Спільна спадщина. Несистемні нотатки про стан польських архітектурних пам’яток в Україні
Цього року незалежності України виповнилось18 років! На жаль, головною ознакою цього періоду стали: перманентна невизначеність в геополітиці (коливання від Кремля до Пентагону), економічний та адміністративно-управлінський безлад. За весь цей період новітньої історії із сумного контексту випадають перші місяці незалежності, позначені романтично-патріотичною загальною ейфорією та період помаранчевої революції, коли ми, нарешті, стрибкоподібно виросли як громадянське суспільство і виявили ознаки консолідованої нації.
Так от, в цій вісімнадцятирічній невизначеності, послідовним виглядає, хіба що, процес зближення польського та українського народів, який простежується, як на державному, так і на індивідуальному людському рівні.
Якщо ми поглянемо на розвиток відносин з трьома найбільшими сусідами: Білорусь, Росія, Польща, то саме з останньою, динаміка виглядає невпинно позитивною.
На фоні шовіністично-зверхнього Кремля та непередбачуваного О. Лукашенка, польська влада постає перед нами стабільно лояльною до самостійної України.
Поступ Варшави і Києва назустріч одне одному – очевидний.
І справа тут не в Євро 2012, не в численних зустрічах між лідерами країн (Наприклад, В.Ющенко нещодавно назвав поляків найближчими друзями українців під час одного з публічних виступів). Справа в тому, що протягом тривалого періоду Україна та Польща намагались побудувати якісно нові відносини. Згадайте, як дбайливо ставився О.Квасневський до, м’яко-кажучи, не дуже шляхетного Л.Кучми, був для нього і адвокатом, і часом прес-аташе (бо лексичний арсенал другого президента України – загальновідомий) на багатьох міжнародних зустрічах.
Повернемось до глобальних чинників. Час спливає швидко, події соціально-класового протистояння між поляками – «панами» та українцями – «холопами», яке тривало протягом століть на значній території сучасної України, невпинно віддаляються від нас. Так само поступово загоюються глибокі рани, які утворились внаслідок переділу Європи після підписання Брестської мирної угоди 1918 року, коли Західна Україна відійшла до Польщі. Кожен освічений українець і поляк знають: період з 1918 по 1947 роки взаємної симпатії нам не додав.
Аналізу обставин та причин, які призвели до кривавого протистояння протягом багатьох років, жахливої різанини під час II Світової війни, примусового переселення мільйонів людей по обидва боки кордону (операція «Вісла») присвячені численні монографії та наукові статті істориків. Немає сенсу зупинятись на цьому зараз.
Керівники держав вибачились перед народами за ті вчинки, що призвели до національних трагедій.
Ну от, майже, і happy-end на державному рівні.
На рівні індивідуально-побутовому теж все виглядає непогано: мільйони українців середнього віку згадують з ностальгією мультфільм «Про Болека і Льолека», неперевершений серіал «Чотири танкісти і пес» за однойменною книжкою Я.Пшимановського (до речі, в чудовому українському перекладі). Згадують, безумовно, протестні, дисидентські за своєю філософією, кінострічки А.Вайди та К.Зануссі . Ну а хто не знав пісень Чеслава Немана та «Червоних Гітар»? Хто не був зачарований красою Барбари Брильскої? В якому помешканні не лунав голос витонченої та шляхетної Анни Герман? Сьогодні, до речі, наша взаємна телевізійна експансія значно менша. На жаль. Бо хотілося б бачити фільми А.Вайди на телеканалах і сьогодні. І полякам би не зашкодило переглянути зайвий раз «Вавилон ХХ», «Тіні забутих предків», а дітям – десятки чудових українських мультфільмів.
Це, вибачте, ліричний відступ.
Повернемось до теми простого українця і простого поляка новітнього періоду.
Сотні тисяч прасок, телевізорів «Єлектрон», холодильників «Донбас» були вивезені польськими туристами з України під час військового стану періоду правління В.Ярузельського. Мільйони пар польських недорогих джинсів знайшли своїх власників на ринках міст і містечок України в той же час.
