Суч.укр.літ та непомічена заповідь її пророка
Що таке сучасна українська література, або звідки пішла звичка в широких колах казати суч.укр.літ, а деяким поетесам старшого покоління злісно акцентувати на «суч»? Це чи не найбільше локальне збіговисько письменників у Європі. А збіговисько тому, бо саме це і нагадує загальна організація літератури як інфраструктура. Література ж бо – це не лише письменники та їхні твори. Це їхня промоція – чого взагалі можуть бути варті сучасні твори без належної реклами: і не лише у світі, а навіть в містечкових межах. Це бібліотеки та книгарні, позаяк треба не лише про книжки знати, а й десь їх діставати. Це ставлення населення країни до власної літератури та її творців. З усім цим маємо великі проблеми – навіть сумніватися не доводиться.
Що знакового створила українська література за роки незалежності, щоб вирватися за ці локальні рамки, щоб привернути до себе світову увагу, щоб дати поштовх самій собі, а може й усій українській культурі, які нові підходи вигадала? Може щось і вигадала та створила, але кому про це відомо? Та нікому. Тож не дивно, що ми не входимо до еліти сучасної світової літератури. Жорстока правда капіталізму полягає у тому, що сьогодні не вкладаючи грошей неможливо щось отримати. Бо література, твір, письменник – це такий самий продукт, як і кока-кола, головна мета якого є продаж. Навіщо створювати продукт, якщо його не купуватимуть? Минула вже доба романтиків, які писали тому? що не можуть не писати, хоча й вони часто публікувалися лише через те, що людині банально треба їсти. Минули радянські часи, коли весь процес спонсувала держава і варто було лиш писати під спільну сопілку. А кому охота вкладати гроші в літературу, яка банально не окуповується?
Давайте поставимо собі питання: чи взагалі прагне цього українська література? Успіху, впливу, впізнаваності, слави, великих тиражів. Саме література, а не влада чи так звана еліта. Не дивлячись на численні декларування цих намірів, ми не є розвинутою літературною державою. Справа не тільки у неідеальному законодавстві, поганому істеблішменті, відсутності критики тощо. Може справа в забитій еліті? Ми не те шукаємо. Ми шукаємо іншого. Ми не шукаємо того постмодернізму, який зараз активно ходить літературним світом, збираючи жнива, а віднаходимо/створюємо власну ідентичність, якої в нас не було, і шлях до сучасної світової літератури будуємо не через постмодернізм, а через історичні пошуки відібраного в нас модернізму. Іншими словами, ми йдемо у ту ж саму точку, але іншим шляхом, і коли ці шляхи перетнуться – невідомо. Я аж ніяк не хочу сказати, що нам не потрібно досліджувати власне минуле, але допоки в Україні не з’явиться цікава, популярна, впізнавана і багатотиражна книга, яка змусила б читати усіх (як-то Гарі Поттер для дітей), до тієї миті ці історичні розвідки, як і взагалі література, будуть справою деяких. Чому це має бути саме український роман українського автора? Хоча б тому, що ментально він має бути нашим і відповідати нашому світосприйняттю. А поки що ми відкриваємо іншого, не затертого ідеологіями, Шевченка, але хто про це дізнається, якщо країна банально не любить читати, не поважає власних авторів і взагалі нічого про них не знає, і звинувачувати у цьому населення є найменш логічно – тому ці товсті книжки аналізів власних класиків теж ще доведеться проаналізувати з часом.
Найдоречнішим порівнянням сучасної української літератури є саме з російською, бо на час розпаду Країни Рад вони були на одному рівні. Якщо Україна шукає європейську ідентичність, то для Росії, що все більше схиляється в тоталітарний бік та на власний центризм в усьому, ця ідентичність є слов’янською та імперською, при чому без України вона уся піде на дно. Наші сусіди пішли прямим шляхом до сучасної літератури, лише місцями змінюючи наповнення, а ми досі губимося пошуками, розгрібаючи власні міфи. Тому чи можна дивуватися, що Мінаєв, Пєлєвін та Акунін є не менш популярними в нашій країні, ніж Андрухович, Іздрик та Жадан? А що знають про цю трійцю вітчизняних авторів у тій самій Росії? Цілком риторичне питання. Очевидно, що суч.укр.літ. – це справа західної та центральної України і Сергія Жадана, який радше є гарним виключенням, будучи родом з Харкова. Та ж сама Одеса за роки незалежності не дала жодного відомого/пристойного українського письменника, а потуги молоді на зразок Йвана Козленка далі за намагання не йдуть. Тож про яку загальну ідею чи повагу може йти мова? Де той самий сильний інтелектуальний лідер?
