Олег Стецишин: «Ландскнехти Галицької армії»

«Тільки у 98 літ я дізналася, ким був мій батько»

Завдяки дослідженням львів’янина Олега Стецишина про найманих вояків інших національностей, які боролися за Україну разом з нашими армійцями, люди з різних куточків світу дізналися правду про своїх предків.

А ПОЧАЛОСЯ ВСЕ ЗІ СТАРОЇ ФОТОГРАФІЇ...

– У кожної людини настає період, коли їй цікаво дізнатися, ким були її діди-прадіди, – Олег Стецишин розпочав цікаву історію, яка привела до надбань та відкриттів для всієї історії України. – У нас удома була дуже гарна дідова фотографія, де він у військовій формі. Казали, що то форма австрійської армії. Проте згодом я дізнався: то був стрій армійців УНР – кашкет, дві букви «С» на петлицях та командирська сумка. Пошуки привели мене на історичний форум, де збираються як професійні історики, так і непрофесіонали, як от я. Виклав дідову світлину, мені почали пояснювати, де він міг служити. 

Пан Олег каже, що день за днем став цікавитися й іншими історичними подіями, відтак «втягнувся» у тему перших визвольних змагань (1917-1921рр.).

– Доти мені як львів'янину були цікаві другі визвольні змагання» – УПА, дивізія «Галичина»… – розповідає Стецишин. – Ці люди ходили вулицями, і я міг їх бачити. Це була історія, до якої міг торкнутися… Тим часом «Перші визвольні змагання» були для мене, як війна з Наполеоном – щось дуже далеке. Але я хотів набагато більше дізнатися про дідуся, тож почав навідувати архіви.

 Зі слів дослідника, тоді неприємним відкриттям для нього стали геть не читані архіви. Мовляв, були справи, які він опрацьовував першим. Чи не тому саме Олегові Стецишину, журналістові зі Львова, вдалося дослідити таке маловивчене явище нашої історії, як військове найманство. І після трьох років пошуків та вивчень навіть видати книгу «Ландскнехти Галицької армії», в якій розповідає про австрійців, німців, поляків, росіян, чехів та євреїв, які воювали за незалежність України в лавах Української галицької армії (УГА). «Ландскнехти» – це традиційна назва військових найманців.

НЕ КІЛЬКА ДЕСЯТКІВ, А ШІСТЬ СОТЕНЬ ЧУЖИНЦІВ БОРОЛИСЯ ЗА УКРАЇНУ

 – Вони всі воювали за нашу Батьківщину, Україну, – провадить автор. – Австрійці й хорвати, судейські німці й галицько-буковинські фольксдойчі, чехи та румуни, угорці й італійці. І навіть поляки. У складі УГА вони виступали проти ворогів української незалежності – Польщі, «червоної» та «білої» Росії.

 У кожного з вояків був свій шлях до УГА. Олега Стецишина дуже вразили заяви іноземних офіцерів, де вони просили взяти їх на службу.

– Там були такі слізні листи про готовність покласти голову за Україну, – розповідає дослідник. – І багато хто з них загинули за нашу незалежність. Хтось ішов до війська за покликом серця, інші зголосилися «на роботу», бо за чотири роки Першої світової звикли до військових буднів, та й нічого, крім воювати, не вміли. Були, очевидно, й такі іноземні солдати, які пішли захищати ЗУНР, а потім і УНР, із примусу, безнадії чи просто з авантюрних міркувань.

 Пан Стецишин каже, що в ті часи професія офіцера була непрестижною. Молодий хлопець, який їхав до Відня, зазвичай одружувався з німкенею і створював німецькомовну сім’ю. «Ти загублений для українського н

ароду», – казали про такого. Вихід зі своєї національної групи у Галичині сприймався дуже боляче.

– Суспільство було не готове вчитися на вояка, – додає львів’янин. – Напередодні Першої світової війни з тисячі офіцерів в австро-угорській армії було лише два українці, тоді як поляків – 27. Тому коли почався Листопадовий чин (у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року), становище української армії було катастрофічним. Хлопці йшли воювати, а керувати ними не було кому. Це змусило керівництво ЗУНР вдатися до послуг офіцерів-чужинців.

 Зі слів пана Стецишина, досі вважалося, що офіцерів-чужинців в УГА було кілька десятків, проте аналіз архівних документів та спогадів свідчить: на захист ЗУНР стало майже 600 (!) офіцерів та старшин неукраїнської національності.

«ВИ НАВІТЬ НЕ УЯВЛЯЄТЕ, ЩО ЗРОБИЛИ!»

