - Розмова в музеї

Інтерв’ю з сестрами Тельнюк

«Не треба писати грубо. І до речі, це зовсім не інтерв’ю, це життя.»

 Галина Тельнюк, «Ціль»

За той час, доки це інтерв’ю готувалося до опублікування, воно вже саме практично встигло стати «музейним експонатом». Але ті речі, про які говорили сестри Тельнюк, жодним чином не втратили актуальності. Бесіда, котра відбулась в приміщенні музею Лесі Українки, розпочалась з діалогу з Лесею Тельнюк, котра звичайно дає короткі, але змістовно насичені відповіді. Оскільки сестри звикли працювати разом, на початку інтерв’ю відчувалось, що відповідати без сестри для пані Лесі дещо незвично, бо пані Галина зазвичай доповнює більш розгорнуто. Хоча пані Леся швидко відволіклась від того, що поруч нема сестри, і доволі вільно відповідала на питання. Коли Галина Тельнюк з’явилася, то сестри деякий час відповідали разом, а потім пані Леся відлучилася, даючи змогу сестрі самій відповідати. Така поступова зміна тих, в кого було взяте інтерв’ю, додавало розмові ефекту п’єси. П’єси в музеї.

Для Вас творити – це щоденна потреба?

Леся Тельнюк: Смішне запитання. Мабуть, якщо ми співаємо. Хороше запитання, хоча здається воно простим. Бажання творити взагалі породжує життя і народжує, і воно є саме сенсом життя, так що ми намагаємось творити в будь-чому, навіть в простих речах побутових для того, щоб створювати свій світ, не закисати, формувати навколо себе середовище, в якому нам було би комфортно, яке б ми любили.

Як Ви оцінюєте зміни в українській музиці за останні 10 років?

Л.Т. Як каже моя сестра Галя – десять років тому у нас була якась надія, було більше шансів. Зараз важче, і ситуація ускладнюється тим, що «гламурна попса» має в своїх руках повністю інформаційний простір. Групи, які займаються андеґраундом, альтернативні – це мистецтво, люди, які серйозно займаються музикою, поезією. А ті займаються грішми. І вони так завоювали простір, що тим, хто займається музикою, туди просто зась. Це дуже негативно впливає на інших. Впливає на молоді вуха, і наповнює абсолютно не тим, чим потрібно, голови людей, дітей особливо. Тому що слухаючи і сприймаючи гламурну попсову музику, це все «євробачення», вибачте, відстій цей, і вважаючи це чимось цінним, тим самим просто нівелюємо правильні речі.

Галина Тельнюк: Вони зміщені просто.

Л.Т. Так, зміщені абсолютно.

Г.Т. Найголовніше, коли заглиблюєшся, і щось читаєш для себе. Сам себе порятуєш – будеш жити. «Натовп є зло», я колись це прочитала у Сенеки. Мені тоді було двадцять років. Я для себе зробила дуже велике відкриття, і це майже переворот був для мене в тому віці. І весь час мене розривало на різні сторони, я не розуміла як же жити далі, якщо говорять про загальноприйняті речі, що їх визнає світ – це добре. Чи добре, що тебе визнає світ, чи не добре? І що таке світ? Тоді починають поняття вже такі розмежовуватись – «що таке світ?», «що таке люди?», «хто такі люди?», «що таке народ?», «що таке твоя країна, в якій ти живеш?» І коли починаєш відсікати, в тому числі свої розчарування, коли ти б’єшся весь з роздертими колінами і ліктями, доповзаєш власне до свого «я» – робиш таке коло в себе, навколо себе, знов потрапляєш в себе. Це –плід, який ми вирощуємо, наше життя, який ми принесемо до смерті. Тобто, власне ми прийдемо до кінця нашого життя, і цей плід, яким він буде, яким ми його виростимо – це залежить лише від нас. Світ до цього не має ніякого відношення, виявляється. Лише твоя внутрішня боротьба з ним і твій опір. Якщо ти зрозумієш, що ти є світ, і є самоцінним.

Л.Т. Так, але молодим людям це важко збагнути. Таке приходить з часом. Звідкіля їм брати сили?

Сестри: З себе!

Г.Т. Чиста кров твоя. Рекомендації самі життя дасть. 

