«Серце на долоні» - різдвяна вистава про каяття

«Серце на долоні» (Україна-Польща), — на перший погляд, типова історія про бідного та багатого, про всевладність грошей та безсилля незаможної доброчесності. Олігарх Костянтин (Богдан Ступка), старий цинік і нігіліст, потребує нового серця — своє власне через надто бурхливий триб життя зносилося. Юний безробітний (філософ за освітою) Стефан (Марек Куделко), втративши роботу й розсварившися з подружкою, хоче накласти на себе руки. Олігарх і філософ знайомляться в клініці, куди першого привезли після нападу, другого — після чергової невдалої спроби самогубства. Здавалося б, вони знайшли одне одного — пацієнт і донор, при тому перший може забезпечити якнайкращий відхід другому. Однак це не соціальна драма, і навіть не зовсім комедія, як про це каже сам режисер.

Скоріше, «Серце на долоні» — типовий католицький міракль, різдвяна вистава про каяття і чудесне спасіння грішників, і позірна відсутність необхідних атрибутів, на кшталт картин пекла чи раю, діви Марії та янголів не має вводити в оману. Все це тут є, але в опосередкованому вигляді: за пекло править життя бідолашного Стефана, рай настає разом з хепі-ендом, Марія з’являється (як і годиться у міраклях) у фіналі: спочатку на іконі, а потім в тексті пісенного гімну, а щодо янголів розмова взагалі окрема.

Вищезазначене протистояння доброчесності й розпусти на акторському рівні не дістає переконливого втілення не через провали виконавців: просто головний грішник, а також святий, чорт, бог і цар у фільмі один — Костянтин-Ступка. Богдан Сильвестрович грає не просто добре, а яскраво, широко, розкішно — циніка й сильну людину водночас, інколи здається, що він робить роль навіть масштабнішою, ніж вона приписана сценарієм. Тому й прикінцеве каяття в Костянтина виходить цілком переконливо, вкладається в логіку образа. Звичайно, що решта персонажів, надто ж — позитивних, на такому тлі просто губиться. Можна згадати хіба що такого собі Анджело (Шимон Бобровський) — дивакуватого Костянтинового поплічника, котрий, не зважаючи на «ангельське» ім’я, є таким собі дрібним бісом — вічно усміхненим і, тим не менш, вічно злим.

Реальність, котру змальовує Зануссі, морально безнадійна у кращих традиціях посткомуністичного кіна: все купується і продається, всі заглядають в очі та в гаманець Костянтина, а близьке умертвлення Стефана обговорюють, наче якийсь бізнес-проект. Проте, ділові люди не враховують, що Стефан – з тих невдах, котрі навіть померти нормально не вміють. Відповідно, переважна кількість комічних ситуацій пов’язана або з грошима, або зі смертю; нажаль, не можна сказати, що всі вони вдалі, але серед решти є один епізод, котрий дозволяє подивитись на фільм у дещо інакшому світлі.

Коли Костянтин вирішує, як нашкодити людству, якщо операція завершиться невдало, він вирішує заповісти свої статки якимсь особливо руйнівним організаціям. Перебравши терористів, наркоторгівців, деструктивні культи, він натикається на відеозапис виступу Жака Дерріди — одного з головних ідеологів філософії та практики постомодернізму. Знаменитий мислитель пояснює свою улюблену ідею деконструкції, однак фактично цей уривок звучить, як проповідь всеохоплюючої аморальності. Олігарх, якраз і охоплений бажанням деконструювати все і вся, із захватом відписує гроші підривникам-постмодерністам. Гумор всієї ситуації доволі прямолінійний і надто відкрито виказує переконання самого режисера, котрий перед прем’єрою заявив: «Постмодернізм — це нещастя нашого часу, і треба від нього звільнитися». Але, як показує подальший розвиток подій, режисер звільняється від тої єресі в настільки дотепний спосіб, що компенсує решту вад стрічки.

Базові принципи постмодернізму — це естетична всеїдність, ґрунтована на постійному цитуванні й несподіваному поєднанні різноманітних стилів, а також зневага до традиційних етичних ієрархій. Наприкінці «Серця на долоні» просвітлений олігарх, роздавши гроші жебракам під мостом, бачить у телевізорі виступ співачки, котра раніше розважала його на приватній вечірці. Дівчина гарним контральто співає «Аве, Марія»; сама при тому — підкреслено сексуальна, з пухлими, яскраво-червоними губами, відвертим декольте й виклично блискучим пірсінгом на язику; на пістрявому тлі все це загалом якраз і утворює дуже чіткий і недвозначний постмодерністський образ, якраз і побудований на зіткненні «радикального гламуру» і сакрального гімну. І це не просто самоіронічний хід режисера. Бо постфактум розумієш, що загалом «Серце на долоні» є елегантною інверсією (до речі, поняття інверсії є одним із ключових у світогляді Дерріди!) знаменитого «Серця ангела» Алана Паркера, де головний герой, блискуче зіграний молодим Міккі Рурком, забирав серце у свого друга і ставав слугою диявола. Тут же серце, віддане справжньому дияволові у плоті Костянтина (не кажучи вже, ким віддано, — глядачі мають оцінити), допомагає пристати останньому на бік добра. Так Зануссі остаточно «приручає» постмодернізм, змусивши його працювати на себе, стверджувати оті самі традиційні цінності.

Ось така вийшла різдвяна історія — на перший погляд невибаглива, але з віртуозним Ступкою, з правильно прихованим естетизмом і з мораллю. Вистачить на всіх, в тому числі — навіть на скептичних інтелектуалів.