Світлана Пиркало: «Проза мені ближча, бо прозою легше розповісти історію»

Представляти комусь Світлану Пиркало – штука марна й непотрібна. Про те, що вона – письменниця, перекладачка, журналістка української студії радіо «Бі-Бі-Сі» в Лондоні, колумністка «Газети по-українськи», здається, знають всі. Так само культові «Зелену Маргариту», «Не думай про червоне», «Кухню егоїста» – основні Світланині книжки – читали всі.

Чим вона заворожує читача – правдивістю, щирістю, безпосередністю, плавністю тексту, своєю особою? Як і про що їй думається й пишеться зараз? Що відбувається в її снах і про перший, «дебютний» вірш Світлани Пиркало – розповіла сама письменниця.

– Світлано, вже довгий час не з’являлося нічого нового від тебе – мова йде про велику, сюжетну прозу. Чи означає це, що скоро врешті отримаємо новий роман?

 – Ні, не означає. Я не пишу великого роману, концентруюся на колонках. Переклала книгу Марини Левицької «Два фургони» – там фігурують українські заробітчани в Англії. Зараз узагалі писати не хочеться, навіть колонок. Навіть інтерв’ю давати в лом. І бухати не хочеться, і на роботу ходити страшенно не хочеться. Я думаю, що в мене рання криза середнього віку. 

– Один з твоїх романів називається «Не думай про червоне», а в Оксани Луцишиної – «Не червоніючи». Було багато розмов про перекликання твого тексту з книгою Гелени Філдінг «Щоденник Бріджит Джонс». Чи співвідносиш ти свою творчість з так званою «жіночою» прозою?

–  Залежно, що вважати жіночою прозою. Якщо зайти в пересічну британську книгарню, то кілька стелажів у ній будуть присвячені книжкам, на обкладинках яких рясно фігурують туфельки, сумочки, руки з манікюром та велетенськими перснями. Це – те, що я вважаю «жіночою прозою» – легкі, з невибагливим гумором тексти про романтичні стосунки. Як правило, такі тексти не зачіпають серйозних тем, бо це – не їхнє призначення. Вони простежують романтичне життя героїні і, швидше за все, закінчуються шлюбом чи мають якесь інше позитивне вирішення стосунків із героєм. В цьому сенсі моя проза, звісно, відрізняється. Інша справа, що обидві мої прозові книги написані від першої особи, гранично простим стилем, і теми індивідуальної свободи, кар’єри, фемінізму, дружби чи сучасних медій там обговорюються без інтелектуальної пурги. Проте я знаю, що серед моїх читачів жінок – більше половини, і це цілком логічно, адже й мої героїні – також жінки, а точніше кажучи, я. Приємно, проте, що жіночий погляд на світ цікавить і протилежну стать.

– Коли ти вперше вирішила чи, може, вперше захотіла стати письменницею? І які відчуття були в той момент, коли ти поставила останню крапку в романі і вимкнула комп’ютер?

– Я у вісім років написала вірша під впливом Анатолія Костецького, з якого більшість рядків пам’ятаю і зараз.

Що я хочу робити?

Я хочу дітей учити.

А що я хочу найбільше?

Я хочу писати вірші

І на ракетах крилатих

У космос я хочу літати.

Цим віршем я пишаюся чи не стільки ж, як книжками. З космосом виявилося тугувато, дітей учити мені протипоказано через нестабільний психічний стан (вони мене виводять), а писати – пишу, тільки не вірші, а всяке таке. Останню крапку в романі я ставила стільки разів, що в принципі відчуття завершення не було. Може, хтось у це не повірить, але я обидві прозові книжки кілька разів переписувала, в «Не думай про червоне» – викинувши й замінивши близько половини тексту. 

– Які технічні особливості твого творчого процесу – коли пишеш, то куриш, п’єш, слухаєш музику, ходиш кімнатою; чи ведеш записник, у котрий записуєш якісь ситуації і характери, висловлювання?

– Було таке, що, аби відповідати образу якогось такого Гемінґвея, я закурювала, довго думала, дивлячись у нікуди невидячими очима, і навіть якось сідала писати із вином. Але це дурниця, бо заважає писати. А напідпитку взагалі писати неможливо, бо думаєш, що такого геніального тексту ще ніхто не народжував, а зранку перечитуєш – страшенна фігня. Записник із нотатками, похабними віршиками, думками та ідеями у мене майже завжди є, і майже всі вони – починаючи зі школи – збереглися. Правда, «тєтраді друзєй» у мене не було. Я заводила її, щоб не випадати з парадигми, і навіть фантики збирала в піонерському таборі, але це – дебільне заняття.

