Степан слухає море, або Новий пам'ятник Бандері

Кожного разу, коли повертаюся до моря, усвідомлюю наскільки я море залежний: в мою формулу любові граф Каліостро (чи то пак Олексій Толстой) обов’язково мусив включити море. Тож хочу поділитися щастям з тобов. Ближче до готелю воно сталеве, наступна смуга жовтувата (видно, пісок вимивається), а далі аквамаринова (бачив, днями ти читала книжку «Цікаво про хімію», то, мо, тепер знаєш багато нового про відповідний мінерал, на честь якого і названо колір; виявляється це відтінок блакитного, а не зеленого).

Я не тільки спостерігаю за морем, я ще його слухаю: чути попри закриті вікна. Подібне, думаю, чує лікар, який вдягає стетоскоп і ретельно дослухається, що там у тебе відбувається в грудях. Крізь прочинене вікно звук нагадує той, який ссавці чують в утробі матері: море бурчить.

Я ж причаївся на широкому підвіконні і оце пишу тобі листа. Якщо перевести погляд праворуч, видно тильний бік майстерень, тут під дашком живе кінь (на око – з фанери) і ще радянський холодильник (чомусь відразу згадався Стівен Кінг з історією про те, як у старих моделях двері влаштовані: вийти самостійно зсередини ти не годен, сиди, значить, чекай, доки комусь знадобиться піца).

Розвертаючись ще праворуч, бачиш спину театру, і нарешті – красиво оздоблені ордери колон готелю. А ще за вікном показують дерево як його зображають на картинах корейських майстрів. Ну ти знаєш коричневе, жовте…

Купальний сезон залишився далеко позаду, натомість не жарко, майже немає туристів, що гарантує спокій і затишок. На щастя туристичні крамниці працюють, завтра пошукаю тобі подарунка, що-небудь миле і настільки ж непотрібне.

Добирався літаком до Сімферополя, а звідтам автівкою. Я от не знаю, чому Стівен Кінг досі не написав романа про те, як усе людство загинуло і лишились самі таксисти, це ж бо яскраво виражена каста, цікава б історія вийшла. Особливо мене розчулюють ті, що чатують на своїх жертв (без перебільшення) в аеропортах-вокзалах. Таксисти – єдиний на планеті прошарок, який ще не знає про бездротовий зв'язок і google. Тут розрахунок навіть не на лоха, а на сліпо-глухо-німого-ще-й-трошки-придуркуватого капітана дальнього плавання, який заплив світ за очі двадцять років тому (рейс у нього затягнувся), повертається, а в країні все інакше, валюта, транспорт, назви міст помінялися, ну і ще цей наш міфічний капітан, думаю, мусить бути п’яним, щоб сплатити стільки за послуги перевезення. Інколи навіть складається враження, що ці таксисти не працюють, а просто гуляються, лікар, значить, їм прописав частіше бути на свіжому повітрі.

Готель мій прийнятний, відразу видно: ремонт свіженький, персонал чемний, сніданок хороший: сирники з цукатами, смажені ковбаси, – все як я люблю. Проте, щось краще ніж наша дача на Фіоленті навряд знайдеш. Як там в баби Гані*?

"Когда я стану царицей,
Выстрою шесть броненосцев
И шесть канонерских лодок,
Чтобы бухты мои охраняли
До самого Фиолента". (с)

Пам’ятаєш «будиночок пана Гарбуза», той, що ми винаймали у Віктора Михайловича і Зінаїди Пантеліївни? Остання ще мала дивний фах: працювала «при штабі». Що воно за робота, бідна жінка не могла пояснити. Як ті російські туристи, котрі впевнені: якщо голосно і повільно говорити російською з додаванням жестикуляції, то їх, значить, зрозуміє і китаєць. Ну, коли повторювати «пель мень»**, мо, й зрозуміє… А я і досі маю кумедного ключика, який відкривав хвіртку в море. Виглядає він радше як патрон: провертаєш цього патрона в замку і раз!.. будь який порядний Буратіно позаздрить. Місцеві чомусь закривали море від зайд.

А чого варта смачнюща риба-вобла, яку ми купували на «Сьомому кілометрі». Якраз таку найбільше толерую: висушену до стану газети (тільки отакі як ми туристи на Чорному морі поїдають рибу, яка живе в Каспійському).

