«Серйозна людина»: Межа терпіння

Здається, нема на світі більш нещасної людини, ніж викладач фізики Ларрі Гопнік (Майкл Сталберг). Психічно неадекватний брат Артур живе в нього вдома, хропе ночами, грає у підпільних казино та чіпляється до сторонніх громадян із непристойними пропозиціями. Його дружина — ортодоксальна юдейка, між іншим, — зраджує йому з його приятелем, до того, виганяє його з дому жити у дешевих номерах. Син курить марихуану, краде гроші та тікає весь час від здоровили-дилера, який вчиться у тому самому класі. Донька теж краде і не знає нічого іншого, ніж швендяти по нічних клубах. Адвокат витягає останнє. Учень-двієчник підсовує хабара, від якого надзвичайно складно відмовитися.

Дія останнього фільму братів Етана і Джоела Коенів «Серйозна людина» перенесена у декорації пізніх 1960-х з великими яскравими машинами, марихуаною і популярністю хіпповського рок-хіта «Somebody to Love» гурту із Сан-Франциско «Jefferson Airplane». А втім, на рівні антуражу все й зупиняється. Знаменитою свободою 1960-х тут і не пахне; точніше, всі довкола бідолашного Ларрі роблять усе, що їм заманеться, окрім, власне, його самого.

Через суто єврейський антураж і загальний сарказм згадуються комедії іншого відомого американського режисера — Вуді Аллена. Однак подібність зникає ближче до середини фільму: гумор Коенів аж занадто чорний, а принцип побудови сюжету геть інакший. Всі ці кумедні для глядача, але аж ніяк не для героя ситуації нагнітаються авторами неухильно та жорстко, кожне полегшення обертається на ще більше укладнення, і ти чекаєш, коли ж у Ларрі зламається хребет або ж коли він купить автомат і підправить реальність на власний смак. Але Ларрі — дивовижно покірлива, сумирна, дійсно серйозна людина (Сталберг чудово тримає цю лінію). Всю низку анекдотичних по суті нещасть він сприймає майже як знаки згори. Місцями навіть згадується біблійний міф про багаторазово скривдженого Іова, на благочестя якого заклалися Бог із дияволом, аби випробувати праведника; у фільмі навіть з’являється впізнавана чорна хмара небесного гніву. Але Коени вкочують глядачу оглушливого ляпаса: небеса порожні, бог із чортом померли або самоусунулися, тож ніякої розв’язки нема. Взагалі. Напруга сягає апогею, весь світ летить шкереберть, і... нічого. Ми так і лишаємося у роздумах, потрібних пояснень або катарсису не отримуємо; ось причина, щоб зненавидіти Коенів надовго, якщо не на все життя.

І тут чомусь згадується фінальна фраза попереднього фільму Етана та Джоела «Після прочитання спалити»: «Яка нам з того наука?». Відповідь, як і два роки тому, — ніякої. Доля не має почуття гумору. Всі збіги нічого не означають. Стандарт добре зробленої історії Коени спростовують навіть із певною жорстокістю щодо глядача. Але водночас створюють доволі показову, і, незважаючи на спростування будь-якого символізму подій у житті нещасного Ларрі, символічну оповідь про отакого нового праведника. Про серйозну людину, для якої нема місця на землі і не передбачено вакансії на небі. І яка продовжує жити, незважаючи ні на що — навіть на повну й цілковиту безглуздість життя як такого.