Пристрасть Тараса Шевченка у Києві – вечірні бесіди за чаєм із ромом
Певно, мало хто знає, що у самому серці Києва, за кілька метрів від Майдану Незалежності, поміж висотних будівель та асфальтованих доріг, знаходиться оповита зеленню оаза, така собі селянська ідилія, в якій зупинилося ХІХ століття. У цьому будинку цілий рік квартирував Тарас Шевченко!
ВІН ТУТ ХОДИВ…
Дерев’яні паркан, стіни будинку, долівка, яка таємниче рипить під ногами, печі, розфарбовані диво-птахами, рукописи й пера, якими писав сам поет, кавник, із якого пив, стілець, на якому сидів... Годі повірити, але він тут жив. Він тут ходив. І його дух витає у повітрі…
– Цю атмосферу присутності відчуває кожен відвідувач, – підтверджує неймовірні відчуття, що супроводжуються мурашиними пощипуваннями, завідувачка Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка, що відтворює атмосферу 1846-1847 років, Катерина ЗАЙЦЕВА. – Збереглася навіть садиба, де росте шовковиця, якій двісті літ! Вона росла при Шевченкові і ми віримо, що Тарас їв її плоди…
Пані Катерина розповіла, що Кобзар переступив поріг цього будинку 32-річним. Якраз у передпокої стоїть височенька його скульптура: він убраний у доладний костюм із розстібнутим піджаком та начищеними модними туфлями. Таким побачив Шевченка скульптор Іван Гончар.
– Наш музей розповідає про три приїзди Шевченка до України, – веде далі пані Катерина. – Він прожив 47 років, 24 із яких – у кріпацтві, 10 – на засланні, потім іще три під постійним наглядом, і лише 10 – на волі! Шість із них навчався у Петербурзькій академії мистецтв і трохи більше як три проживав в Україні. Щоправда, трьома приїздами. Проте за ці три роки він зробив більше, ніж усі українці!
Про перший приїзд Шевченка на батьківщину 1843 року «розповідають» офорти (різновид гравюри), на яких власноруч зображував Україну. Кобзар понад усе хотів створити енциклопедію під назвою «Живописна Україна», аби всьому світові розповісти про свій народ, показати види України, її визначні місця.
– Саме тоді він познайомився з княжною Варварою Рєпніною. Вона закохалася у Шевченка, який дарує їй автопортрет, присвячує поему «Тризна», але …не кохає.
«ГРОШІ ПРОЦИНДРЮВАВ, РОЗДАВАВ ЖЕБРАКАМ…»
Вдруге, 1845 року, як вільний художник Шевченко переїжджає в Україну «на постійне проживання». Мріє про посаду викладача малювання в університеті святого Володимира, але поки працює художником у Київській археографічній комісії. Багато мандрує Україною, замальовує давні поховання, пам’ятки, описує храми, цінні для історії об’єкти… Усе це є у збірнику, який теж зберігають у будинку-музеї. Цього разу Шевченко поселився саме тут, на вулиці «Козине болото», яка нині зветься провулком Шевченка.
– Він зажив у надзвичайно поетичній обстановці, – йдемо у простору вітальню, де колись чаювали творчі друзі, адже разом із Тарасом тут оселилися український поет Олександр Афанасьєв-Чужбинський та художник Михайло Сажин. – Якщо не заважала погода, то художники зранку й до самого вечора пропадали за малюванням. Відтак, як згадує один із них, не було нічого кращого, ніж наші вечори, коли ми стомлені поверталися додому, сідали до чаю і починали розповідати свої пригоди за день.
У Тарасовій кімнаті особлива атмосфера. Тут збереглася піч тих часів, а на робочому столі – його особисті речі: підставка під чорнильницю, олівець, вороняче перо, ручка з металевим пером і люлька, яку подарував Костомаров.