– Про що ти б хотіла написати, але ніяк не візьмешся до справи?

– Про Полтаву кінця 80-х років.

– Що з останніх новинок англомовної літератури варто якнайшвидше перекласти українською?

– Щойно дочитала роман «Білий тигр» індійця Аравінда Адіги, який він написав англійською, живучи в Індії. Цей роман здобув Букерівську премію. Він мене вразив як влучно знайденим голосом, так і громадянським пафосом, і письменницькою майстерністю. Але зараз перекладати – дохлий номер, бо ні в кого немає грошей навіть просто на видання того, що пишуть юні графомани, яким не треба гонорару платити. Перекладачу ж треба платити – це каторжна робота. За права треба платити. Треба мати якусь ідею, що перекладати, а не у всіх видавців є поняття про світову літературу. Поділюся радістю, проте, що видавництво «Основи» почало перекладати товсту працю історика Нормана Дейвіса про Другу світову війну. Я особисто, своїми маленькими руцями привезла Валентині Кириловій цю книгу з Лондона, і вона оперативно за неї взялася. І, до речі, тут же віддала гроші за книжку, ще й нагодувала холодцем, ще й кавою напоїла. Кавою всі поять, а от холодець у видавництві є не в кожного.

– Чи слідкуєш ти за теперішнім українським літературним процесом? Які імена, тексти хотілося б назвати?

– Я не просто слідкую. Я б сказала так: Світлана Пиркало – це саме та людина, яка слідкує за сучасним літпроцесом. Я організовую книжкову премію «Книга року Бі-Бі-Сі» й читаю близько 30 нових українських книжок на рік. Переможців нашої премії – Люко Дашвар, Володимира Діброву, Сергія Жадана та Юрія Винничука – щиро рекомендую. Всі вони мають своїх шанувальників. Багато галасу наробило наше рішення присудити звання Книги року Бі-Бі-Сі роману Люко Дашвар «Молоко з кров’ю». Але я й надалі переконана, що такого драматизму, лаконічності й динаміки у нашій новітній літературі ще не було. Хай кажуть, що це – масова література. Головне, я вважаю, аби книжка була добре написана. Але, якщо говорити про «літературну» літературу, запам’яталися тексти Маріанни Кіяновської. Збірка має назву «Стежка вздовж ріки». І багато іншого сподобалося також. Мені особисто припала до душі «Авантюра, або реалії мандрів по-бідняцьки» Артема Чапая. Мат-перемат у його описах подорожей Латинською Америкою не відволікає від краси його верлібрів.

– Як змінилося за останні роки ставлення британців до України?

 – А чорт його зна. Під час Майдану всі підтримували, а зараз трохи призабули. Газова криза попсувала Україні імідж: Київ так і не зміг пояснити свою позицію.

– Яка подія в твоєму житті за останній рік особливо запам’яталася?

– Тут спочатку належить говорити про сімейні справи: росте племінник, наприклад. Він почав ходити. Але розповім про вечерю в Кембриджі. Там новий голова українських студій – американець Рорі Фіннін. Він вивчив українську мову, коли був у Peace Corps. Так от, після щорічної лекції Стасюка мене запросили на чудову вечерю в Робінсон-коледжі. І тут, за келихом білого бургундського, тицяючи виделкою в фуа-гру, заговорили ми з Рорі про футуристів. Чого – вже не пригадую. І тут він узявся майже без акценту цитувати Семенка, а потім аналізувати пізнього Тичину і знаходити в його творчості посилання на депортацію кримських татарів. У мене випала з рота фуа-гра. Далі він зачитав строфу з «Енеїди» Котляревського, а оце щойно прислав мені вірш одного зі своїх студентів – ірландця, судячи з прізвища, – присвячений Василю Стусові. І вірш виявився суперський. Оце, слово честі, мені запам’яталося. Мій чоловік-американець, який по-українськи ні в зуб ногою, дуже смішно приревнував і навіть збирався вчити мову цілий день.

