Дмитро Богомазов: «Головне — знайти театр в тексті й втілити його на сцені»

В пресі режисера Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра, цьогорічного лауреата Шевченківської премії Дмитра Богомазова часто називають експериментатором, поряд з відомим діячами театру Андрієм Жолдаком, Едуардом Митницьким, Владом Троїцьким — мало не новатором української сцени. Сам Дмитро Михайлович, відхрещуючись від такого формулювання, говорить, що його мета — не експеримент як такий, що він просто займається пошуком театру наново кожного разу і в кожному окремому випадку, отримуючи від цього колосальну насолоду. Не менше задоволення від вистав талановитого постановника отримують українські глядачі. Недавнє масштабне дійство, онлайн-трансляцію його «Гамлета» переглянули тисячі людей. В інтерв’ю «Експедиції ХХІ» пан Дмитро повідав про своїх улюблених авторів, чудового наставника, поділився думками про театральну освіту та критику, Богдана Ступку та Леся Курбаса.

«Колись я міркував про шевченківських "Гайдамаків", але не вдалося їх поставити»

Про Тараса Шевченка
З української класики я ставив корифеїв: Івана Карпенка-Карого («Чарівниця» за драмою «Безталанна»), Панаса Саксаганського («Що їм Гекуба?» за п’єсою «Шантрапа»), а ще Івана Франка («Щастя поряд» за «Украденим щастям»), Василя Стефаника. Шевченка ставити поки не доводилося. Колись міркував про шевченківських «Гайдамаків», але не склалося. Розумієте, щоб вистава відбулася, необхідна сила-силенна чинників: бажання театру, наявність акторів, художника і так далі. Коли публіка дивиться виставу, вона думає, що так і має бути. Але для створення вистави потрібна не лише вельми клопітка праця, а і вдалий збіг багатьох обставин.

«Вільна сцена»
Минулого року театр «Вільна сцена» приєднався до Театру на лівому березі Дніпра, і зараз ми працюємо разом. Історія «Вільної сцени» — це ціла епопея. За колишнього мера Києва О. Омельченка була розроблена програма «Київ без околиць», яка, зокрема, передбачала розвиток культурних установ у «спальних» районах міста. Тоді і виникла ідея створити «Вільну сцену» — новий театр на Троєщині. Навіть був зроблений архітектурний проект. На цю перспективу ми й працювали. Чотири роки створювали, грали вистави на орендованих майданчиках: у галереї «Лавра», малому залі ТЮГу, в Театрі на Подолі. Пізніше пристосували свою маленьку репетиційну базу на вулиці О. Гончара, 71 для показу вистав. Адже театр не міг постійно жити «на валізах», а ніякого іншого приміщення місто не давало. Хоча в мандрівні роки ми працювали над майже десятком варіантів перетворення різних приміщень на сценічний майданчик, але жоден з них так і не вдалося втілити у життя. Попри те, що наш зал на Гончара був розмірами зі звичайну квартиру, вміщав лише 20 глядачів, там театр працював майже 6 років, випустивши більшість своїх вистав. Але, скажіть, як довго може жити театр в таких умовах?! І для акторів, і для режисера це суцільна мука, в якій навіть на знаю, чого більше: творчості чи боротьби за виживання. Але театру вдалося проіснувати 11 років, ми випустили більше 10 вистав, об’їздили зі спектаклями пів-Європи, отримували нагороди, проводили фестивалі. З класики ставили Гофмана, Булгакова, Стефаника, Піранделло, Йонеско, Камю, Шекспіра, Хармса, Гріна; із сучасної європейської драматургії — Роланда Шиммельпфенніга, Бернара-Марі Кольтеса. Колись я мріяв, що у мого театру буде сучасне просторе приміщення, натомість навіть сцену на Гончара, яка за останні два сезони під егідою Театру драми і комедії стала експериментально-лабораторним майданчиком для молодих режисерів і акторів, влітку закрили. Як це не сумно, «Вільна сцена» — тепер вже історія!

«Театр виникає в точці зустрічі…» Лесь Курбас і взаємовпливи
Курбас — це знакова постать для української культури, він модернізував і європеїзував тодішній театр. Цей режисер є в просторі театрального мистецтва, він завжди в ньому буде. Він також присутній і в контексті моїх шукань. Взагалі впливів завжди дуже багато, їх навіть складно прослідкувати. Театр виникає в точці зустрічі: драматурга і тексту, публіки й акторів. Я живу в соціумі, і багато речей впливає на мене. Взаємовпливів просто неможливо оминути.

Шекспір і сучасна драматургія
Близько 17 тисяч людей подивилося мою постановку «Гамлета» в Одесі. Вільям Шекспір — один з найулюбленіших моїх авторів, дуже складний для постановок. Взагалі вважаю, що театр, який хоче рухатися вперед, хоч інколи повинен зустрічатися із цим генієм, це провокує на розмірковування про сутність сценічного мистецтва. Навіть більше: Шекспір — це театр у чистому вигляді. Він наснажує, провокує, змушує думати… Це хороша школа. Є режисери, які прокладають свій шлях у професії через сучасну драматургію. І проблема в тому, що вони тільки через матрицю цих текстів опановують театр. Але дуже важливо вступати в діалог з класиками, досліджувати тексти минулого. Адже театр має певну серцевину, сутність, яку важко розгледіти в сюжетах сучасної драматургії. Якщо режисер хоче займатися не тільки формами та сюжетами, він повинен звертатися до інших епох в літературі.

