«СахАра сАхара»: громадяни музичного світу
Створений 2008 р. дніпропетровський гурт «СахАра сАхара» можна назвати початківцем лише формально. Адже його основу склали учасники досвідченого інструментального колективу «Сахр», який мав неповторний власний стиль і певну популярність в Україні. По-друге, в «СахАри» є перевага над багатьма вітчизняними гуртами — без перебільшення, чудова вокалістка. Голос Валентини Левченко не просто сильний, а й емоційно насичений, адекватний для таких складних стилів, як джаз-рок, фанк, тріп-хоп, що переважають у репертуарі гурту. Основний акцент — на вокал і клавішні; вже перші записи показують, що у Валентини та компанії виходить легка — проте не легковажна — і водночас інтелектуальна музика. Дебют «СахАри», який відбувся минулого літа на кримському фестивалі «Сусідній світ», виступи у Києві підтвердили очікуване: успіх щонайменше серед поціновувачів якісної поп-музики — тільки справа часу.
— Як ви прийшли в музику?
— Я весь час співала, і виходило добре. Діти, котрі співають, так і ростуть: гуртки, студентські конкурси, а ось музикою як такою почала цікавитися на третьому курсі університету. Причому спершу в мене якраз був важкий гурт, хард-кор.
— Дивно, враховуючи ваш нинішній стиль... Як з’явився сьогоднішній склад?
— У Дніпрі був гурт «Сахр». Хоча вони грали переважно інструментальну музику, мені завжди хотілося співати з ними, та спочатку не склалося. Минуло чотири роки, і в певний момент у мене з’явилося більше часу для занять музикою. І ми зустрілися й почали пробувати працювати.
— Яка музична ідея тримає вас разом?
— Якщо говорити про склад, то це барабани, клавішні, бас, вокал та електронні звуки. Поп-музика «з людським обличчям» плюс сильна ритм-секція.
— Щойно заходить мова про сильну ритм-секцію, відразу ж хочеться спитати про вплив дніпропетровських рок-патріархів — «...и Друг Мой Грузовик». Їхня зв’язка бас-барабани справді знаменита.
— Проте вони зовсім інакші. Вони нам допомагають, вони наші друзі, їхній вокаліст Антон Слєпаков присутній у нашому складі, але виступає у незвичній для себе ролі — саме і відповідає за електронні звуки. А наша ритм-секція геть інакша.
— Є музика для ніг, є — для вух. До якої категорії належить ваша?
— Наша музика для того, аби слухати. Ми не дотримувалися навмисно якогось напрямку. Все почалося з басових ритмів і мого співу під них. Потім поступово підклалися інші інструменти, й вийшла врешті серйозна музика з серйозними текстами, для слухання. Вона подеколи навіть сумна і при цьому дуже наповнена, можна сказати, атмосферна. Хочеться, щоб люди, котрі нас слухають, занурювалися в ті емоції, які ми хочемо їм передати.
— Якщо ідентифікувати вас географічно, то ви — дніпропетровський гурт?
— Це значення не має. Дніпропетровськ — місто як місто. Я, навпаки, хотіла б від цього відійти. Адже ми маємо таку тенденцію — у Дніпрі багато різних гуртів, вони всі збираються, грають одне для одного в різних клубах, варяться у власному соку. Така субкультура, за моїм відчуттям, нічого хорошого не несе. Не хотілося б із цим ідентифікуватися. Взагалі не люблю рамки. Країна, місто, континент...
— Прагнете бути громадянами світу?
— Так, ба більше: через це мені подобається співати англійською більше, ніж будь-якою іншою мовою.
— Повертаючись до теми міста: чи можна говорити про дніпропетровський рок як певне територіальне явище?
— Мені здається, що ні. Хоча якщо враховувати відгуки мешканців інших міст, то вони вважають, що у нас якраз є дніпропетровська школа, покликана до життя тим самим «Грузовиком». Уже склався такий стереотип: у всіх дніпропетровських рок-гуртів ускладнена ритм-секція, всі наші басисти грають тепінгом і таке інше. Однак, гадаю, внутрішньо наші гурти не вважають, що ми маємо якусь особливу дніпропетровську рок-школу. А якщо говорити про єдиний напрямок, то його точно немає.
— При цьому на моїй пам’яті ще в середині 90-х Дніпропетровськ здавався музично цілковито безперспективним містом. Де ж ви всі тоді були?
— Ми росли... Але, на мою думку, якщо в цілому говорити про Україну, то музичний рух дуже сильно змінився за останні п’ять років. Я теж почала займатися цим п’ять-шість років тому. Інформаційні кордони стерлися, люди тепер можуть порівнювати свій матеріал із тим, що зроблене іншими, їм є на кого рівнятися. Дуже багато хто приділяє увагу тому, аби грати професійно. Тому цікаві команди з’являються в тих містах, від яких начебто нема чого чекати. В тому ж Дніпрі я навіть половини гуртів не знаю.
— Тут для вас, для інших колективів достатня аудиторія?
— За моїм відчуттям, ні. У таких містах, як Дніпропетровськ, на концерти ходить не надто багато людей. Приходять або до знаменитостей, або до друзів. Публіка є, проте одна й та сама. На концерти до рок-клубу спершу ходили постійно, потім, півтора року потому — як коли, може, 15 осіб, а може й сто. А якщо говорити про масштабний фестиваль — може прийти і більше. Та в цілому ні, тут не так, як я бачила у Львові або у Києві, — там молодь розуміє, що відбувається, назви гуртів знає...
— Цікаво, хто ви за основною професією?
— Навчалася на психологічному.
— Психолог, який співає?
— Я ще й рекрутер, на серйозній роботі працюю.
— Музика не годує?
— Музика взагалі не приносить прибутку. Я доки вчилася, думала, що взагалі не доведеться працювати, що це все якесь непорозуміння, що співатиму — і все. Третій рік уже, як закінчила університет, і не лише працюю, але й, схоже, кар’єра складається. Мене це лякає, адже у мене дуже серйозна робота і серйозна посада, я вже й керівник. Ось коли п’ять днів на тиждень ти рекрутер у міжнародній компанії і займаєшся пошуком персоналу, а вечорами та у вихідні ти співачка — то вже незрозуміло, хто ти більше.
— Які ваші плани на майбутнє?
— Складно насправді говорити. Треба б випустити альбом, але насправді все не зовсім зрозуміло. Поки що ми гурт, що не дуже реалізувався, ми ще йдемо до розуміння того, що робитимемо, і саме розуміння постійно міняється. Тому найближчі плани — знайти зрозумілу форму. При цьому є люди, які слухають і знають нас, хоча це дуже дивно.