– В одному з інтерв’ю ти необережно обмовилася, що «літературний процес більше опирається на прозу, на романи». Чи дійсно так вважаєш? Що в сучасній поезії тобі подобається? І хто твій улюблений поет, чи маєш звичку або потребу час від часу читати вірші?

 – Я на такі дражливі питання не можу відповідати. Коли поет питає прозаїка, чому та необережно говорить про прозу, тут я боюся, що ми ступили на слизький лід. Не тицяючи пальцями в віртуально присутню при цьому інтерв’ю компанію, скажу, що сучасна, молода поезія в Україні мені здається класною і якісною. Але проза мені ближча, бо прозою легше розповісти історію. 

– Яка різниця між роботою журналіста в українських медіях і британських?

– Величезна. Не буду вдаватися в питання свободи слова чи залежності від олігархів, бо це питання складні, і словами «добре чи погано», «ось у нас» чи «а от у них» тут не обійдешся. Є багато нюансів, і не все так просто на Заході. Але в Україні, принаймні, поки я там жила, бракувало професіоналів, і можна було зробити кар’єру просто блискавично. В Британії такої можливості немає: люди довго йдуть до редакторських посад, бо старі журналісти, з досвідом і старою закалкою, не гірші, а кращі за молодих і дурних. А в Україні часто навпаки.

– Досвід, автобіографізм – чи є для тебе ці категорії основними в творчому процесі?

– Так, бо в світовій літературі вже в принципі все написано. Я можу тільки повторити деякі тези, пропустивши їх крізь призму власного досвіду. Моє прагнення – змусити читача замислитися і повеселити її чи його в рівній мірі. Для мене найпростіший спосіб це зробити – це запропонувати свій погляд на світ навколо.

– Як часто хочеться повернутися в Україну?

– Я часто буваю. Ми не за залізною завісою. Але найкращим рецептом від ностальгії, після докторської ковбаси з литовського магазина, є рідне телебачення, яке я дивлюся по тарілці. 5 хвилин – і настає ейфорія від того, що можна легко перемкнути на Бі-Бі-Сі.

– Про що твої сни?

–  Раніше були про Януковича. Раз приверзлася Тимошенко з Турчиновим. Я пишу про них у колонках. А раз був сон про п’яного українського поета, який також бачить сон, і я в тому сні борюся зі страшидлами, які йому привидились. Але якщо його розбудити, то я зникну.

– Бі-Бі-Сі для тебе – лише етап у пошуку себе? Де б ще хотіла попрацювати і чи обов’язково це має бути журналістика?

–  Хотіла б попрацювати в британських якісних газетах чи журналах. Узагалі-то моє улюблене видання – журнал Private Eye, «Приватне око» (так тут називають приватних детективів). Це – суспільна сатира, журналістські розслідування, прикольні карикатури на соціальні стереотипи.

– Розкажи про свій Лондонський ритм життя.

– Інколи він буває дуже напруженим, але зараз щось сезонний занепад. Він у мене влітку. Ми тут дуже напружено працюємо, як це не дивно. 5-6 разів на рік ходжу в оперу, стільки ж – на великі рок-концерти. Минулого літа їздили по британських музичних фестивалях. Раз на рік подорожуємо історичними місцями Європи. Торік провела в Україні в сумі два місяці. Але останніми місяцями хочеться просто почитати добру книжку. Ось недавно закінчила «Брік-лейн» Моніки Алі, про життя бангладешців у східному Лондоні. У нас є садок, там ми смажимо барбекю, шашлик по-нашому, і до нас приходять друзі. Сестра моя тепер також живе у Лондоні, у неї є синок Андрійко, який уже каже кілька українських слів. Що ще треба людям? Книжкову шафу нову тільки куплю, і все. Бо стара завалена Іренами Карпами. (Остання її книжка сподобалася, до речі. Перша половина).

– Чого зараз бракує українській літературі? А чого забагато?

– Бракує сюжетів, драми, історій. Забагато графоманів видається, але криза з цим упорається. Бракує потужного, авторитетного політика, суспільних фігур, які приходили б до книгарні з журналістами й запитували: а чому у вас тільки одна шафа з сучасними українськими книжками, і та на другому поверсі? А де оцей чи оцей автор? А де класика? А гарних книжок у нашій літературі достатньо пишеться, і таланти в принципі знаходять собі дорогу.