Завдяки довгим і старанним пошукам в архівах, читанню найрізноманітнішої літератури, тогочасній пресі, здебільшого закордонній, Олегу Стецишину вдалося не лише повідати цікаві розповіді про життя та долі іноземних вояків УГА, а й від

шукати унікальні документи та понад сотню рідкісних фото, які здебільшого з приватних архівів.

– Якось я насмілився і написав електронного листа до кількох діаспорних видань в Америці, Канаді, щоби люди поділилися фотографіями на тю тему, – розповідає про дослідницьку роботу. – Моє прохання опублікували лише раз, а у відповідь мені надійшло майже два десятки листів! Утім я розумів, що найлегше дізнатися про долю кожного вояка можна з вуст його родичів та нащадків. Розумів і те, що буде непросто, адже за сто літ ці люди могли по кілька разів змінити прізвища. Втім за допомогою інтернету я вдався до пошуків.

– От служив у Галицькій армії генерал-угорець Густав Ціріц, – веде далі пан Олег. – Вельми таємнича особистість, такий собі капітан Немо: його ніхто ніколи не бачив, фото його ніде не було. Вирішив, не може бути, щоб цієї людини ніхто не знав. У соціальній мережі дав запит на прізвище Ціріц. Знайшов кілька, відсортував віденців і написав їм листи, мовляв, шукаю інформацію про Густава Ціріца, який служив в австрійській армії, а потім в українській. На третій день мені пише жінка: «Я не близька родичка Густава, але знаю, що його дочка живе у Відні, їй 98 років». «Як дочка?!» – я не приховував здивування. «Вона мала чотири роки, як бачила тата востаннє, – написала вона. – Це мого дідуся двоюрідна сестра, але вона досі не знає долі свого батька, лишень те, що він воював в українській армії і невідомо, де загинув (після переходу УГА на бік Червоної армії 10 лютого 1920 року Густава Ціпіца арештували й вивезли до Москви, де розстріляли, – О.С.) Усе, що вона має, це єдиний від нього лист і невеличкі дві фото». Я охоче написав довідку про Ціріца, переклав німецькою і надіслав цій жінці. За кілька днів отримую відповідь: «Ви навіть не уявляєте, що зробили! Тітка другу ніч не спить, постійно плаче, бо тільки тепер, у свої 98 років дізналася, ким був її тато, як він жив і де загинув». На знак вдячності я отримав оті дві його фото. Майже через сто літ ми вперше побачили, який вигляд мав Густав Ціріц.

«НІ, ТАКОГО БУТИ НЕ МОЖЕ!»

 Не менш захопливу історію пан Олег розповів про двох братів-німців фон Штайнбахів, уродженців Бережан, що на Тернопільщині. Один служив у міністерстві УГА, другий – у генштабі.

– Якось я натрапив на розповідь поляка про трьох братів фон Штайнбахів, – ділиться Стецишин. – Він вказав їхні вихідні дані, і я побачив, що двоє із цих братів – з моєї книжки. Поляк розповідав, де вони служили в австрійській армії, де померли, але йому невідомою була їх доля з 1917 до 1918 року. І от він запитував, чи не знає хтось, у яких полках австро-угорської армії вони служили.

 Я йому відписав: «Не знаю, у яких полках австро-угорської армії вони служили, але знаю напевне, що вони служили в українській армії». «Такого бути не може! – відповів він мені, мовляв, його дідусь (один із вояків УГА) був затятий поляк. – Він – польський офіцер і міг воювати тільки за Польщу!» «І все ж у мене є документи», – відповів я та надіслав їх. Тиждень цей поляк мовчав. А врешті написав: «Я знав, що колись діда і справді судив офіцерський суд честі, але не знайшли доказів і відпустили. Бабуся переконана була, що то все брехня, а це, виявляється, була правда...»

– Яка ж історія вашого діда? – запитую на завершення.

– Мій дід Михайло Стецишин був офіцером армії УНР та ЗУНР. Я написав лист в Австрійський військовий архів і вони мені повідали, де дідо воював, коли хворів, у якому госпіталі лежав. Дід служив в Італії, наприкінці 1918 року повернувся додому і вже в серпні був у Києві. Тоді на Галичину приїжджав Коновалець та забрав дві тисячі вояків до Києва, у Корпус Січових Стрільців. Відтак до 1920-го дід служив у Галицькій армії, потім одружився й за кілька місяців його взяли у концтабір, звідки звільнили через півроку. Дожив дід до 70 літ.

Фото-документ: «Заступник військового міністра ЗУНР інформує керівництво про італійського графа, який виявив бажання вступити в Галицьку армію. (Фото з книги «Ландскнехти Галицької армії»)