Даніїл Крамер: «Джазмени вміють те, чого не вміють політики…»
Стільки високоповажної публіки у своїх обіймах львівський клуб Picasso не тримав уже давно. Новий осінній сезон заклад розпочав елітною імпрезою – концертом джазової музики «Політ генія» за участі заслуженого артиста Росії, керівника класу джазової імпровізації Московської державної консерваторії, піаніста Даніїла Крамера.
Покоління «за тридцять і більше» виявилося пунктуальним. Зазвичай на початок молодіжних імпрез доводиться чекати щонайменше півгодини, доки усі посходяться, дівчатка розчешуть коси, чоловіки мужньо вистоять чергу біля бару і нарешті повсідаються. Цього ж разу рівно о двадцятій всі чемно сиділи за столиками, яких було вдвічі більше, ніж зазвичай. Одне слово, яблуку ніде було впасти, а у повітрі застиг дух очікування…
Нарешті на сцену вийшов маестро Даніїл Крамер. Без слова сів спиною до глядачів за піаніно і почалося… Акомпанували артистові Росії українські музиканти – барабанщик Ігор Гнидин та басист Ігор Закус.
Руки Крамера «літали-ковзали-бігали» по клавішах то граційно, делікатно і плавно, то уривчасто, розставляючи акордні акценти композиції. Тоді «носилися з гори до низу» і навпаки, з віртуозною швидкістю… Здавалося зараз з-під пальців посиплються іскри і спалахне вогонь. Маестро грав усім тілом, емоційності було не відбирати. Варто було лише подивитися на міміку та прислухатися як захоплено він підспівує собі…
Що ж до музики, то її грали троє космічного рівня музиканти. Спершу музика нагадувала американський джаз 1940-1950 років, а далі стали помітні впливи Оскара Пітерсона з натяком на Чіка Коріа, а згодом і претензією на Стіві Вандера початку 1970-х років. Публіка захоплено аплодувала, вибивала ритм ногою, похитувала в такт головою… Проте подобалося не усім. У підслуханій розмові звучало: «Вони мене не обдурять, сьогодні я слухав Франка Сінатру… А ця музика мене не чіпає. Високомайстерне виконання знищило почуття присутності живої людини у музиці…».
Наприкінці концертної частини Даніїл Крамер звернувся до публіки: «Усі вітаються спочатку, а я – наприкінці, – сказав він. – Радий, що ви доторкнулися до джазу, хоча це радше мікс з джазу, джаз-року, класики… А зараз я влаштую Blindfold Test, такий як влаштовують джазовим критикам. Це коли йому дають мелодію, а він повинен розказати про неї все від а до я. Я зіграю вам Моцарта, а під яким соусом і з якою приправою – вслухайтеся самі…»
«Концерти приводять до істини, – сказав Крамер, сходячи зі сцени після півторагодинної гри. – У вас є півгодини аби збагнути її. А тоді я повернуся». І він повернувся, аби у другій частині імпрези «посейшенувати» зі львівськими джазменами…
Щоправда, напористий конферансьє повернув маестро на сцену для гри «на біс!». Потім за лаштунками піаніст, попиваючи львівське пиво, зізнався, що «біс» був зайвим…
– Я люблю залишати публіку голодною, щоб їй хотілося ще і ще… – казав Даніїл Крамер. – До слова, ніколи не порівнюю публіку. Не можна порівнювати компот з борщем. Всі різні і по-різному поводяться. Люди слухають – і цим все сказано…
– Як вам працювалося з українськими музикантами?
– Зігралися «з ходу», моментально. Я дав їм аранжування і ми все зробили за 20 хвилин. Джазові музиканти вміють те, чого не вміють політики. Джазмени вміють розумітися з півпогляду… Це був експромт на 95 відсотків. Кілька речей ми зробили безпосередньо при зустрічі. Окрім того, почерпнув від знайомства з ними багато корисної інформації. Ігор Закус робить проект, що має назву «Джаз-коло», і з його допомогою я ознайомився з українським джазовим ресурсом і дещо взяв собі на замітку. Було цікаво, бо я не лише музикант, а й менеджер і продюсер… На російському ринку український джаз представлений дуже бідно, за винятком Mensound і ще кількох музикантів. А шкода…
– Чого вам бракувало у концерті?
– Рояля. Але маленькі клубні сцени – це світова проблема. Колись я грав у Барселоні, у другому за значимістю джаз-клубі Іспанії, де сцена була вдвічі менша, а на ній – крихітний кабінетний рояль, якому років із 50…
– Обійшлося без казусів на сцені?
– На щастя, так… Хоча бувало, що клавіші виймав, і кішки гуляли по сцені, і мобільні телефони резонували в колонках, псуючи звук…
– Ви народилися у Харкові. Навчалися музиці у радянські часи. Хіба у той час на цих теренах існував джаз?
– Існував. Не повірите, але у 1984 році у Радянському Союзі, включаючи Україну, існувало 62 джазових фестивалі, які існували на гроші партії і комсомолу.
– Ви вперше у Львові…
– Я давно мріяв тут побувати. Львів асоціюється мені з музикою бароко. Я вже встиг трішки походити вуличками, але все ж таки замовив ще приватну екскурсію для себе і дружини.
Коментар
Павло Табаков, співак:
«Я вражений. Мене не влаштовував лише звук. Зараз у світі існує тенденція щодо якості звуку. Тобто важливою є не кількість нот чи інструментів, чи монументальні форми. Важливою є якість звуку. Нажаль, Львів має з цим проблеми. Даніїл Крамер мене вразив – дуже технічний, дуже музичний…
У своїй творчості я відійшов від джазу, але він залишається моєю музикою. Це – стан душі, цього не забереш. Не люблю авангардовий джаз, але лайт, джаз-рок мені дуже близькі.»
Фото Маркіяна Лисейка
