Сашко Ушкалов: «Письменник повинен мовчати»

Тобі, як представнику двотисячників, напевне, часто закидають схожість із представниками старшого покоління. У багатьох рецензіях тебе порівнюють із Жаданом, а твій роман «БЖД» - із «Депеш мод». Як ти на це реагуєш?

– Спочатку це мені не подобалось, а зараз абсолютно все одно. Я не знаю, ким треба бути, щоб порівнювати ці книжки. Цікаво, а Жадана не дістало, що мене з ним порівнюють?

Що тебе примушує писати?

–Різні дебільні ситуації. Проблема багатьох письменників полягає в тому, що вони намагаються щось вигадати. Насправді письменник не повинен вигадувати все з нуля. Він просто має мовчати і дивитися.Будь-де, де б ти не був. Ти в лікарні, їдеш в маршрутці, у метро, у черзі – постійно маєш дивитися. Багато чого не потрібно. Ось наприклад тільки що я стояв у черзі до бару. Один емо-бой весь цей час вдивлявся у меню з чаєм, а коли дійшла його черга, він питає у офіціантки: який чай у вас є?

Ти починав як поет, а до прози увірвався відразу із романом. Чому ти не спробував себе спочатку у малій прозі?

– В принципі, більшість сучасних письменників починають з поезії. Йде такий собі прогрес: поезія, мала проза, і відповідно вже тоді тільки людина готова до великої прози. У мене цей перехідний період між поезією і великою прозою зайняли абсурдові п’єси. Тобто для мене це була фактично мала проза. Хоча за останні кілька місяців вийшли кілька оповідань, але, вони, скажімо так, не автономні, вони – частини мого нового роману.

Розкажи про нього. Він буде традиційно для сучукрліту автобіографічним?

–Ні, це не буде автобіографічний роман – там будуть зринати кілька персонажів з БЖД, але кілька. І якщо у БЖД йшлося про свободу як таку, тобто головне для мене було показати два рівні свободи – коли людина насправді вільна і може робити все що захоче і коли людина вільна в такому варіанті, що їй кажуть: все, тіпа, чувак, «свабодєн». У другому романі – поки що назви його розголошувати не буду – буде така теорія таких собі дедлайнів. Тобто мертвої лінії. І що вона для кожної людини означає. От наприклад, одна людина може все життя про щось мріяти, потім вона досягає своєї мрії, і розуміє, що ця мрія і не була мрією. Теорія роману полягає в тому, що як ти про щось мрієш, це має бути така мрія, яку ти ніколи не втілиш в життя. Бо коли ти її втілюєш в життя – це не цікаво. Це вже не мрія.

Твій особистий досвід навіяв тобі такі думки?

– Є такий гурт – Red Elvises. Саме після елвісів я став уважніше ставитися до своїх мрій. От у мене була одна мрія, яка, як я думав, ніколи не здійсниться. Я знав про них дещо – що чуваки грали в Одесі, потім емігрували в Штати і спокійно там грають свій рок-н-рол в Штатах по невеличких клубах. Я дуже любив їхню музику і думав, що коли настане така чорна смуга, коли мені буде дуже хріново, я назбираю бабок, поїду в Лос-Анджелес та потраплю на їх концерт. Потім вони приїхали виступати в Київ, і я потрапив на їх концерт. Лос-Анджелес відпадає.

На твоєму блозі ти писав, що сидиш на однокласниках.ру у пошуках матеріалу для майбутнього роману.

– Я шукав візуальні образи. Наприклад, тобі потрібен жіночий образ. Припустимо, дівчини сімнадцяти – двадцяти років. Просто заходиш на однокласників, спонтанно вибираєш людей. Я, здається, перегорнув тисячі півтори анкет, і знайшов ту дівчинку, з якої буду писати, принаймні візуально, одну з героїнь свого роману.

Ти її повідомив про це?

– Ні, не вистачало ще платити якісь літературні аліменти (сміється).

Ти часто пишеш у своїх творах про реп, на відміну від більшості сучасних українських письменників, які обов’язково згадають у текстах рок-н-рольні гурти.

– Не те, щоб я його люблю, просто я колись його читав, була в мене моя шкільна команда, ми репетирували з місяць і зробили навіть кілька пісень. Не сказати, що я ним захоплююся. Люблю Дельфіна як виконавця і спілкуюся із Вовою Zil’Vova.

У романі «БЖД», ти описав пошуки молодою людиною визначення свободи. Що для тебе свобода?