Початок 90-х – зворотній рух. Мільйони українців повезли до Польщі все що можна тільки собі уявити і навіть дещо, що уявити важко.
Тисячі сучасних українських підприємців заробили свої перші сотні доларів на польських ринках. Такий інтенсивний масовий урок початкового капіталізму має посісти почесне місце в підручниках з політекономії.
До чого я все це? До того, що ми таки стрибкоподібно за останні 20 років поліпшили наші стосунки.
І все би чудово, але є деякі але…
Що нам тепер робити з тією колосальною культурною спадщиною в цілому і архітектурною зокрема, що залишилася нам з часів спільного проживання?
Хто подбає про численні пам’ятки архітектури, старі польські цвинтарі, хто впорядкує поховання українців на теренах колишнього компактного проживання на території Польщі.
Що робити з сотнями величних костьолів, палаців та садиб колишніх заможних власників. Хто згадає, що сотні знакових постатей польської культури пов’язані від народження з українською землею. Подорожуючи Україною, спостерігаючи як спотворюються цілісні архітектурні ансамблі типових європейських міст та містечок, стає моторошно. Ну скажіть, будь ласка, де, в якій творчій майстерні вчилися головні архітектори Кремінця, Бучачу, Бережан, Збаражу та сотень інших міст. Хто заклав їм такий несмак? Які естетичні міркування дають їм право підписувати дозволи на використання металочерепиці, металопластику та пластикових фасадних матеріалів при реконструкції будинків XVII–XVIII сторіччя. Хто дає дозвіл на відкриття десятків потворних барів та крамниць в серці історичної забудови того ж Бучачу, чи того ж Кремінця? Де елементарне почуття смаку та гармонії? Хто цим людям вручив дипломи архітекторів, хто їм дав ліцензії?
Поляки чи австрійці, німці чи італійці, які жили і творили на нашій землі ніколи не вивезуть величних шляхетних споруд. Все це наше, українське де-юре.
Давайте поглянемо вище рекламних вивісок і огидних генделиків. Ми отримали колосальну архітектурну спадщину. Варто піднятись до неї, а не опускати її до рівня люмпенського несмаку сьогоднішніх керівників.
В круговерті передвиборчих змагань питання культурної спадщини не виглядає пріоритетним.
Але з іншого боку, дбайливе відновлення та професійна реставрація пам’яток архітектури, це – пряма інвестиція в розбудову туристичної інфраструктури України. Вже сьогодні Одеський та Підгорецький замки на Львівщині, музей Ю.Словацького в Кремінці відвідують десятки тисяч поляків. Наочне зростання відвідувань туристів з Польщі в Бережанах, Бучачі, Жовклі та інших містах. Про Львів, який за останні роки став туристичною Меккою, годі й згадувати.
На черзі могли би бути численні маршрути Поділля, де зберігалося багато палаців, садиб, монастирів, костьолів, що мали колись власників – поляків.
З наближенням до Євро 2012 актуальність створення нових туристичних маршрутів набуває великого значення.
Напевно, є сенс створити спільну українсько-польську комісію, до якої мають увійти історики, архітектори, потенційні інвестори.
Чому б не передати деякі занедбані пам’ятки архітектури в довгострокову оренду приватним інвесторам. Вони могли б відновити їх і зробити відкритими для публічних відвідувань. За таки принципом утримується більшість замків у Австрії та Німеччині.
Варто зробити спільний системний облік пам’яток архітектури, культових споруд та історичних поховань.
Міністерство культури та туризму України і Польщі мають організувати низку заходів для порятунку спільної спадщини. В іншому випадку, на нас чекає в не далекому майбутньому повна руйнація та занепад. Занепад архітектурний і духовний…
Дійсно доладна стаття. Велике за неї спасибі!
Я сам з Поділля (Хмельницька обл.). У нас майже у кожному невеликому містечку є пам'ятки польської архітектури, як не палаци, то костьоли.
хоча 10 долю тих грошей що піде на вибори :(((
Це питання дійсно дуже болить:(