Виникає враження, що протягом довгої дистанції ми щось непомітно втратили, але мова не про модернізм. Україна билася за власну незалежність, в тому числі й літературно: з 1989 по 1991 в Україні вийшло близько 1200(!) назв самвидаву, тому говорити про літературний потенціал можна. Більшість європейських літератур можуть пов’язати зародок певного нового художнього напряму з певним автором та твором – найчастіше він або перший у подібній художній системі, або дуже характерний для неї. Чи можемо це зробити ми у контексті постмодернізму? Важко стверджувати, що сьогодні у світовій літературі домінує постмодернізм, але він є чимось на зразок зірки, на яку орієнтуються. Сьогодні українських постмодерністів у літературі можна перерахувати на пальцях двох рук. Їх можна назвати інтелектуальною інтелігенцією, хоча деякі з них і виглядають як безхатьки з району Молдаванки в Одесі (аналог Бутово, Гарлем та Борщагвіка).
Складається досить стійке враження, що разом із занепадом власної літератури ми пропустили заповіді одного зі своїх пророків. Він прийшов, ми його пошанували, але так і не зрозуміли, про що йшлося. На мою скромну думку, роман Юрія Андруховича «Перверзія» включає у себе не лише чи не найбільші, найнаболіліші та найактуальніші проблеми незалежної України, але й в’яжеться (чи не перший) зі світовим постмодерністським дискурсом, – хай і постколоніально, але тим не менш. Роман цей вийшов у 1996 році.
У цьому контексті варто згадати іншого українця, який двома сторіччям раніше, вміло пожартувавши, дав хід українській літературі – Іван Котляревський. Особисто мені Юрій Андрухович видається таким собі осучасненим Котляревським. Він так само як і його більш древній колега започатковує нову віху в українській літературі, хай перший того свідомо і не бажав. А чи бажав того другий? Так чи інакше, він щось народжує. До Котляревського не було того, що діти у школі називають укр.літ. До Андруховича дуже сумнівним є поняття суч.укр.літ, принаймні без нього воно видається неповноцінним. Про карнавалізацію обох говорити не варто, бо це є самоочевидним. Цитати. Обігрування. Гра форм. До того ж, сам романтизм у багатьох речах є дуже схожим на той самий постмодернізм.
Звісно, фігура Андруховича в суч.укр.літ є недоторканною, а його твори за п’ять-десять років після публікації стають ледь не канонічними, але є таке відчуття, що десь між «Рекреаціями» і БУ-БА-БУ та «Дванадцятьма обручами» є білі плями, не досить відомі для зацікавленої публіки. Це при тому, що у 2004 році Андрухович приніс у жертву Перфецького (герой роману «Перверзія») на вівтар революції, пишучи йому поему та закликаючи повертатися до України, – очікування повернення Перфецького співпадає із поверненням сподівань, але за іронією долі очікування на нього (безнадійне) виявилося так само безпідставним, як і на реалізацію сподівань (безнадійне?). Після цього будь-яка експлуатація образу Перфецького видається недоречною, хоча напевно це не дуже турбує Андруховича, позаяк у кожному новому романі він вдягає старий образ в нову оболонку, чим лиш натякає на його колишні іпостасі.
Таким чином, я хочу зазначити, що ми пройшли свою розвилку, від якої мали прямувати до нашої постмодерністської сучасної літературної Мекки світового контексту.
"постмодернізму, який зараз активно ходить літературним світом, збираючи жнива" – тут ви помиляєтесь.
Літературі не потрібен ніякий -ізм, потрібна сама література багата на напрямки, від бульварщини до філософії. Цієї повноти ми не маємо. І напевно, ніколи не будемо мати, оскільки нам завжди буде простіше читати російською.
Не погоджуюсь. Є у нас і справді якісна українська література. А от щодо напрямків – з цим таки сутужно, всі пруться в модерні автори, хоч більшості до цього зась
1. звідки Ви знаєте що саме потрібно світовій літературі?))
2. хіба постмодернізм зі своєю багатовірвевістю прочитань та плюралізмом виключає можливість різноманіття літератури?
+1
Не потрібні -ізми. Звідки взагалі ця апологія постмодернізму?
Потрібен нормальний розвиток книжкового бізнесу, який стимулюватиме авторів. А від авторів потрібні 3 речі: талант, навчання на найкращих зразках і глибина, наднаціональна, космополітична.
Ось і все.
Але "повнота" – хибний інструмент. Це вже говорено-переговорено.
в мене інше бачення літератури
якщо ми говоримо, що мистецтво це мова культури, то постмодернізм є звичайною (рідною, корінною) мовою сучасної культури. це не добре, це не погано, це не обов*язково, але навіть коли Ви читаєте не постмодерний текст, якщо Ви не тупенький, то Ви його інтерпретуєте цілком постмодерними методами.