– Коли я був безробітний, я відчув що таке свобода, тобто коли в тебе на кишені лишається 200 гривень і коли ти не знаєш що буде далі. Свобода для мене – це робота, що приносить задоволення і дозволяє працювати за вільними графіками. На що обертається зараз моє життя? Я заробляю тиждень або два певну суму бабок, наступні 3-4 тижні я їх витрачаю не працюючи – їжджу по країні, катаюся, бачуся з друзями, пишу. А коли підходить час і починає піджимати – знову сідаю за роботу і собі щось заробляю.

І завжди в тебе є можливості так жити?

– По різному. Інколи за тиждень заробляєш суму, якої вистачає на півтора – два місяці, а інколи доводиться їздити на велосипеді та на маршрутці.

До речі, про велосипед. Як я знаю, він займає у твоєму житті особливе місце.

– Займав скоріше. В певні моменти життя настають такі миті, коли ти хочеш вдосконалюватись. Мій перший велосипед – це жахлива мішанина. Основа в нього чеська, всі деталі італійські, докуплені – все я майже сам збирав, і з нього я витис все що хотів. Наступний велосипед, про який я мрію, коштує 20 000 гривень. Тут одне з двох (сміється): або я не буду кататися на жодному з них, або буду кататися тільки на такому.

А до своєї творчості ти ставишся так само прискіпливо, у твоїх творах все продумане до дрібниць або спонтанне?

– Моя робота не спонтанна. Перед тим як почати текст, я над ним дуже довго думаю. Цей процес може розтягнутися на півроку, на дев’ять місяців – майже як дитина. Ось про новий роман я місяців десять думав. Просто ходив і напрацьовував якісь варіанти. Спочатку сідаю і прописую повністю всю сюжетну лінію. Як кажуть кінорежисери – прописую «рибу», потім – деталі.

Якщо ти заговорив про кіно. Для студентських фільмів характерна ситуація, коли серед героїв самі кіношники. Так само й герої сучукрліту, особливо молодих авторів – переважно неформальна молодь. Чи не обмежує це уявлення про покоління? Адже так уявлятимуть нас усіх через кілька десятків років. Чому так відбувається, як думаєш?

–Важко сказати. Мабуть, це відсутність досвіду. Якщо не брати класику, а взяти росіянина Пєлєвіна. Він значно старший за молодих російських і українських письменників. Наскільки я розумію, він має філософську освіту, тож він може охоплювати широкі верстви. Ну от в українській літературі відбувається так: те, що я бачу навколо себе, про те й пишу. Можливо, це деяка данина реалізму – як людина, що обертається із такими ж молодими, може написати про пенсіонерів? Або людина, що закінчила філфак написати про футбольну команду, не граючи, не спілкуючись із футболістами. Мабуть, це брак досвіду.

Тож ми ніколи не прочитаємо футбольний роман?

– Можливо-можливо (сміється).

Також у сучасній українській літературі фактично відсутня гостра соціальна тематика – ніякої боротьби із владою, та й взагалі, про владу практично не згадується. Ніяких передчуттів катастрофи або навпаки світлого майбутнього, спроб заглянути у те саме майбутнє, та й саму сучасність. Взагалі, неможливо виділити епоху з таких творів.

– Я думаю, така, як ти кажеш, література просто не знайде читача. Писати про той реальний стан у соціумі, політиці теж нерозумно, бо це й так абсолютно всіх задовбало. Про це якщо й можна писати, то писати треба не серйозно, а стьобаючись. Так точно як наша держава стьобається з людей, так саме кожен письменник може постьобатися з неї. Ось наприклад, перше грудня – Всесвітній день боротьби зі СНІДом, всі заявляють про підтримку благодійних фондів, блаблабла, ми хочемо, щоб наша молодь не хворіла… Через два дні ти заходиш в аптеку і розумієш, що контекси коштували шість, а тепер – сімнадцять гривень. Ну як можна довіряти цій державі? Тобто одне з двох: або писати такі камеді-романи і тупо це все обстьобувати, а про це писати серйозно – будуть ті самі соплі, що і Спілка письменників. Це означає, що роман буде чорнушним. Ти сідаєш і пишеш, господи, як у нас все погано, це ж повернення на 200 років назад – саме Панас Мирний, всякі ці наймички, і так далі. Я вважаю, молоді письменники навпаки зі свого життя намагаються висмоктати весь позитив, який може бути.

Ти якось упереджено говориш про Спілку письменників.

– Якось я по стьобу написав, що хочу вступити туди, і потім мене перестрів наш голова Спілки письменників і сказав: ти знаєш, ми тебе не можемо взяти, бо в тебе дві книжки, і вони в різних жанрах – поезія та драматургія. А треба, щоб дві були в одному жанрі.

Вочевидь, після виходу другого роману тебе візьмуть.

