Сергій Жадан: «Свої принципи потрібно захищати весь час, а не раз на 15 років»

Після кількарічної «прозової перерви» Сергій Жадан потішив своїх читачів новим романом «Ворошиловград», на який одразу ж з’вилися контрафактні рецензії. Одні кажуть, що роман сподобається тим, кому подобався і Жаданівський «Депеш Мод». Інші ж стверджую абсолютно протилежне. Сам же Сергій переконаний, «що «Ворошиловград» не сподобається тим, хто буде шукати в ньому якихось гумористичних моментів, якогось «гону», бо там його майже немає». На його думку проблема радше у тому, що журналісти говорять про цю книжку, виходячи з видавничої анотації, або з сюжетної зав’язки перших сторінок. Що є невдячною справою, оскільки роман не має лінійного сюжету, а вся ця зав’язка до середини книги свідомо розламується і герой опиняється в певній часово-просторовій пустці. Тому усі заяви Сергій вважає суб’єктивними, а щоб вирішити для себе подобається книга чи ні радить її просто прочитати.

– Коли ми обговорювали «Ворошиловград» з друзями після вашої презентації у театрі Курбаса, то зійшлися на думці, що в романі є кілька паралелей з «Депеш Модом». Там зникає Карбюратор, тут – брат. Протягом роману тягнеться лінія невідомого, бо ж брат так і не з’явився…

– Ну, той, хто шукає подібності, завжди їх знайде. На рівні сюжетної побудови, паралелі, звісно, є. Але сам сюжетний хід, коли головний герой отримує звістку і рушає в дальню путь – це, скоріше, «Одісея», а не «ДМ». Це така універсальна казково-міфологічна модель.

 - А ще у «Ворошиловграді» є уривок ( ви нам його зачитували в театрі) схожий трохи на промову преподобного Джонсон-і-Джонсона…

 -Так, у мене проповідники/пастори є майже в усіх книгах – і в «Анархії», і в «ГДМ». Але вони всі, як мені здається, різняться між собою. Джонсон-і-Джонсон – типовий фрік, а пресвітер із «Ворошиловграду» – чувак, який справді переймається життям громади, намагається їх усіх примирити, відчуває з ними всіма зв’язок, відчуває до них вдячність. За великим рахунком, це такий наш, український типаж, він тут народився, тут виріс, і готовий тут померти. В ньому, звісно, є своє зерно безумства, проте любові в ньому значно більше.

 - Словом ми дійшли до висновку, що нічого не змінилося окрім того, що побільшало соціалки і виваженості, розважливості. Словом, здається Жадан подорослішав…

 - Мені здається, змінилося все. Крім літер української абетки.

 - «Ворошиловград» закінчується не зовсім хеппі-ендом. Та й взагалі ви здається не є прибічником щасливих кінців...

-  Там немає щасливого завершення, але воно, завершення, доволі оптимістичне – громада витримує тиск, не прогинається, головні герої нарешті знаходять спільну мову, боротьба продовжується, не зважаючи на втрати та пресинг. Мені здається, ця історія може мати щасливе продовження.

 - Хтось казав, що Харків – це місто-пекло, а мені це збоку виглядає трохи інакше. Я б сказала, що це культурна столиця, якою колись називали Львів. Тепер у вас там є Волокітін, у вас є Ушкалов і Жадан, у вас є «Люк», «Оркестр Че», Бабкін…

 - Місто-пекло – це, скоріше, візуальне означення, а не метафізичне. Харків має потужну енергетику, безліч світлих голів і гарячих сердець. Просто не всі серця в ньому є гарячими, і не всі голови – світлими. А щодо означень на зразок «культурна столиця» чи «культурна провінція» – мені вони не подобаються в силу своєї неактуальності та умовності. Харкову, як і Львову, є чим пишатись, але є і що змінювати.

 –  Ви зараз активно займаєтеся і журналістською працею, маю на увазі цикл інтерв’ю в «ШО». А розкажіть, як обираєте «жертву», як готуєте запитання…

 - Це не журналістська праця – це підтримка дружнього проекту. Ми завжди співпрацювали з ШО, просто тепер співпрацюємо більш тісно. Мені подобається, що на сторінках часопису з’являється щоразу більше українських авторів, по-моєму, це правильно. Я розмовляю з письменниками, яких люблю і які мені цікаві. Відбувається все це доволі спонтанно. Скажімо, я розпитував у Фоззі про його можливу нову книгу, не знаючи насправді, що вона вже написана і готується до друку. Вийшло доволі доречно.

