Три враження про романи з кіно

6 вересня в Центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулась презентація незвичайної збірки “Кіноромани: українські письменники про улюблені фільми” й однойменного кінофільму.


Ця збірка стала своєрідним підсумком проекту Державного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, який мав місце в лютому-травні 2006 року, коли знані українські письменники презентували свої улюблені (точніше буде сказати, “такі, які їх вразили”) кінофільми. Тепер же, їхні враження об’єднано в одну збірку. Це 15-ть бачень знакових акторів літературного процесу: Євгенії Кононенко, Марини та Сергія Дяченків, Світлани Поваляєвої, Лариси Денисенко, Оксани Забужко, Леоніда Кононовича, Наталки Білоцерківець, Любка Дереша, Лесі Вороніної, Марини Меднікової, Андрія Куркова, Марини Гримич, Юрія Андруховича й Ірен Роздобудько.

Концептуальне бачення збірки її укладачами (ідея, передмова – Станіслав Сукненко, укладання, післямова – Діана Клочко) полягало в тому, щоб показати як спочатку текст впливає на створення кінофільму, а потім кіно через кілька років, або й десятиліть впливає на створення нового тексту, вже зовсім іншого автора, вже зовсім іншої країни. Саме тому було видано не лише книжку, а кінофільм на DVD (йде разом з книжкою). “Візуальна озвученість чи озвучена візуальність”? В будь-якому випадку текст і кіно прекрасно взаємодоповнюють один одного, так що укладачам збірки вдалося досягти поставленої цілі.

“В цьому збірнику ви знайдете 15 українських мов, в кожного з українських письменників вона своя. Це доводить, що наша мова не лише жива, вона буяє” – цілком слушно зауважує Діана Клочко, упорядник збірки, “адже для когось було важливо “Замість крові” (угадайте для кого?), а для когось було принциповим “море крови”.”

Погодьтесь, цікаво дізнатись, що єдиним випадком, коли Світлана Поваляєва поєднує кіно та книжку є фільм “Страх і ненависть в Лас-Вегасі” (за книжкою Гантера С. Томпсона “Страх і огида в Лас-Вегасі”; “Насправді нещасна, зашмуляна книжечка, Акули Ганта – для мене є особистим Євангелієм. Коли я вперше прочитала це кишенькове видання, на жаль, у російському перекладі, зі мною стався культурний шок. Кожне речення, кожен вислів цього скаженого біофіла Доктора Гонзо препарували мою свідомість і стали (певно, назавжди) взірцем патолого-анатомічного розтину життя”, – цілком справедливим є обурення Світлани Поваляєвої цим перекрученням назви: “Акула мав багато претензій до цього грьобаного світу, але не мав до нього НЕНАВИСТІ, тому фільм, котрий аж 15 років знімали за його книжкою-репортажем, залишив у моєму житті траншею огиди, можливо, хоч у такий спосіб показавши весь цей бюргерський світ, яким він є і яким його бачив Гантер Стоктон Томсон”), чи що Леся Вороніна своїм улюбленим обрала фільм “Привид замку Моррісвіль”, блискучу чеську квазіготичну аж до гротеску комедію, в якій “...перемагає, звичайно, сміх життя, а не страх смерті”, й якою ми всі захоплювалися в дитинстві, й з задоволенням дивимося зараз: “у “Привиді замку Моррісвіль” є блискуча сцена, котру неможливо забути: дві прекрасні, ніжні героїні замкнені зловмисником у підземній кімнаті, де чомусь є арфа. І раптом стеля починає невблаганно опускатися їм на голови і от-от має їх розчавити. Та навіть у цю страхітливу мить їхні голоси звучать гармонійними, чистими обертонами, ані на мить не зраджуючи мелодії “Алілуйя”. Ось уже починає тріщати інструмент, але вони продовжують співати так само вишукано й співзвучно... Це дивовижна, блискуча сцена, де поєднано напругу, елегійність і водночас іронічне ставлення до власного й глядацького жаху”. Пані Леся цілком слушно звернула увагу саме на цю сцену, вона є дійсно найсильнішою в фільмі. Лише хотілось би добавити, що в цей час, в сусідній кімнаті головний (звичайно ж, позитивний) герой тонув у воді, яка все прибувала й прибувала... Вода – жіноча стихія, символ жіночого начала, символ початку й кінця, народження й смерті. Вода в замкненій кімнаті, в якій плаває головний герой насправді означає навколоутробні води, в яких головний герой повинен переродитися в якісно вищий ступінь. З цієї замкненої кімнати головний герой вже повинен народитися справжнім Героєм, який й врятує прекрасних жінок, що він й зробив. Міф про народження героя...