– Усе це належало йому, усього він торкався, – каже мій екскурсовод. – І цей порцеляновий кавник, з якого любив пити каву. А ще смакував чаєм із ромом з бубликами або печивом... Є спогад Чужбинського, який мав у Києві незаможних родичів. Якось вони запросили у гості Шевченка. Подали до столу пшоняну кашу на раковій юшці і борщ із сушеними карасями. І так та їжа сподобалася Тарасові, що він не раз іще навідувався до цих людей! А господарям подобалося, що такий популярний гість їсть звичайну їжу і так її вихваляє…
Ось і його солдатська сорочка, родинна картина, копійки, що завше були розкидані на столі. Пані Катерина повідала цікаву історію про те, як підійшов до відчиненого вікна жебрак та попросив у Тараса милостиню. Поет підхопився і простягнув найціннішу золоту монету. Але прохач повернув дарунок, мовляв, візьміть її, пане, собі, а дайте мені хліба хіба що. Тоді Шевченко дав йому полтинник срібний, вигукнувши: «Ото бідака! Він навіть грошей великих боїться, бо то їх тільки панам мати можна!»
– Багато хто згадує, що Шевченко не вмів тримати гроші при собі, проциндрював, роздавав кожному жебракові, який траплявся на шляху, – додає пані Катерина і веде сходами до художньої майстерні. – Годинник, рукомийник, кухлики, корзина з пачкою від печива, – все це речі XIX століття. І вельми особлива різьблена аптечка у формі розгалуженого вазона, символу здоров’я, міцності родини, – у ній запах ліків зберігається дотепер… Ось цей переносний стільчик належав Шевченку, – дивує. – Брав із собою його, етюдник, і відправлявся у мандри. І картина, на якій внуки князя Волконського, – його. А така книжкова шафа стояла в останньому помешканні Шевченка в Петербурзі. Ми зібрали книги, які були у його бібліотеці. За їх переліком можна лишень уявити, яким високоінтелектуальним був! Шекспір, Шиллер, Пушкін, Гоголь, українські письменники, давні козацькі літописи. І періодичні видання, які ілюстрував. Загалом Шевченко створив понад тисячу малюнків. З Біблією ніколи не розлучався, саме вона йому допомагала на засланні.
З НИМ УСІ ПОЧИНАЛИ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ
Третій приїзд в Україну був коротким. У 1859 році він укотре мав намір поселитися тут назавжди, навіть розробив проект будинку з відкритою верандою для майбутньої майстерні. Але знову завадив арешт. Після цього Шевченкові заборонили оселятися в Україні.
– І це людині, яка стільки зробила, – бідкається пані Катерина. – За короткий час він видав «Кобзаря» 1860 року, маємо кілька примірників із дарчими написами друзям, видає «Буквар» ціною у три копійки, щоби кожна сім’я могла купити. Хотів випустити арифметику, географію, історію – і все до десяти копійок, але… не дали.
Пані Катерина веде до найбільш привабливої для відвідувачів вітрини, у якій речі, що їх теж торкалися руки Шевченка. Пензлі з китового вуса, шкіряні мішечки з масляною фарбою, гравірувальні голки, різці, шматочки вуглин, крейди, італійські олівці, залізні дерев’яні лінійки й оригінали гравюр, на яких теж збереглися дарчі написи.
– Він був дуже харизматичним, – завершує пані Катерина. – Чи то у фракові, чи в кожухові, свиті, піджаку, пальто, – у всьому мав природний вигляд. Був колоритний і привабливий. Вбирався так, як було до душі.
Коли приїжджав до села, то одразу перевдягався у селянський одяг. Дуже любив широкі шаровари, підперізувався зеленим поясом, вбирав вишиванку (їх багацько мав), бриля... У Тараса був чудовий голос: баритон рідкісного тембру. Тільки-но починав співати, усі затихали. Якось на весіллі Пантелеймона Куліша, де всі розмовляли російською, він сидів у куточку, а коли почав говорити, гості раптово опинялися біля нього і теж розмовляли українською! А як співав, то й поготів усі переходили на українську. Він умів зачаровувати… Жінок зокрема. Але не склалося сімейне життя, хоч він завше мріяв про сім’ю і дім.
Жанна КУЯВА, Київ, газета "Сім'я і дім"
*Цікаво, що самого Шевченка за створення зухвалих віршів покарали на 10 літ солдатчини, а от рукописну книгу «Три літа» під сімома замками зберігали цілих 60 (!) років. Якщо Шевченко відбув десять років кари, то книга – ушестеро довше.