>1. звідки Ви знаєте що саме потрібно світовій літературі?))
Звідти ж звідки й ви.)) Я маю на увазі сучукрліт, і кажу про те, що його у нас мало, незалежно від напрямків, і до чого тут постмодернізм я так і не зрозумів. Прошу пояснити...
Не достатньо у нас якісної літератури, в тому числі і перекладів (це інша проблема). Якщо я неправий, дайте мені список, хоча б Топ100 вартого уваги з сучасної української літератури. Десяток авторів це замало для нормальної держави.
ви щось плутаєте.
"постмодернізму, який зараз активно ходить літературним світом, збираючи жнива" – тут йшлося про світовий контекст. ви його прив*язали до вітчизняного, а тепер вимагаєте списки, топи... перечитайте ще раз і поставте питання за суттю, бо це якось більше схоже на те хто як і що зрозумів.
хоча із тим, що в нас недостатньо якісної літератури я погоджуюся. іншого я здається і не стверджував.
Можливо я не правильно зрозумів вашу статтю, тоді прошу мені пояснити. Ви пишете, що укрліту не вистачає постмодерністских авторів. Так?
Я хочу сказати, що окрім постмодерністських у нас ніяких інших і немає.
"Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших." Вікіпедія.
Я думаю, що не постмодерні є, просто вони не такі популярні як топ-20 українських письменників. Донцових нам своїх вистачає – іншими словами.
Донцових в сенсі Дарь, а не Дмитрів))
Дякую, цікава стаття.
Відмітив для себе таке: "Давайте поставимо собі питання: чи взагалі прагне цього українська література? Успіху, впливу, впізнаваності, слави, великих тиражів."
Так, справді, для літератури це все потрібне, але зовсім не прийнято говорити, що все це дістається їй не як привілей, а як винагорода – за відповідність певним суспільним очікуванням, потребам. В мене як звичайного читача (не критика) немає потреби прочитати саме (пост)модерністський твір, але в мене є незреалізована можливість прочитати інакше (не в повсякденному дискурсі) про себе і про мій світ. Укрсучліт натомість часто пропонує читати про персонажів, більш того, захоплюватися й перейматися ними, – хоча вони й близько не відповідні мені. Мова про експлуатацію письменниками різних стереотипів на тему "про це так круто можна написати"...
Думаю, між іншим, що думки про домінуючу роль постмодернізму в сучасному світовому мистецтві – це теж свого роду такий стереотип.
І Вам дякую)
Власне те, про що Ви пишите це проблема того самого посту. Не знаю чому всі так не люблять це слово) Маргінали зараз більш популярні як герої. Мені це тільки що нагадало часи Сервантеса – про рицарів пишуть, але їх вже не існує. Ну або американський сінематограф середини ХХ сторіччя, який на десятиріччя (можу і помилятися) повернувся на ковбойщині. Тож не обов*язково це має бути буквальним(!) відображенням реальності (хоча з іншої сторони, мистецтво це таки відображення реальності).
Ну власне я це і написав, що постмодернізм не займає домінуючого місця у світовій літературі, хоча його вплив й важко осягнути повною мірою.
Навпаки, справа не в маргіналах, а в надто широкому розповсюдженні масових персонажів, збудованих на числених спрощених стереотипах.
Доходить до того, що нині типаж "молодої людини" вибудовують як "тусовщика", персонажі такого типу часто існують тільки в атмосфері розваг, відпочинку, "п"янок" і т.і. Те, що такі люди ще ходять на роботу, літераторів не дуже цікавить – адже для правдивого опису трудової частини життя героя треба вникнути у багато дрібниць. Чимало суч. укр. письменників себе не сильно цим обтяжують.
в такому разі я можу припустити, що людям просто цікаво читати саме про себе (ну, мовляв, кожен плаче про себе)
література-ринок-попит-пропозиція. отже людям про це просто не цікаво читати. ну або якщо глибше (з культурологічної точки зору): письменник є продуктом культури, і якщо він не пише про щось у своїх книжках, то і культурі (тобто соціуму) про це не цікаво читати...
у якомусь з інтерв*ю я чув про подружжя українських письменників-бухгалтерів, що пишуть у своїх детективах про бухгалтерію, при чому вдаються у подробиці дуже сильно. я цього не читав, але чомусь впевнений, що про деталі цієї професії мені не дуже цікаво було б читати.
мені цікаво читати хіба що про професію рекламщика, співака, актора, режисера... (непересічні професії, правда? отже, певною мірою маргінали) інші професії цікаві (особисто для мене) щоб бути більше ніж маленькою деталлю, якщо на них зав*язана частина сюжету і зроблено це добре, а це не так вже й легко.