Умерла Леся Ставицька
Доктор філологічних наук, професор, завідувачка відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України. Автор низки мовознавчих монографій: «Естетика слова в українській поезії 10-30 рр. ХХ ст.» (2000), «Жанри і стилі в історії української літературної мови» (1989, у співавторстві), а також сенсаційних «Короткого словника жаргонної лексики української мови» (2003) і словника нецензурної лексики та її відповідників «Українська мова без табу» (2008). На шпальтах «Дня» були дві наші з пані Лесею розмови — 6 лютого 2004 та 2 лютого 2008 року.
Ми приятелювали, хоча й спілкувалися в останні роки мало. Леся була мовознавець у повному розумінні цього слова. Вона долала ті кордони й табу, які не наважувалася переступати більшість її колег. Вона намагалася збагатити мову тим, що в мові вже побутувало, відкривала все нові її грані, робила українську сучаснішою і яскравішою.
Про Лесю Ставицьку напишуть у ці дні чимало, у тому числі ті, хто знав її краще — і професійно, і особисто. Я ж просто надам слово їй — згадаю кілька фраз із її останнього інтерв’ю нашій газеті.
«Мова — це безодня, і вона свідчить про себе як про безодню, і дуже хотілося б хоч трохи своєю працею розкрити ті нові лексичні пласти, що так необхідні й професійним філологам, і письменникам, і перекладачам, і журналістам.
Ми повинні говорити про мову, якою вона є. Адже філологія, буквально, — це любов до слова. І, як сказав Сергій Аверинцев, йдеться насправді про інтелектуальну любов. Ми можемо любити тексти тисячолітньої давності, можемо любити мову повії, двірника, міністра, бомжа. Як лінгвістові, мені однаково цікаві й вишукані тексти української поезії, і політичний дискурс дебатів у парламенті, і мова соціальних низів, і мова дитини, яка щойно почала говорити, і мова затятого лайливця... Я вивчаю це настільки, наскільки це зачіпає мої емоції, мій інтелект. І та інтелектуальна любов мене зобов’язує фахово підходити до аналізу тих мов, хоч би кому вони належали. Найлегше звинувачувати когось у незнанні мови чи бідкатися з приводу її бідності. Я своїм професійним обов’язком вважаю придумувати і створювати нові словники, аби менше було суржику, щоб легше було віднайти український відповідник для, здавалося б, «неперекладного» з однієї мови на другу.
Коли наше суспільство стане заможнішим, то замість обговорення, за скільки тисяч доларів куплений костюм, з’явиться категорія іншого епатажу — вільного, непередбачуваного, атрактивного. Людина має бути вільна у своїх пристрастях і у способі життя, які, можливо, відрізняються від загалу, але не порушувати правові норми і свободу іншого. Та до цього суспільство має еволюціонувати.
Світ дивитиметься на нас не через мову, якою говорить зона, а через культурний шар і культурні коди, цікаві світові. Ось коли українська стане престижною, бо буде яскраво представлена в Європі, тоді все це спуститься наниз, і українська мова пануватиме й там.
Треба просто бути вільним у дослідженні того, що є. І долати ці табу в собі насамперед. Подолаємо в собі — і стане мова кращою, та й ми станемо кращі».
Світла пам’ять.
Используя ее любимую нецензурную лексику можно сказать "пиздой накрылась". И слава богу.
Таки ДА!!!! Батенька, Вы – редкостный долбойоб....
вввввв довбойоб. Ставицька класна тітка була, чудовий науковець. Співчуваю