Ми не будемо тут переказувати вибір кожного з метрів суч.укр.літу. Зрештою, візьміть книгу й подивіться самі. Лише кілька суб’єктивних вражень.

Враження перше: мудрість пoяснення, – як завжди блискуче виступила Забужко, все ж таки філософська освіта дається взнаки. Улюблений фільм пані Забужко – “Бочка з порохом” Г.Паскалєвіча (за п’єсою Деяна Дуковскі). Зрештою дамо їй слово: “І річ не в тім, що я дуже люблю (хоча це надто тривіальне слово) такий феномен як югославське кіно, – точніше б сказати: ставлюся до нього з побожним захопленням. Це високе мистецтво, напряму породжене війною, й подібних прецедентів більше немає...” Адже письменник, на думку пані Забужко, “це специфічний, ба навіть “неправильний” глядач. Читаючи книжки, дивлячись фільми, оглядаючи малярські виставки, письменник завжди в якихось найдальших куточках спинного мозку сподівається отримати “підказку” власним творчим пошукам, шукає чого б повчитися у іншого митця, який рухається в тому самому напрямку.” Але найголовніше полягає у вивченні Зла, енергетики Зла, критичної маси Зла, як Зло метастазує в повсякденне життя, призводячи до збою правил, збою програми, просякаючи його наскрізь, й перевертаючи зсередини: “Може, це взагалі найголовніше питання для всякого мистецтва, розібратися звідки береться Зло, як воно трансформує себе на наше життя, зрештою на наше виживання...” Перефразовуючи Жоржа Батая, можна сказати, що будь-яке мистецтво є концентровано вираженою формою Зла. Зрештою, воно повинно визнати свою вину...

Враження друге: шокуюча відвертість, – зізнання й каяття Лариси Денисенко: “Уперше я заплакала в дитинстві, не просто заплакала, то було божевільне ридання, мене рвало на шмаття, я не знала куди бігти, що робити. Якби тоді підійшов диявол і сказав, що продавши душу, я потраплю всередину тієї стрічки, я не вагалася.” Це був фільм “Білий Бім Чорне Вухо”. Жалко, що цей момент вирізали зі супровідного до книжки кінофільму, він був би найсильнішим в ньому, адже в пані Ларисі заговорила західна фастівська душа, як завжди відверта. Але улюбленим кінофільмом пані Лариси зовсім не є “Білий Бім Чорне Вухо”, натомість ним є “Список Шиндлера” (режисер Стівен Спілберг, за романом Томаса Кеніллі), текст же пані Лариси має таку посвяту: “Стівенові Спілбергу та Оскарові Шиндлеру, людям, які врятували мене від моєї власної ненависті, присвячується...” Ненависті не до людей, які працювали в концтаборах, а ненависті, екстрапольованої на весь німецький нарід. Будучи по-юнацькому максималістською, та ще й обробленою совєтською пропагандою, пані Лариса не розрізняла ці поняття, й об’єктами її помсти ставали безневинні туристи з НДР, яким самим жилось не солодко з таким комплексом вини: “Але найгірший із моїх “антифашистських” вчинків мав місце в Катині. Я цілеспрямовано доводила до сказу екскурсантів зі Східної Німеччини. У моїй пам’яті всі вони залишилися гарними, вгодованими, довгоногими, з довгим та прямим білявим волоссям, одягнуті у блакитні джинси та світлі светри. На їхнє нещастя всі вони розуміли російську мову, тож я прямувала за ними й журливо співала “Люди мира, на минуту встаньте, слушайте, слушайте, летит со всех сторон, это раздаётся в Бухенвальде колокольный звон, колокольный звон…”, та ще й додавала лиховісним тоном “бом-ммм-бом-ммм” і вказувала на землю пальцем (з-під землі долинали жалібні звуки). Німці ніяковіли, вони були схожі на маленьких тваринок, яких випольовують злі, безжальні мисливці. Я залишила їх у спокої тільки після того, як вони побігли до свого комфортабельного автобуса. ... Мені зовсім не було їх шкода, я не відчувала жодних докорів сумління.” Й не подумаєш, що така мила жінка була здатна на такий садизм. В той же час Лариса Денисенко захоплювалася нацистською естетикою: “...зараз вважаю, що жоден кутюр’є не вигадав нічого сильнішого за шкіряні з хутровими комірцями чорні плащі есесівців. А ще я не знаю, чому саме, але я обожнювала малювати свастику.” Карл-Густав Юнг сказав би, що це говорили архетипи колективного несвідомого. Одного разу пані Лариса навіть витерла свастику на своїх джинсах: “В мене були джинси марки, що мала назву – наче кличка німецької вівчарки – “Ральф”. Із червоним тканим паском. ... Чого б це я якось узяла ключ від хати й на правому коліні джинсів витерла величезний фашистський хрест-свастику. ...намагалася знищити хрест. Ще більше затерти його. Він не знищувався, тоді я нашила на нього квіточок... Квіточки нічого не маскували, просто все це мало вигляд свастичного хреста, ще й прикрашеного квіточками...” Заквітчаний хрест. Архетипи – страшна річ.