З одного боку, Ви любите давати камерні концерти, але в той же час намагаєтесь зазирнути з концертами майже у всі куточки України. Концертну програму «Вітер століть» Ви не представили в Києві. Чи пов’язано це з тим, що Київ і так перенасичений різними подіями, а ви хотіли донести свою творчість туди, де її бракує найбільше?

Г.Т. Так, першочергове завдання було поїхати в ті міста, в які не доїжджає взагалі така музика. Де люди дезорієнтовані. В Києві хоч якісь є моменти віднайдення речей, так би мовити, позапланових, позамасових, таких унікальних штучок. Андеграундівських, то цього менше. Але в Києві коштів просто не знайшли. Це дві групи, це сцена, оренда залів дуже дорога. Але ми пробуємо з Лесею абсолютно різні варіації. Ми зробили клубний тур Україною «СХІД-ЗАХІД: передріздв'яний». Це була музика, в якій інтиму не було. Це інтим клубного рівня, скоріше фізіологічний, тому що там були барабани, і дещо навіть агресивні речі, і вони потрібні теж. Пробуємо і будемо робити абсолютно різні речі. Це не означає, що ми будемо лише в камернім плані виступати. Це ще одна сторінка. І вистави хочеться робити якомога більше, і мультимедійних різних штук, і театральних, і акустичних, і прозових. І альбом є думка зробити музично-прозовий. Треба бити усі точки в які тільки можеш. Вони не дають і не пускають, а треба бити. Злити їх, злити! Проїдати їх, тому що а як же інакше? Штрикати треба цього великого монстра, який думає, що він розповзся на всю земну кулю, охопив, і диктує свої закони: як треба жити, які кольори вбирати, яких жінок любити, яких чоловіків, які треба костюми носити, які пісні співати, яка пісня найкраща буде в Європі. Реклама – двігатєль обмана.

Ми не стали перед вибором, чи їхати на Євробачення, чи в музей Лесі Українки. Ми вже такі, які є по своїй суті.

«Вітер століть» – це повністю сестри Тельнюк, окрема програма; «Кому вниз» – окрема програма. Чи є треки дуетом?

Г.Т. Ми мріємо зробити спільно декілька пісень. Причому вже стільки років, що це переросло в майже істеричну мрію. Ми не виконуємо якусь пісню разом, тому що і в них повноцінна велика програма, й у нас. Українська класика фактично вся. І у них так само XIX-XX-го століття, і XXI-ше, якщо говорити про Середу, вже як класичного українського рок-поета, з високими вимогами до себе. Звичайно ми думали, київський концерт, ми таку втілимо ідею, щоб на сцені одразу було два гурти, щоб ми зробили таку між собою «перекличку». Дві установки, повністю, з екранами. Це не наша ідея була, це, власне, ідейний натхненник – Ірина Плехова. Вона задумала дуже багато. Інтерактив з дітьми, наприклад, що вони писали свої вірші в містах на плакатах. Багато речей можна робити, але знов ж таки, це коштовні проекти. Ми потужно шукаємо гроші. Якихось розумних українських бізнесменів, які не лише ходять в казино і по корпоративах, а їм ще щось потрібне в цьому аспекті. Сподіваюся, такі знайдуться, і все буде добре, тому що такі люди в принципі є.

Яким альбомом ви більше пишаєтесь, як живим альбомом, «ТЕЛЬНЮК: live краще», чи «Live in Canada»?

Г.Т. Вони специфічні трохи, тому що альбом «Живі концерти в Канаді» був ціленаправлений. Це була програма присвячена перепохованню Василя Стуса. Тобто це була серйозна річ. Ми їхали на спеціальне запрошення. Це було тридцять концертів в Канаді, різними містами. Деякі дні у нас було по декілька виступів. За два місяці гастролів це було жахливо важко. Але ми говорили те, що хотіли сказати. Власне ця програма задумалась, коли Василеві Стусу ще виповнилося б шістдесят років. І ці пісні народились вже тоді. Вони зараз в «Стусовому колі» оновилися. Тоді це була програма кривава, вона і важка була, і технічно це все на своїх плечах було винесено.