«Акторство — важкий хліб» Едуард Митницький і наставництво
Відносини з учнями — це певною мірою стосунки батьків й дітей; як і з батьками, зв’язок із учителем ніколи не переривається. Ґречно дякую своєму педагогу Едуарду Марковичу за наставництво, радію такій зустрічі в своєму житті. У нас, як вже казав, відносини учня і вчителя, і тривають вони довгий час. Найцікавіше те, що в нас не буває конфліктів, бо Едуард Маркович ніколи не нав’язує свого бачення. Його принцип такий: всі ви різні, тому повинні знайти власний театр. Якщо хтось чогось не розуміє, педагог пояснює йому з огляду на його ж систему світобачення. Думаю, той, хто не враховує індивідуальності учня, а, маючи своє бачення, прагне лише переконати його в свої правоті, — поганий наставник. Досвід мого вчителя не завжди виражається в точних формулюваннях чи настановах, просто інколи вистачає одного жесту або слова, і ти вже все розумієш. Досвід — це така річ, яка здобувається багаторічною важкою працею. Едуард Маркович настільки довго займається театром, що він став його сутністю.

Театральна освіта
Наразі я веду 4 акторський курс у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Усі мої учні талановиті й працьовиті. З педагогами ми ретельно підбирали групу, адже театр — це колективна праця. У процесі навчання довелося відсіяти декількох студентів, які не змогли чи не захотіли продовжувати з нами рух уперед. Насправді не кожна обдарована людина в змозі зранку до вечора танцювати, співати, розбирати тексти, займатися пластикою. Акторство — це важкий хліб, а у сприйнятті багатьох людей — дуже дивне заняття. Акторові доводиться працювати лише зі своїм тілом, голосом, уявою. Потрібні час і постійна праця, щоби володіти цим, немовби інструментом. В художника є полотна й фарби, в письменника — слова, а в лицедія лише він сам, а також партнери й простір навколо. Опанувати себе, навчитися працювати у партнерстві — це задача не з легких. Це можна порівняти з тунелем: студент довгих 4 роки йде по ньому, проходить тривалу й важку дистанцію, але виходить сутнісно актором. Але це ще не все, акторство — це постійна освіта, байдуже, формальна вона чи неформальна, постійне самовдосконалення. Шлях до справжньої майстерності — важкий і тривалий. Людина, яка просто прийшла з вулиці на майстер-клас чи в якусь школу, провчилася там декілька місяців, не може називатися актором, адже, ще раз повторюю, акторство — важка багаторічна праця.

«Богдан Ступка назавжди залишиться в пантеоні українського театру» Богдан Ступка
Богдан Сильвестрович був фантастично талановитою людиною. Це я говорю про його кіно та акторські роботи. Головне, що він не збився на манівці, постійно самовдосконалювався. Його творчий шлях може служити взірцем для людей мистецтва. Ступка мав свою манеру гри, власний почерк, який неможливо скопіювати чи якось відтворити. Його постать назавжди залишиться в пантеоні українського театру. Для мене особисто він символізує те, що театральне мистецтво в Україні та світі — живе мистецтво, і мистецтво прекрасне.

Луїджі Піранделло
Цей автор — один з моїх улюблених і важлива постать для театру взагалі. Його п’єса «Шість персонажів у пошуках автора» стала етапною, суттєво вплинула на європейський театр. Ще у 1996-му за його новелами я зробив виставу «Трохи вина… або 70 обертів», яка свого часу номінувалася на Шевченківську премію і по сьогодні йде в репертуарі театру. У Піранделло є багато хороших, але ще не перекладених творів. Навіть у його новелах відчувається театр, цікаві та парадоксальні ситуації, які просяться на сцену. Зустріч з цим автором була надзвичайно цікавою для мене, моєї роботи і самовдосконалення.

«Із задоволенням займатися театром — це моє кредо» Експериментатор
Експериментатором я себе не вважаю. Можливо, хтось мене так і називає, бо, мабуть, комусь це щось пояснює. Міркую таким чином: всі люди різні, так само й вистави. Головне — знайти театр в тексті й втілити його на сцені. Багато чинників впливає на мою свідомість, творчий пошук, і зрозуміло, що це все втілюється на театральному майданчику через акторів. Хочу постійно відкривати щось нове, отримувати кайф від цього процесу. Із задоволенням займатися театром — це моє кредо.

Театральна критика і журналістика
В Україні багато цікавих та потужних театрознавців. Але, на жаль, вони пишуть суто наукові праці, переважно історичні дослідження. Майже немає видань, які б друкували професійний розбір вистав, окреслювали тенденції, створювали контексти, аналізували загалом театральний процес. Головним чином пресою затребувані журналістські статті (часто дилетантські) на театральну тематику. В Москві, скажімо, з цим ситуація набагато краща. Там багато театральних вишів, сценічних майданчиків, широка публіка, що зацікавлена театром. Люди слідкують за новинками, активно ходять на вистави, перечитують статті критиків, науковців, журналістів, дискутують, тусуються тощо. Така потреба цих театралів. У нас теж є невеликий відсоток серйозно зацікавлених театром і навколо нього, але підкреслюю, таких дуже мало. Біда в тому, що більшість прагне бачити в театрі лише розвагу. Саме життя розставило такі акценти, і як з цим боротися — просто не знаю.

Патріотизм
Я люблю Україну, місто, в якому живу. Я ж не кар’єрою займаюсь, ставлю вистави не для того, аби набити власні кишені грошима. Сенсу їхати за кордон не бачу. Жити у Франції чи Німеччині для того, щоб доводити комусь свої режисерські здібності, — навіщо воно? Це просто нецікаво. Мною керує любов до театру, а їй непотрібна підтримка чиновників або ще когось. Потрібно залишатися на своєму місці і створювати мистецтво на своїй землі.

Газета "Експедиція 21"  Фото автора