Враження третє. Але перед тим, як перейти до третього враження, хотілось би сказати кілька слів про загальну тенденцію підбірки літераторами свого улюбленого кіна, й кілька слів про кіно взагалі. Лєнін колись блискуче сказав, що “Из всех искусств для нас самым важным является кино.” Цим самим він закцентував увагу на тому, що кіно є масовим мистецтвом. Якщо кіно є немасовим, елітарним, воно приречено на неуспіх, комерційний й ідеологічний, як це сталось з блискучим кінофільмом “Молитва за гетьмана Мазепу” Юрія Іллєнка (хай навіть в даному випадку свою роль відіграв й адміністративний чинник). За всієї справедливості критиканського пафосу Світлани Поваляєвої, вона очевидно, не хоче до кінця це зрозуміти, коли пише про кінофільм “Страх і ненависть в Лас-Вегасі”: “...і самим фільмом, і перекладом, де замість “огиди” вигулькнула раптом “ненависть”, мовчазна більшість навіки затаврувала своє нескасовне панування над людським життям. Бо в романі немає “ненависті”, а лише огида до цього тупого способу проживання мовчазною більшістю кожної хвилини життя в пошуках Американської Мрії. ...Гантер викинув на смітник суспільство Американської Мрії, а Террі Гілліам його там знайшов і пофарбував у веселенькі кольори....У стрічці для тупорилих поглиначів поп корну й суки-суки (кока-коли) – типу горор-комедії про те, як до склепу Американської Мрії крізь пустелю кривих дзеркал волочать труп Гонзо. У цій слинявій політкоректній мармуляді, у цій дешевій наркопорнушці для окружних прокурорів та їхніх тристафунтових дружин, у цьому фетишистському екшні для мовчазної більшості. Логічно, що в російському прокаті комерційно-блюзнірський продукт називається “Страх і НЕНАВИСТЬ в Лас-Вегасі” – це останній штрих до цієї вакханалії спотворення життя Гантера, всього, що він розкрив (“деревище правди-матки”!) й показав недолугим комівояжерам сьогодення.” Цим самим хибують й інші літератори, коли вибирають хрестоматійну класику: Тарковського (так своїм улюбленим кінофільмом Євгенія Кононенко обрала його “Жертвоприношення”), Пазоліні (Наталка Білоцерківець – “Мама Рома”), Фелліні (Ірен Роздобудько – “Амаркорд”), чи Муратової (Діана Клочко – “Короткі Зустрічі”) , чи українське поетичне кіно (Леонід Кононович – “Тіні Забутих Предків”; Марина Гримич – “Вавілон XX”; Марина Матіос – “Білий птах з чорною ознакою”). Натомість в цьому контексті особливо цікавим видається вибір Марини Меднікової – “Кримінальне чтиво” Квентіна Тарантіно. Марина Меднікова: “...вкраплення коміксових мальованих епізодів у “Вбити Білла” потверджує не слабкість, а розкутість і мистецьку силу Тарантіна. Не навчений, а природний митець – фокусник, факір, маг, чародій. Коли, як кажуть фахівці, твори Cальєрі – вирахувані, фахово довершені, то як вирахувати Моцарта? Хтось скаже, це вже вона занадто, порівняти земного, масмедійного, фастфудівського Тарантіна з надземним напівбожеством!” В жодному випадку пані Марино, саме тому, що Тарантіно є земний, масмедійний, фастфудівський, він є сучасним Моцартом. Благословенне XX століття, мій улюблений історичний період, коли масмедійний Моцарт є комерційно успішним. Пані Марино, – Ваш вибір the best!!!