А останній «лайвовий» альбом, який сьогодні ми видали, це і програма «Жовта кульбаба», яка вже була перевірена. І ті пісні, старші, включені в концерт, які, на наш погляд, «достигли». Не треба було нічого доводити. Прийшли глядачі, які нас люблять, які нас знають, і ми зробили такий концерт, і його записали, як пам’ять. Представили найкращі пісні. А ту програму треба було ще пробивать, і не так просто було. Нам легше відіграти тридцять концертів в Канаді, і приїхати в Україну з цією вже відкатаною програмою. Ми не змогли її показати на Україні, бо в двох місцях не можливо було знайти гроші. Кучмівський режим. Це взагалі! «Какой Стус?» Ніхто навіть чути нічого не хотів, ні на державному рівні, ні на рівні «Просвіти», ні на якому. Причому, це дуже скромно виглядало в плані гонорарів. Це ж ніяких там рейдерів немає, коли мерседеси – «пажалуста падайте». Це ж взагалі не про це мова. Але з «просвітницької» точки зору це було неможливо. Ці два проекти таки цього року вдалися. Дивовижно! Я навіть не повірила, коли вдалося зробити і «Вітер століть», все таки сім міст, і «Стусове коло», це було п’ятнадцять міст. Восени цей проект буде показано в Росії. Тобто, є якась надія, потроху розрухується.

Альбом «На межі» це був розтиражований демо-запис, який Ви представили в Канаді, чи це був повноцінний альбом?

Г.Т. В принципі, це демо-запис, який видавався в Канаді. Це не був повноцінний альбом. Під час концертів всі хотіли чути одразу що є, але технічно це було не можливо. В 1999 та 2000 роках ми зробили цю демо-версію. Кожен концерт для альбому «Live in Canada» записувався, ми з пультом поїхали. Зараз роблять фірмачі американці. Ти виходиш з концерту, і одразу продають нарізані диски. Ти можеш купити, от вже щойно. Тоді це було при тих технічних можливостях дуже складно. Ми зробили «На межі» спеціально після першого концерту, коли канадійці почали питати: «Як це звучить, як це буде?», для того, щоб показати, якою програма буде. Все йшло з великими труднощами, треба було весь час доводити, що це потрібно, це якісно, це живий концерт, що це живий звук. Тому коли ми записали ці концерти і записи привезли в Київ, ми вже відібрали ті декілька міст – там, на альбомі, здається, вказано – п’ять найбільших залів, з яких змонтований концерт «Live in Canada». П’ять міст – Монреаль, Торонто, не пам’ятаю, які міста ще точно увійшли. Бо там ще тексти, я говорю, пояснюю. Там багато хто не розумів, і потім вже робили такі концерти з перекладом. Один концерт був, що ми везли роздруківки, програмки для англомовних. Павло Тичина – то розказати, хто це такий взагалі, вони не знають. Чи Стус. Такі речі технічно дуже непросто зробити.

Чому припинилось висвітлювання текстів на Сумно?ком?

Г.Т. В мене нема часу. Є багато, їх треба оформити, поставити, і не кожен ти хочеш ставити. Я намагаюся щось робити в цьому плані. Я не ставлюся до цього, як до такого, що я мушу робити кожен день. Звичайно, хочеться більше, частіше. То інтернет вирубився, то ще щось таке. То сумніваєшся в собі. Дуже ж багато, знаєте, іноді людина буває і сумнівається, і боїться, і переживає, – а нащо це треба, а кому це треба? «Якщо є Рільке, то чого ти лізеш?» Пишу щось…

В 1994-му році, в одному з інтерв’ю, Ви сказали про бажання видати творчу спадщину свого батька. Чи побачили світ ці видання?

