У «Дзизі» презентували каталог перфомансу
За кілька днів до Нового 2012 року Мистецьке об’єднання «Дзиґа» підбивало підсумки річної арт-праці та презентувало перший в Україні каталог, присвячений перфомансу. У товстенькому каталозі представлено перфоманси митців, котрі брали участь у фестивалі «Дні Мистецтва Перфоманс у Львові», який проходить у рамках найбільшого в Україні проекту contemporary-art «Тиждень актуального мистецтва».
– Нарешті в Україні з’явився каталог перформансу, який свідчить про те, що український перфоманс є, він самобутній, його можна порівнювати з тим, що робиться в інших країнах світу, на нього звертають увагу, з ним працюють, це серйозний жанр, який розвивається, зокрема, завдяки нам, – без зайвої скромності прокоментував появу каталогу Влодко Кауфман. – Останні 2 роки слово перфоманс в Україні загламурене і розмазане, ним розкидаються на кожному сабантуї, особливо у Києві, не знаючи достеменно що це за жанр і наскільки це серйозне явище у сучасному мистецтві…
У Львові в рамках «ТАМ» впродовж 4 років, перфоманс представлений не лише нашими художниками, а й перфомерами з-за кордону, які давно і серйозно цим займаються. Ми нарешті заснували школу перфомансу й у Львові з хорошими учителями починаючи від Януша Балдиги і завершуючи швейцарськими та ізраїльськими фахівцями цього жанру. Тож тепер зі Львовом можна говорити на професійному рівні, у нас є хороші перфомери, як старшої генерації, так і наймолодшої, яка вистрілила в тогорічній школі...
За словами Влодка Кауфмана, зараз у світі підіймається третя хвиля перфомансу, і Україна може претендувати на статус країни, у якій цей жанр не менш цікаво розвивається. А щоб не бути голослівним представник молодшої генерації Юрій Білей представив свій перфоманс.
Так стараннями "Дзиґи" в Україну приходить новий жанр мистецтва – перформанс. Часто роботи як місцевих, так і закордонних перфомерів викликають у непідготованої публіки не тільки здивування, але й остовпіння з осудом. Вона часто відгукується про побачене як про обурливе, а то й хворобливе. Навіщо, мовляв, виставляти на люди свої особисті психічні проблеми? Кому це потрібно? Чи не розхитує це й без того знервоване і нездорове суспільство? Для того, щоби трохи це прояснити собі й вам, ми задали трьом безпосередньо причетним до актуального мистецтва людям просте питання: "Яка межа між хворобою і мистецтвом?"
- Я вважаю, що мистецтво -- чи то перфоманс, чи який інший жанр – відображає суспільство у всій його зіпсутості, – каже художник, перфомер Влодко Кауфман. – Оскільки ми всі впевнено простуємо до розпаду й деградації, то нічого заспокійливого і приємного від мистецтва найближчим часом не слід чекати. Питання межі смаку тут не стоїть, оскільки мистецтво не може бути самодостатнім. Воно є лиш наслідком того, що відбувається з людьми. "Смачне" мистецтво – це окозамилювання і гламур, більше того -- воно псує смак. Попри те, мистецтво не має завдань і зобов'язань щодо суспільства. Періодично хтось придумує тези, на зразок "мистецтво врятує світ" чи "мистецтво належить народові" – вони, звісно, абсурдні, і я радий, що сучасний перфоманс ще позбавлений таких установок.
- Перед тим, як робити перфоманс, я замислююся над цим питанням здоров'я-хвороби і сприйняття публікою, – коментує перфомер Юрко Білей. – Зрозуміло, я не орієнтуюся на те, що люди хотіли би побачити. Але те, що я міг би зробити із собою, заходить значно далі, ніж те, що я можу зробити злюдьми, яких я залучаю до перформенсу. Звичайно, я мушу на це зважати.
– Сучасне мистецтво абсолютно хворе, це суцільний набір шизоїдів, – жартує мистецтвознавець Богдан Шумилович. – Але люди зазвичай мусять робити вигляд, що вони здорові. А художники – як шамани, вони мусять викривати справжній стан суспільства через експозицію своєї хворобливості. Не те, що вони можуть собі це дозволити чи такий у них професійний обов'язок – просто вони інакше не можуть. Розмови про "добрий смак" закінчилися в XIX ст. після сотні років безплідних намагань пов'язати його з тим, що насправді відбувалося. Провести межу між "хорошим твором" і "несмаком" завжди можливо, але при цьому є ризик стати таким собі всевідаючим Сталіном. Це, однак, не значить, що мистецькі критики не повинні намагатися провести такого розрізнення. Вони – хоч і не застраховані від помилок і завжди суб'єктивні – виступають посередниками, які допомагають іншим зрозуміти суть твору, акції, процесу. У випадку із драстичним мистецтвом їх роль – закликати людей не кидатися в художника камінням, а побачити в його обурливому творі себе і своє суспільство. При цьому художники про суспільство не думають. Вони експонують власну хворобливість -- але вона є суспільно спричиненим наслідком. І від наявності великої кількості хворих художників суспільству стає легше. Вони витягують всі його нечистоти на поверхню, допомагаючи, таким чином, їх позбутися.