–(Сміється)Так, я одразу побіжу до Спілки письменників: візьміть мене, будь-ласка. А так намагаюся нікуди не вступати. Можливо, вступлю до клубу команди «Металіст», буду безкоштовно їздити на матчі.

Щодня пишеш?

– Насправді, ні. Можу кілька тижнів не писати, а потім за один день покрити норму і одного, і двох тижнів. А взагалі все йде циклічно. Якщо, скажімо, є вдалий день, коли написано багато, це означатиме, що наступні три-чотири дні я точно нічого не писатиму. Коли я пишу, просто, мабуть, видихаюся. Це так само, як донорство – ти в один день здаєш кров, і наступні три дні ти робити цього не можеш суто з фізичного стану.

Для кого ти пишеш?

– Коли я починав писати «БЖД» – я писав його для студентської молоді. Потім виявилося, що читають цей роман дуже багато людей. Абсолютно різних. Наприклад, один з моїх друзів жаліється, що не може забрати його в своєї бабусі, другий – не може забрати в своєї подруги – ПТУшниці. Тобто для письменника важливо написати книжку, яка зацікавить всі верстви населення. Хоча би чимось.

Як ти гадаєш, яке місце посідає Харків в сучасній українській культурі?

–Провідне. Харків – це територія, яка дала дуже багато музикантів, письменників, дуже багато фотографів, художників. Якщо, скажімо, хтось каже, що Київ крутіше за Харків, то це лукавство, бо 80% моїх знайомих – літераторів, музикантів, кіноакторів у Києві – це ті, що приїхали туди працювати, жити, навчатися і заробляти там гроші. Концентрація цікавих людей в Харкові десь на рівні Львова, Києва, але це місце по-своєму унікальне.

Які книжки зараз читаєш?

– Читаю Хемінгуея і нового Пєлєвіна. Чому – пояснити не можу. Хемінгуея перечитую вже тридцять другий раз мабуть.

Що тебе останнім часом вразило в літературі?

– Не знаю, наскільки це останній час, останнє відкриття було – це Дорота Масловська «Польсько-кацапська війна». Класна книжка. Не стільки як текст сам по собі. Вона сильна тим, що це зовсім молода дівчина, моя ровесниця, і от для її років – 22, здається, вона написала його, це дуже сильний текст. А так мене вразило багато інших речей, не пов’язаних з літературою. Ті ж життєві ситуації. Як можна порвати вухо у душовій кабінці.

Що зміниться, якщо отримаєш Нобелівську премію?

– Нічого не зміниться, от тільки я точно знаю: першу значну грошову премію я віддам у дитячий будинок. Все. Я так і відповідав на церемонії нагородження Бі-Бі-Сі. Я прозрівав, коли у переможця спитали, на що він витратив гроші, а він відповів: роздав борги, на залишки щось там собі купив…

Тебе лякають поширені в Інтернеті пророцтва Ванги – війна через рік, хімічна зброя, мертва Європа, і так далі?

– Прикольна тітка, я не спорю. Я шкодую, що вона не стала письменницею. З її фантазією вона втерла б носа Стівену Кінгу. До речі, вона ще жива?

Ні.

– Слава богу.

Яким ти себе бачиш у 60 років?

–Не бачу ніяким. От нещодавно був цікавий епізод: до мене прийшов мій друг, який працює страховим агентом, він мені сказав, знаєш, у нас є дуже класна система, ти починаєш кожного місяця башляти нам по 200 баксів, а після 40 років ми видаємо тобі щось близько півмільйона гривень. Я йому сказав, слухай, це прикольно, але я не доживу (сміється). Тож розмова не відбулась. Намагаюсь про це не думати.

Тобі подобається та реальність, у якій ти зараз перебуваєш?

– Ні, але я не бачу сенсу бунтувати. Одна людина у моїй ситуації, якщо почне бунтувати проти того, що її не влаштовує, вона нічого не зробить. Якби я почав бунтувати і все було в моїх руках, я би запровадив масові репресії, я би, скажімо, вивіз з країни в резервації наших політиків.

Опиши свій ідеальний світ. Місце, де ти почувався б комфортно.

– Це був би Львів, якійсь старий будинок, зарплатня штука баксів на місяць, поряд кохана людина і купа вільного часу. Далеко їхати не треба (сміється). Є така тусовка літераторів і книговидавців, яка називається «Львівський форум видавців», туди всі з’їжджаються на 4 дні, і ніхто не розуміє, чому ми туди їдемо – тому що я потрапляю в свій персональний рай. Я виходжу тільки на свою виставку і більше не з’являюсь, ні з ким не спілкуюсь.

Тобі подобається життя?

– Я всім задоволений. Хіба по мені не видно? (Сміється)