Г.Т. Три книжки було видані після його смерті. Це було максимально, що можна було зробити. Тому що ситуація, і економічна, і технічна, дуже стала важкою. Економічно – це треба вкладати гроші. А технічно – це зовсім окреме життя для цього треба. І весь час відкладається, і думаєш, коли ти це зробиш, чи як ти до цього і повернешся. Уривками я це розшифровую в щоденникових записах. Чому я навіть щось своє не пишу? – З часом просто неймовірно. Просто якийсь такий жахливий стан дуже вимотує. Дуже важко іноді виспатися. Цей тиждень у нас просто страшний був. І ти вже думаєш, яким чином чи сядеш, чи перепочинеш. Але ж з батьком, стільки думала й перечитувала його спадщину, архів його речей. Дуже багато, є те, що цікаво, і те, що варто зробити – видати нове. Але на сьогоднішній день, я би перевидавала старе, тому що в нього є потрясаючі речі такі «Грає синє море», «Неодцвітаюча весно моя», «Яром долиною». Це потрясаючі його романи, які, наприклад, наступного року ми думали перевидати, ніж опубліковувати, видавати щось нове. Тому що це – робота не однієї людини. Повірте мені, це треба абсолютно відмовитися від усього. Я пам’ятаю, як він працював, коли займався творчістю Тичини, видавав його. Він тридцять п’ять років поклав на це. Не один день. Справа не одного року. І Павла Усенка також упорядковував. Надзвичайна праця і відповідальність. Фактично все, що видане, я уклала. Тобто повну уяву про це я маю. І маю взагалі саму ідею описати трагедію Станіслава Тельнюка, і в літературі, і в житті. Ця ідея моментами то виникає знов в якийсь момент, то залишає мене. Тобто, що не потрібно це рухати і підіймати. Зараз час дуже визначених пріоритетів, в цьому плані, і дуже він непростий. Зараз так багато людей пишуть. І пишуть всі. І пишуть про все. І відкриваєш Інтернет – кожен письменник. Це добре – з одного боку. З іншого боку – не хочеш бути «там» так само, разом з усіма просто переписувати якісь дурниці, якісь реакції. Читала, там хтось, наприклад критикує мене, чи ще щось. Я ніколи навіть не відповідаю на такі речі. В цьому плані, я – поза дискусією. Так само з батьком, і з його творами, і з тим, щоб взагалі видаватися. Від кількості виданого якість не народиться. Тим більше, є вже такі якісні речі ним зроблені, то я би просто перевидавала його ці речі старі. А з поезією – в кожному альбомі ми його поезію включаємо. Він весь час з нами присутній. Я думаю, що, якби він хотів, щоб я дуже цим зайнялася, він би дав мені якийсь точний знак. Тому що він настільки добре знає, що ми робимо і як ми живемо, що я не думаю, що йому було би це приємно, наприклад, якби я рилася в цих листах, або якихось речах, і перевидавала зовсім підпільні речі. У нього не було такого, підпільних текстів особливих. Він не писав такої страшної «антисавєтщини», яка би зараз була «цікава», яку я би видавала. Ще на початку дев’яностих років воно нібито можна було, якби я була боліє юнкая дєвочка, то я би може влізла в це. Але я не відчуваю внутрішньої потреби – робити щось «на часі», щось таке особливе. Після того, як Україна стала незалежною, всі чекали, що ось, скільки зараз з’явиться літератури, та, яка писалась «в шухляду». А нічого особливого «в шухляду» і не писалося, тому що, фактично не було школи, не було сміливості. Вже це було розгублене покоління. Цим людям, які дітьми пережили війну, було надзвичайно складно. В них були ідеали, які потім були обпльовані і перекреслені. Їм було дуже важко щось особливе витворити. Тоді починаються претензії, чи ці люди можуть стояти в ряду європейської культури, світової культури. Чи це містечкові якісь там істерики та протести, чи це не політичні протести. Що цей весь процес все рівно за соцреалізм «з добрим ліцом». Фактично, таких бунтарських речей ніхто не промовляв. Я не за батька кажу, а так – загалом, за весь пласт культурний. Хто тоді отримував Шевченківські премії, в 1987-му році, і в 1989-му, того ми сьогодні бачимо в Шустера в програмі! Вони як були, так і залишилися. Диктують все. Вони своє перевидають і будуть перевидавати.

Одне з «Десяти питань»:

Десь приблизно посеред осені 2008-го року я бачив сестер Тельнюк в дуже елегантних платтях, і в супроводі знімальної групи на Андріївському узвозі. Це були зйомки якогось відео?

Сестри ТЕЛЬНЮК: Це була фотосесія до синглу (з фотографом Юлією Горобей), який зараз готується. Це буде сюрпризом для слухачів.

фотографії Юлії Горобей

 Незабаром ТЕЛЬНЮК: Сестри виступатимуть в ще одному музеї, 10 вересня, в рамках проекту "«Золоті Ворота» відкривають Герсу". Слідкуйте за анонсами.