Сам на сам: глядач і «Облако в штанах»

На сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва відбулася пра-прем’єра спектаклю, який став першою ластівкою мистецького проекту «Класика мовою оригіналу». Стартував проект з непростої постановки – моновистави «Тринадцятий апостол» за поемою Володимира Маяковського «Облако в штанах», режисерувати та зіграти яку відважився Андрій Шараскін, знаний глядачам із нашумілої свого часу постановки «Калігула. Народження міфу».

Для поета події життя – матеріал для творчості. Навіть трагічне нерозділене кохання – з болю і відчаю народжуються геніальні твори. Рядками поеми, яку 22-річний до божевілля закоханий Володимир Маяковський назвав тетраптихом, – то півпошепки сповідався, то емоційно «кричав» зі сцени актор Андрій Шараскін.

Без зайвої сценографії, із гулом увімкнутих колонок, крізь який час від часу вриваються уривки акордів, на якийсь час глядачі залишаються наодинці з Маяковським, який зазирає у вічі, кричить душею, просить «Пусти, Мария!» і обіцяє: «Тело твое я буду беречь и любить, как солдат, обрубленный войною, ненужный, ничей, бережет свою единственную ногу…».

«Облако в штанах» не часто «виходить» на театральну сцену. Проте інтерес до цієї поеми у театральних колах чималий – як з боку глядачів, так і режисерів, як професіоналів, так і аматорів. На початку 2000-х цей спектакль поставив Королівський театр Йорка Крудера у Лондоні. Його називали правдивою історією голосу російської революції або трагікомедією про секс, поезію, політику і кохання. Місяць тому прем’єра «Облака...» відбулася у Санкт-Петербурзькому молодому театрі «Мастерская», який показав, як пишуть критики, трагіфарс про людину і світ, поета і натовп, та кохання, рівноцінне життю. Львівська ж постановка-прочитання привела безпосередньо поезію в театр і створила театр у поезії, дала змогу відчути емоційний надрив тексту і можливість стежити за ним візуально…

Після допрем’єрної вистави, прем’єру якої планують у грудні, я поставила кілька запитань постановнику та актору в одній особі Андрієві Шараскіну.

– Чому обрали такий нелегкий матеріал?

– «Вагітний» Маяковським уже давно, – зізнається Андрій Шараскін. – Його логіка, поетика, образність – близькі мені. Часто кажуть, що його неможливо читати, але якщо зрозуміти логіку вчинків, образність світу – стає легко. Він стає співзвучним.

– Який він, ваш Маяковський?

– Це однозначно «не плакат», а глибока, лірична (у розумінні тонко організованої душі) людина. Поет, який все життя страждав від того, що його мало хто розумів, сприймав… А якщо й сприймав, то однобоко, власне, як плакат. А він же зовсім інший… Він був камертоном епохи, яку пропускав крізь себе. Тому так часто у нього з’являється оте «Я». Це – не самозакоханість. Він не приховував, що єдине, що відчуває, – свою душу. Крізь яку усе і пропускав…

– Скромний антураж, музичне оформлення у виставі – усе для того, аби залишитися сам на сам з класиком?

– Це ще не закінчена вистава. Це лише перша зустріч з публікою, мета якої – провірити момент слова, коли є лише актор і глядач. А деталей, атмосфери у просторі, музичного наповнення, не було зумисне, бо наразі це живий організм, який формується. Йшлося лише про прочитання Маяковського.

– Якщо проект «класика мовою оригіналу» знайде свого глядача, кого наступного їм запропонуєте?

– Думаю, це буде Шекспір. Принаймні ми над ним уже працюємо.