 – Невже ви читаєте те, що пишуть ваші колеги по клавіатурі, як от Курков чи Кокотюха і решта літературної братії?

 -Звісно читаю. Як узагалі можна щось говорити чи писати про літературу, не читаючи її? Мене завжди страшенно дивувала позиція частини українських інтелектуалів, котрі автоматично відмовляють сучасній літературі в праві на існування, при цьому просто її не читаючи.

 - Та й узагалі навіщо воно вам треба?  

 - Я люблю літературу.

 - Казала Карпа, що одним із аргументів, чому вони з Норманом поїхали до Німеччини народжувати Кору ДЖі, було те, що там є Жадани.

– Так-так, далеко поза межами України відоме моє вміння приймати пологи.

 - А розкажіть, що ви там робили, окрім того що каталися на роверах  і пікетували Януковича? І коли плануєте повернутися та чи на довго…

 - Я маю тут стипендію німецької академічної програми обміну, скоро вона закінчиться і я повернуся до Харкова. Надовго.

 - Я знаю ви вважаєте дурістю, коли письменника запитують про політику, але зрозумійте, редактор просить,а  я не можу йому відмовити, не відмовте і ви мені... 

– Так, справді вважаю дурістю. Але не відмовлю.

 - Тож щодо Януковичаа і акцій протесту. Вам аж так обрид наш антинародний режим, що ви вирішили його пікетувати аж у Німеччині? Наскільки такі акції можуть хоч щось змінити?

 - Він мені не «набрид». Він викликає у мене спротив і заперечення. Я вважаю за необхідне озвучувати свою позицію. Незалежно від того, де знаходжусь – в Берліні, Києві чи Харкові. Чи можуть ці акції щось змінити? Не знаю, в будь-якому разі ситуація не зміниться, якщо не робити нічого. 

 –   Сьогодні у суспільстві спостерігається апатія і зневіра, незважаючи на непопулярні дії влади і в політиці, і в економіці, й в гуманітарній сфері.

 - Та чому ж «незважаючи»? Якраз не «незважаючи», а внаслідок.

 - ...Опозиція як така слабка і роздрібнена. Де, на вашу думку, можуть визріти (чи визрівають) осередки спротиву – не одинично-інтелігентські, а організовані й системні?

 - Скоріш за все – в студентському середовищі. Студенти завжди більш безпосередньо й гостро переживають за свою країну, в них ще не наростає оцей ось жир втоми та інертності.

 - Коли це може відбутися – скоро чи років через десять?

 -Здається, це відбувається вже тепер.

 -І що саме, якщо згадати історію, каталізуватиме процес творення такого руху?

– Як завжди – нахабство і цинізм влади, її жадібність та корумпованість, ігнорування нею суспільних інтересів. Історія, здається, нічому не вчить, і перш за все вона нічому не вчить тих, хто приходить до влади.

  - Як вам ідея «Андрухоподілу України»?

 -Не перекручуйте слова Юрка. Мені страшенно несимпатична оця атака націонал-патріотів на Андруховича. За цими нападами відчувається істеричність і дезорієнтованість.

 - Андрухович відмовився друкуватися у «Фоліо» через Табачника. Як ви думаєте, це дієво?

 - Думаю, ні. Сподіваюсь, це лише емоційна заява. Чим більше в українських видавництвах буде друкуватись українських книжок – тим краще для українського читача.

 –   Як на вашу думку, які узагалі усі ці діла-розмови про мови, реформи освіти ітд можуть мати наслідки? Бо ж ті дядьки  до влади прийшли і підуть, а держава ж залишиться із усім цим щастям… Наскільки оці всі процеси є незворотними і небезпечними для держави?

 - Незворотнім є лише процес старіння. Все інше завжди можна відіграти назад. Головне, хотіти цього.

 - Політреформу відмінили і Януковичк став як Кучма, а то й крутіше.

 - Та ну, в порівнянні з Даніличем вони всі пацани, котрі думають, що підім’яли під себе все. Гадаю, вони навіть не уявляють, із чим їм тепер доведеться мати справу.

 -І всі заверещали про тоталітаризм і все таке.

 - Ну, не заверещали, заговорили.

 - Може, то фатум такий для України? Може Україна не готова до демократії – саме до демократії, а не до бардака? Раз так швидко все міняється, а ми йдемо по російському сценарію влади…

 - Демократія, це і є, за великим рахунком, добре організований бардак. Але, якщо серйозно, це занепадницькі настрої – женіть їх від себе. До всього ми готові. Просто свої принципи потрібно захищати весь час, а не раз на 15 років.