Пересуваючись далі Балаклавським шосе маршруткою в Палакіон, треба вийти на зупинці Оболонь, де все отримуєш відразу: море, кораблі, з яких стрибають діти з криками «Дядько Бодьо, дядько Бодьо, стрибайте з третьої», засекречену колись штольню, в якій давно вже музей, Юсупівську дачу майже над самою штольнею, ну і, нарешті, ліворуч генуезько-турецьку фортецю Чембало. Та що там вже казати, були-були деньки.

Скажи, ти більше любиш піщані пляжі чи з галькою? Я от не визначився. Пісок – воно потім з вух не витрусиш, а камінці ріжуть лапи. Натомість на кам’яних пляжах можна набрати халцедонів. Знаєш, як перевірити чи вловив халцедон, чи бите скло? Дістаєш лапою з води камінчика, обсмоктуєш і дивишся крізь нього на сонце, якщо той молочно-прозорий, – складаєш у банку, інакше – відпускаєш назад у море. А ще добре знайти «бога», це, значить, камінчик з діркою, з такого можна відразу зробити прикрасу. Оце мрію поїхати в Свіноуйсьце, наловити бурштину і зробити тобі намисто, носитимеш?

Гуляв Приморським бульваром, пам’ятаєш твою знимку датовану 1988 роком? Так от той милий пам’ятник, що стоїть дупою до туристів***, виглядає як новенький. Люблю пам’ятники. Днями вигадав один хороший, Степану Бандері. Тільки навряд його встановлять у Севастополі, планую подарувати свій проект Мюнхену. Виглядатиме монумент так: Степан Андрійович, повернувся з ринку з сіткою помідорів і, вже поцілений, падає, розкинувши руки, а овочі сумно котяться сходами. Як тобі? Подобається мій проект? А то все стели, або на плечі збитому Леніну іншу голову чіпляють, якось сумно, нє? Повна відсутність фантазії. А от мені уяви ніколи не бракувало.   

Знову не можу не згадати бабу Ганю, на честь якої названо парк, що закінчується Херсонесом. Оскільки маю вже обмаль часу (поспішаю на сніданок) про занепале місто-державу пишу в двох словах: краса нелюдська, а ще дуже незручний вхід у море. Слухай, я тут поґуґлив і Вікіпедія пише, що Херсонес був рабовласницькою республікою з демократичною формою правління, чимось схожа форма правління на сучасну українську по-моєму. А ще послухай, чим тоді торгували, звучить як музика хвиль, музика вітру ****: прикраси з дорогоцінних металів, зброя, розписний чорно-лаковий посуд, оливкова олія, мармур, хліб, худоба, шкіри, хутра, мед, виноград, риба, збіжжя і раби. Як там в дядь Юри?

Нам, їй-Богу, потрібна вкрай незалежність:
торгувати з Кореєю, Парагваєм,
Палестиною, Хіною, Барбадосом
у портах над Понтом (Херсон, Одеса).
Каравани трюмів із кальвадосом,
коньяку і хересу буйні плеса,

і, крім того, перець, імбир, гвоздика,
чорне дерево, біла слонова кістка… (с)

Красиво книжка пише. А головне – як тут було. Все, побіг, поки мої співмешканці не розібрали весь швецький стіл, а то як запізнишся, можеш натрапити лишень на круасани, а я їх не люблю: тіста багато, а шоколаду – наче вкрав хтось. Повертаюся вже завтра, тож, що не встиг написати, розкажу наживо.

Твій Степан.

P.S. І ще, які у вас погоди встановилися, не тре в літаку утеплюватись?

* Очевидно ведмідь згадує Анну Ахматову та її поему «У самого моря».

** Стьопа впевнений, що страва «пель мень» – китайського походження.

*** Степан очевидно має на увазі пам’ятник затопленим кораблям у вигляді двоголового орла, який тримає в дзьобі лавровий вінок.

**** Алюзія на пісню Віктора Робертовича Цоя "Музыка волн музыка ветра".

У тексті використано вірш А. А. та Ю.А.

Автор чорно-білого фото невідомий.

У Севастополі Стьопі допомагала модель агентства «Перша діагональ» Наталія Демченко.